ИСТОРИЯ ГОРОДА

Сільська енергетика: яким вітром принесло


Общий вид на город в сер. XIX-го века
На початку ХХІ століття інтерес до вітроенергетики знову зріс. А ще зовсім недавно, до Другої світової війни, вітряки були невід’ємною частиною українського сільського пейзажу. 

Вітряні млини мали переваги над водяними, бо працювали цілий рік, а не сезонно; не «стомлювалися», як млини на тягловій силі («кінні»). Витіснити їх змогли тільки парові, надійніші й потужніші, не залежні від примх природи. Електрифікація остаточно витіснила вітряки і перевела їх  у розряд «неперспективних».

Вітряки створювали особливий колорит українського села, польових доріг: біля них подорожні відпочивали, по них вимірювали відстань. Та вітряні млини з’явились  у нас відносно пізно.  До того борошно мололи «на горах, на водах, на желізі, на телізі, на рачачій нозі». Вважається, що вітряки винайшли на початку нашої ери в Китаї, Єгипті та на Близькому Сході. В Європі «крилаті» стали відомі під час хрестових походів: найперше – у Франції. Та справжній, технічно досконалий вітряк з’явився лише близько 1430-го року. Млин став своєрідним показником рівня розвитку науки та техніки епохи середньовіччя.

На Русі, за найсміливішими припущеннями, перші вітряні млини з’явилися ще в домонгольську добу. Та найімовірніше, на українські території вітряки поширилися в ХVІ столітті. Потрапили вони до нас із Німеччини. Тоді найбільше «модних» механізмів було на Волині. В часи Київської Русі мали поширення кінно-волові млини. Ходячи по колу, тварини обертали механізм. Водяні млини з’явилися дещо раніше за вітряки, але аж до ХVІ століття їх було дуже мало, і борошно мололи переважно ручними жорнами. Найбільше на наших теренах водяних млинів збудували у першій половині ХІХ століття – щонайменше 10 тисяч.

Млинарство швидко перетворилося на прибуткову справу, адже «робило гроші» з вітру. Однак збудувати млин – то була справа вельми недешева, а тому залишалася прерогативою заможних людей. Та й право молоти зерно надавали далеко не всім. У Речі Посполитій (до якої входили й українські землі) млинарство, поруч із гуральництвом, було в державній монополії, а користуватися нею фізичним особам дозволяли через оренду. Млини були надзвичайно вигідними підприємствами, тож за них точилися справжні війни.

За часів Гетьманщини  млинарство було одним із головних джерел «бюджетних» надходжень. На той час млин перетворився на цілий промисловий комплекс: тут валяли сукно, дерли крупу, обробляли деревину (так звані тартаки), робили папір, порох тощо. Оскільки млини були дуже рентабельними підприємствами, то привілей займатися мірошництвом надавався тільки гетьманським універсалом і переважно особам, які були корисні гетьману з тих чи інших причин. Володіли млинами також і монастирі.

Новий виток у розвитку млинарства почався в ХVІІІ столітті, коли на території України широко будували вітряні млини німецького та голландського типів. Відмінності між ними були в тому, яким способом вони ловили вітер. У німецьких за вітром обертався весь корпус, а в «голландках» – лише дах із крилами та колесом (так звана шапочка). В Україні були поширені вітряки-башти, вітряки-комори на піддашку і вітряки, що повторювали форму клуні, хати, культових споруд, зрубні і каркасні, одноповерхові й двоповерхові. «Робочим» для вітряка вважався вітер 3,6--8,5 м/с.

Уже на початку ХІХ століття навколо сіл, на вигонах і пагорбах стояло часом по кілька десятків (до 80 на півдні) «крилатих створінь». Це вражало заїжджих людей. Так, придворний лікар Отто фон Гун, який супроводжував російського царя під час його подорожі Україною, занотував: «Під’їжджаючи до поселення Понурниця, ми побачили раптом багато вітряних млинів. Всі вони махали крильми, і здавалося, що вони мелють всю Україну. Але потім нам пояснили, що кожний – не більший за селянську клуню…».

Після скасування кріпаччини селяни почали масово будувати вітряки. Ставили їх переважно на громадських територіях – вигонах, крутих схилах, при дорогах, на польових пагорбах. У народі їх називали «дядьківські» вітряки. Будували їх господарі в складчину або сукупно з родичами: батько й син, брати чи інші близькі родичі. Млинарська справа, як і вітряк, передавалась у спадок синам.

Пік будівництва вітряків припав на кінець ХІХ – початок ХХ століття. Дослідники припускають, що в Україні їх тоді було не менше 20 тисяч. Вони чітко позначали на мапі України хліборобські райони: саме ті землі, де переважало сільськогосподарське виробництво зерна, а не скотарство чи  відхідництво. Бурхливий розвиток млинарства символізував демографічне зростання і, відповідно, збільшення попиту на борошно і крупи.
У деяких регіонах вітряних млинів було більше за водяні. Крилаті машини були поширені переважно в лісовій та лісостеповій смугах. Наприклад, на початку ХХ століття у Полтавській губернії в Прилуцькому повіті було 717вітряків, у Лохвицькому – 645, Золотоніському – 623, Зіньківському – 435, Пирятинському – 419, Хорольському – 418. В інших регіонах вітряки переважали лише на підвищених місцевостях.

Як вітром здуло

У другій половині 1920-х років навіть незначне виробництво, не кажучи вже про розвинене млинарство, опинилося поза законом. Офіційної заборони займатися цим не було, однак державна податкова політика була спрямована на його цілковите викорінення. Приміром, був  так званий  мірчук – зерно або борошно, якими селяни розраховувалися за помел із власником млина. Щоб активізувати викачування продовольчих запасів у власників млинів, органи влади постановили, щоб 10% зібраного мірчука залишати на місці для потреб бідноти. Таким чином, ще до початку процесу розкуркулення та вилучення в заможних селянських господарств майна, у тому числі й млинів, підривалася їх економічна база. Власнику млина чи круподерки ставало невигідно надавати населенню практично безкоштовні послуги.

У роки примусової колективізації вітряне млинарство опинилося серед «неперспективних» галузей й поступово занепадало. Вітряки забирали до колгоспів, деякі залишали в полі. Переважна більшість механічних млинів, переведених на баланс колгоспів і машинно-тракторних станцій, зупинились і без належного догляду поступово руйнувалися. Керівники колгоспів віддавали перевагу будівництву потужніших млинових комплексів на паровій чи дизельній тязі.

Згідно з постановою РНК УСРР від 13 серпня 1929 р., до переліку ворожих радянській владі «куркульських» господарств включено ті, де «є млин, олійниця, круподерня, просорушка». Під час голодомору під загрозою репресій опинилися і власники ручних млинів.

Та швидкий розвиток електрифікації «соціалістичного народного господарства» змусив задуматися над створенням потужних вітродвигунів. Тож в СРСР всерйоз задумалися над створенням вітротехніки. Радянські винахідники А. Уфимцев та Є. Фатєєв розробляли проекти потужних вітроелектростанцій, які б працювали «на користь людства та будівництво соціалізму». Для дослідження питань, пов’язаних із використанням енергії вітру, навіть створили Центральний вітроенергетичний інститут. На ЦВЕІ сконструювали і збудували швидкохідний вітродвигун зі сталим числом обертів, який у 30-х роках визнали справжньою технічною революцією, бо «двигун ЦАГІ може при всякому вітрі паралельно працювати з якою завгодно електростанцією». Одним словом, все було спрямовано на перехід від кустарництва до масового механізованого виробництва вітряків. Але курс партії швидко змінився на «мирний атом – в кожну хату». Тож традиційне народне ремесло успішно вдалося знищити.

Лебединою піснею українського млинарства було винайдення вітродвигуна Д-15. Його називають шедевром аматорської інженерної думки. Його автори Тихін і Володимир Стрільці (батько та син) з Канівщини.  Їхній винахід на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства у 1954 році отримав Малу золоту медаль. Після виставки видавництво «Сельхозиз» видало книгу Володимира Стрільця «Вітродвигун Д-15». Завдяки детальним кресленням та роз’ясненням, поданим у книзі, вітряк можна легко відтворити.

Винахідники належали до місцевої млинарської династії Стрільців. Батько з освітою 3 класи та син з освітою 8 класів розробили й реалізували якісно новий проект вітродвигуна, конструктивно простого та надійного в експлуатації.

 Чотирикрилий швидкохідний деревно-металевий вітродвигун Д-15 належить до типу шатрових, але вирізняється своєю швидкохідністю та оригінальністю окремих вузлів. Складається з башти, шатра, чотирикрилого вітроколеса, вертикального валу та водила для крил на вітер. Будуючи свій двигун, Стрільці досягли суттєвої економії деревини та металу: на один такий вітряк треба було 13 кубометрів деревини та 575 кілограмів металу. Новий млин міг працювати при швидкості вітру навіть 2 метри на секунду (замість традиційних 5--6 м/с). Звичайний вітряк міг працювати 90-100 днів на рік, а вітродвигун Д-15 молов борошно близько 300 днів. Помітно зросла виробнича потужність млина і обсяги річної переробки. Оскільки цей вітродвигун можна було збудувати при незначних затратах матеріалів та робочої сили в умовах звичайних колгоспних майстерень, він користувався популярністю. Перший такий двигун його творці збудували в колгоспі імені Леніна, що у селі Домонтове. Впродовж 1951-1954 рр. таких млинів збудували 13 – у колгоспах Київської, Полтавської та Кіровоградської областей.

До наших днів зберігся один такий диво-млин у селі Грищинці, що на Канівщині. Він вірою й правдою служив селу до 1970-х років. Старий мірошник Григорій Сторчеус, який брав участь у будівництві цього млина, каже, що якби вітряк доглядали, він працював би й досі. 

Наталка Пахайчук

История города:

Південно-російська областна промислова виставка,
1840-1920 гг.
» Темы о городе:
- Архитектура
- Символика города и области
- Город по кусочкам
- Заметки о городе
- История города
- История улиц и зданий
- Исторические карты
- История городского транспорта
- Знаменитые люди города
- Исторический календарь

copyright © gorod.dp.ua, ЧАО Сегодня Мультимедиа, ТРК Украина
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте