Полі Попеля

Авторська сторінка - www.poetryclub.com.ua/author.php?id=25174

Про що мовчать іграшки

Тиша малює тіні на нашому горищі, ступає безшумно, обережно, здіймає порошинки. Їх видно у місячному світлі, що проникає крізь невелике віконце під самим дахом. По-кутках клубився Морок, готувався вийти назовні. Щасливчик. Хоча б вночі, він може побувати серед людей. Часто у сонячні дні, ховаючись у шпаринках під дошками від смертоносного для нього світла, він розповідав нам, що там – назовні. А ми з трепетом слухали його, не пропускаючи жодного слова. Тільки сірий зайчик часто перебивав Пана Морока своїм: «Та не вже?». Нам було цікаве все, а найбільше, як там живуть наші діти.

Вони вже давно стали дорослими. Забули про нас... Забули про те, як притискали нас до своїх сердець такими ж темними ночами. Забули, як ділилися з нами своїми фантастичними видумками, своїми рожевими мріями: потрапити в чарівну країну, збудувати повітряний замок, навчитися літати… Забули, як називали нас найкращими друзями, постійно усюди брали нас із собою… Забули, що вірили в те, що ми живі, що чуємо вас і розуміємо… Ви навіть і гадки не маєте, як ми вас любимо. Та одного дня ви просто нас забули…

Але не ми…

Ми все пам'ятаємо. Весняні дні, коли хмари накривали світ і дощ лив безперестанку. В небі блискали зигзаги блискавиць і луною котився грім по землі. Обіймаючи нас ви злякано промовляли, що це Бог свариться на поганих людей. І ви, наші діти, шепотіли нам на вуха, що завжди будете слухняними. Пам'ятаємо, про всі наші прогулянки, запах вівсяного печива, шоколадні цукерки, кольорові льодяники обсипані цукром і багато лимонаду на наших маленьких тілах… про всі наші літні ігри… Ми пам'ятаємо ваші сльози, коли хтось вас ображав, чи коли ви просто відчували себе одинокими маленькими людьми. Ви цілували нас, а ми витирали ваші сльозинки і втішали, щоб не хвилювались ваші маленькі серця, щоб не піддавались осінньому смутку, навіяного падолистом. Пам'ятаємо, коли ви, з такою любов'ю, дивились на нас і розповідали нам зимовими вечорами казки про наші спільні мандрівки, про захоплюючі пригоди…

В тих історіях ми жили… зростали разом з вами… відчували ваші емоції. Так, ми справді живі. Такими нас зробили ви: тепло ваших тіл, ваші усмішки і печалі. Всі ваші почуття закарбувались у наших маленьких душах і ми пам'ятаємо… завжди…

Як жаль, що для вас ми стали звичайними іграшками – бездушними копіями тварин, людей і фантастичних істот. Ми перестали бути вашими друзями, улюбленцями. Ми втратили наші імена. Просто перестали бути вам потрібними… Ми знали, що колись це станеться, і що ви підете далі по дорозі життя, залишивши нас у минулому, в картонних коробках у найвіддаленіших закутках горища… І лиш теплі, щемкі спогади… на чорно-білих фотографіях, які ми з ностальгією проглядаємо у ваших дитячих альбомах.

Ми дуже боялися цього дня і таємно вірили, що з нами такого не трапиться… Але це сталося і вдіяти ми нічого не можемо. Як жаль, ех, як жаль… Часу назад не вернути. Але ж ми… ми так скучаємо за вами.

Блакитний ведмедик з надірваним правим оком важко зітхнув, поглядаючи на повнолиций місяць, який привітно заглядав у віконечко. Тіні, що раз більше витягались навколо нього, а Морок розправивши крила, зустрічав маму Ніч.

– Не зітхай так тяжко ведмедику, на зорі я повернусь і розповім тобі про твого хлопчика.

– Повертайся скоріше.

– На зорі, мій любий друже, на зорі, – голос пана Морока вже линув знадвору.

Блакитний ведмедик звів погляд у маленьке віконечко. До світанку так довго... чекати його нестерпно. У цій темряві так порожньо, тиша знову вальсує навколо, завмирає сльозинка на віях – це від самотності, від туги.

– Мій рідний друже, я не докоряю, лише сумую, – промовив ведмедик у ніч. До нього підійшли інші іграшки, чорний собачка з червоним язичком, пластмасові різнобарвні солдатики, гумовий гномик у плетеному шарфі, зв'язаний старенькою бабусею сірий зайчик, підкотився полатаний м'ячик.

– Ми всі сумуємо, – сказав собачка і лизнув ведмедика.

– Так хочеться пригорнутись до моєї дівчинки, почути її голос, але вона виросла та й поїхала… – і собі зітхнув зайчик.

Хто ж почує голос німої душі? Що лишається крім спогадів? Надія? Надія для людей, а ми можемо лише мріяти… зустрітися з вами поглядом, непомітно усміхнутися, промовити очима:

– Ей, привіт, це ж я?

А ти кинеш випадковий погляд, загаєшся на мить і візьмеш ніжно в руки, згадавши дитинство. А тоді повернеш нас назад в коробки, не помітивши тих наших мріянь, повернути час назад, схопити за бороду того то швидкого, то повільного хитрого дідугана, і змусити його вернути назад, в наше дитинство, вернути нам нашу наївність, нашу безпечність і вічність. Жаль, ех, як жаль. І, де ж та магія, де феї, де злі відьми, ворожки-циганки, де ангели? Хто не-будь, хто б міг здійснити одне єдине бажання – повернути час назад, лише раз дозволити знову пережити ті хвилюючі дні, коли світ видавався таємничим і незбагненим. Коли все в ньому потребувало відповідей на запитання: Чому? Для чого? Як? Де? Що? Коли? Все в ньому було надзвичайним і фантастичним. Кожен день наче нова пригода – повна відкриттів, повна хвилювань, повна незабутніх вражень. Кожна ніч повна моторошних звуків за вікном і страхів, що під ліжком живуть тролі; що в місячну ніч на стелі з'являються чудовиська з довгими кривими пальцями, які постійно тягнуться до тебе, прагнучи вихопити з теплого ліжка і перенести у Країну тіней та дитячих жахіть; що у твоїй шафі живе Бабай і якщо ти добре не сховаєшся під ковдрою, то він неодмінно знайде тебе і Бог тільки знає, що буде далі...

Ми з тобою, були першовідкривачами того нашого маленького світу. І єдине чого я хочу – то це повернутись назад… Але ж я не можу і нікому мені допомогти. Всі чарівники поховались у казках, у книжках на запилених полицях, сховалися у наших снах і навіть носа не показують у реальному світі.

Ти ідеш, знову зачиняєш горище, а в серці твоєму змішанні почуття. Ми вибираємось з коробок і прислухаємось. Твій голос чутно з дому, знову у всіх допитуєшся:

– Хто пороскидав старі іграшки на горищі?

Але ніхто не відповідає, і ти лише знічено додаєш, що з малого віконечка вилетіла шибка і не завадило б його по новому засклити.

Ми часто прислухаємося до голосів, що доносять з низу, бо хочемо знати, що з тобою все добре. Інколи ти нас дивуєш, інколи засмучуєш… Ти став дорослим. Дивишся на світ і сприймаєш його по-іншому, відчуваєш по-іншому. Знаємо, що у тебе багато турбот, ти за все хвилюєшся, інколи впадаєш в крайнощі, коли на голову сиплються великі і малі проблеми. А інколи в тобі прокидається тяга до дитячих пустощів. І Ти починаєш мислити, як дитина, яку ми знали, оголошуючи своїм домочадцям чергову ідею чим себе зайняти. Колись ми з тобою приміряли так багато професій, намагалися зрозуміти, що хочемо робити в житті, тепер же ти намагаєшся знайти себе без нас…

Отак притулившись до підлоги ведмедик заснув. Місяць пройшов повз маленьке віконце, і темрява повністю заповнила собою горище. Світло у будинку погасло, голоси стихли. Морок витав над містом і шепотів сплячим страшні історії, які він придумував протягом дня. Тим хто його чув снились жахи, інші ж тішились кольоровими снами. На горищі щось зашурхотіло і тишу сполохало швидке дріботінням маленьких лапок. Голосний зойк вирвав іграшок зі сну. То лементувала чорна собачка.

– Миша, мене вкусила миша, – не могла заспокоїтись налякана іграшка.

– Солдатики в оборону, – швидко скомандував сірий зайчик. Пластмасові фігурки стали у стрій, направивши на мишу списи і маршем рушили на неї. Та миша лише глузливо засміялася, мов нічого їй ніхто не зробить.

– М'ячику, скажені стрибки, – скомандував зайчик.

М'ячик розкотився і підстрибнув у повітрі, намагаючись придавити мишу. Та запищала і втекла у свою схованку. По щілині в стіні миша прокралась в будинок на пошуки чогось їстівного, але і там вона зазнала поразки, необережно потрапила у кігті кота Кузьми. З іграшками він дружив давно, захищав їх від мишей, а вони натомість розповідали йому різні історії. Іграшки все допитувались у Кузьми, як там їх хлопчик, і чи їхня дівчинка не приїжджала в гості? Але кіт тільки й скаржився на те, що його погано годують і часто виганяють з будинку.

– Господарів можна б було і кращих пошукати, – завжди говорив своїм друзям Кузьма.

– То чому ж не шукаєш? – з сарказмом запитували іграшки, знаючи, що він з рідного дому ні лапою.

– Як же я вас покину? Пропадете без мене, – гордо відповідав Кузьма… а потім ліниво спав, муркочучи.

– Тепер у мені дірочка, що як через неї випаде вся моя набивка і я помру, – лизнула собачка лапку.

– Не помреш, – втішив червоний солдатик. – Ніхто з нас не помре.

– Звідки знаєш? – запитав зайчик.

– А хіба ж ви не чули легенди? – здивовано перепитав солдатик.

– Про іграшковий рай? – припустила собачка.

– Ні такого не існує, – сказав солдатик.

– Звідки знаєш? – знову запитав зайчик.

– Ні звідки, просто знаю.

– А що за легенда? – втрутився в розмову ведмедик.

– Легенда про душу іграшки.

– Ніколи не чув, – сказав ведмедик, – розкажи…

– Кажуть, що кожна іграшка з'являється з певною місією…

– Хто каже? – перебив зайчик.

– Ніхто. Просто так мовиться, – відповів ведмедик. – Продовжуй солдатику.

– Так от, кажуть, що кожна іграшка з'являється з певною місією – оберігати і виховувати дитину, допомагати їй пізнавати невідомий світ, щоб малеча не відчувала себе самотньою і розгубленою. Найперше іграшка має сподобатись дитині і позитивно впливати на неї, тоді малюк буде розвиватись кмітливим і цікавим, а якщо ж іграшка лякатиме її, чи викликати недобрі емоції то малеча може рости вередливою, неспокійною, боягузливою і можна перерахувати ще ряд поганеньких вад. Тому ми несемо велику відповідальність і мусимо зробити все, щоб дитина поруч з нами відчувала себе безпечно і умиротворено. Ми маємо стати її першими найкращими друзями, з якими вона ділилася б своїми маленькими таємницями, стати її помічниками, коли дитині доведеться долати перші труднощі. Для того нас і створюють, щоб ми надихали дитину, розширяли її уяву, навчали фантазувати, малювати перші мрії, перемагати перші страхи…

– Все так, але ж потім діти виростають і ми стаємо їм непотрібними, – сказав пригнічено ведмедик.

– В них просто не вистачає часу на нас. Знаходять собі друзів серед однолітків, вчать уроки, допомагають батькам, – промовив собачка, згадуючи свого хлопчика. – А в той час більшість із нас вмирають, не помітно зникають навіть зі спогадів дитини, або ж так як ми, потрапляють на горища чи у підвали…

– Так, – підхопили інші іграшки.

– Ми завжди знали, що наш хлопчик і наша дівчинка виросте, і вони виросли, – сказав собачка. – Ми залишились одні з побоюваннями, що нас з'їдять миші, що нас поламають, або викинуть з цього горища, яке я теж люблю, бо тут є ви…

– Ми завжди будемо чогось боятися, а найбільше того, що якось ми просто зникнемо, – сказав червоний солдатик. – І легенда саме про те, що боятись не варто. Якщо ми, були добрими іграшками і достойно виховали наших дітей, то наші душі матимуть змогу пробудитись у новому тілі, щоб ми продовжували робити те, для чого призначені.

– Ми ж були гарними іграшками, – прошепотів зайчик, – наші діти виросли порядними людьми, правда ж…?

– Так, так, – схвильовано підхопили іграшки.

Можна вірити у будь-що, не знаючи навіть напевне, але краще вірити у світло, а ніж жити у темряві, страху і відчаї. Пошепотівшись ще трохи іграшки позасинали, лише ведмедик тяжко зітхав.

– Солдатику, ти ж не придумав це собі.

– Звісно ні. Цю легенду розповів мені маленький ангел, який навідував нашого хлопчика коли той хворів. Вас тоді ще не було, а наш загін солдатиків купили малюку, як тільки він народився… Ангел попросив нас, щоб ми дбали про малюка.

– Так, значить це правда.

– Звісно, правда, спи вже лихо.

Але ведмедик не міг заснути. Він все думав, чи доброю іграшкою він був, а якщо так, то ким він буде в тому, іншому житті. По-правді йому і не сильно хотілося в те інше життя, він хотів повернутись у свій дім до свого хлопчика…

Так минали дні, то нескінченно довгі, то короткі при зимі. Там на зовні все змінювалось, а ми тут на горищі, наче застигли у часі, згадували твої дитячі роки, сумували за тобою, сміялись бешкетуючи, плакали і мріяли, і боялись…

І от осіннього дня знову відкрилися двері на горище, ти щось шукав. Знову задумливо поглянув на нас. Ми завмерли, як по команді серед жовтого листя, яке заніс вітер крізь віконце на горище. Непомітно усміхались до тебе, промовляли очима, що раді тебе бачити і безголосно прохали:

– Приходь до нас частіше.

Ти знову зібрав нас у коробку, та не залишив у темному закутку. Взяв коробку з собою. Ми злякано притиснулись одне до одного. Невже це все. Невже прийшов час розлучитись з тобою назавжди, зникнути з твого життя, з твоїх спогадів… і лиш чорно-білі фотографії у старих альбомах, колись нагадають тобі про нас.

Ти заніс нас в будинок. Ми помітили, як тут все змінилось. Наші душі тремтіли… як же хотілось тут залишитись… Невідомість страшила. Світ закрутився, ми нічого не розуміли…

Ведмедику пришили очко, собачці зашили лапку. Іграшки почистили, солдатиків пофарбували і оновлених принесли в дитячу кімнату. Залишивши нас біля колиски ти усміхнувся і вийшов. Як тільки двері за тобою закрились ми заглянули в колиску, там спала наша дитина… а поряд сидів маленький янгол.

– Ми будемо оберігати малюка. – прошепотів ведмедик, ангел кивнув і зник.

З'являться нові дитячі малюнки, нові фотографії, народяться нові мрії, нові історії, а потім знову будуть нові спогади…

Моїм іграшкам, які я дуже любила і які не вберегла.
Одного дня вони просто зникли.
Та я вірю, що з вами все добре, бо ви були хорошими друзями і помічниками.
Сумую за вами і пам’ятаю.