Кривоніс Віталій

Інформація про літературну творчість:
Проза переважно історичної та фантастичної (етнофольклорна фентезі) тематики; твори друкувалися у кількох колективних збірниках обласного та всеукраїнського рівня; автор роману «Край твоїх пращурів» (рос. «Край твоих предков», вид-во «Шико», Луганськ, 2013 рік).

День святого Ендрю

1

Сонце вітало їх розлитим у тумані багрянцем. Сонце пророкувало криваву січу, смерть і славу. Вони йшли крізь мару, розмальовані вайдою, схожі на привидів – або й на сідхів, чарівний і загрозливий Народ Горбів, що їх дурні англійці кличуть ельфами. Що сакси можуть знати про Народ Горбів?

Що сакси взагалі можуть знати про нашу землю?!

Так думав собі юний Андра МакКормак із роду МакКормаків, що сьогодні уперше вирушив на битву, тримаючи на перев’язі свою волинку, а вітер зі сходу, з далекого моря, набирав силу; і згадалися волинщикові рідні скелі, червоно-зелені від моху, і велетенські хвилі, що вирують під ними, сягаючи неба в штормову годину... День обіцяв бути вітряним.

А коли вони дісталися Баннокберну, переритого з боків заздалегідь, вже розвиднилося. Вітер тріпав плащі й знамена, картатий тартан майорів, неначе гори, що відірвалися від коріння й заходилися танцювати. Англійці на іншому боці поля – зазвичай такі сильні, такі горді, всі заковані в залізо, як і їхні бойові коні, – витріщалися по-дурному, коли славний король Брюс голосно послав під три чорти і їх, і їхнього короля.

Ви, хто бачив Воллса кров,
Ви, хто з Брюсом рушив знов,
Ладні в землю полягти –
Чи перемогти!¹

Так він казав того дня, про який через кілька століть напише Бернс. А серце юного Андри обливалося кров’ю від захвату і страху. Бо він мав заграти, щоб звеселити бійців, підняти дух завзятих горян, що пам’ятали кров Вільяма Воллеса на катівському столі в Лондоні та його божевільні очі, повні Божого гніву й грози, при Стерлінгу і Йорку. Батько був із ними – і у перемозі, і у скруті. Батьку... ти загинув під Фолкірком, як і багато чиїх батьків, багато добрих горян, що стали жертвою зради. Роберт Брюс тоді їхав геть, плюючи собі в бороду, щоби повернутися сюди сьогодні, й повести повсталих на смерть. Чи батько пішов би за ним, за цим чудовим королем-зрадником? Чи пробачив би? Андра не знав. Але – суворий сіроокий Дірмед МакКормак дивився на них з небес, дивився на свого вже дорослого сина, і родичі, й інші горяни дивилися і чекали. Посмішка розквітла на веснянкуватому обличчі волинщика. Така висока честь! Майже як сповнене вітру небо над Баннокберном. Він набрав повні груди повітря, і пальці його майже не тремтіли, коли пронизливий і грізний спів прокотився над щільними лавами скотів, гелів, шотландців.

Нині день, і нині час:
Грізно сунеться на нас
Горда Едвардова рать –
Рабство й кайдани.

- Alba gu Bragh²! – лунало зусібіч. – За Брюса! За Воллеса! Святий Андра з нами!

- Alba gu Bragh! – грав Андра давній бойовий заклик. Він лунав у Шотландії за диких часів Аргайла, Дал Ріади, МакБета і грецького монаха, який доправив на язичницькі береги рештки святого, що його англійці звуть Ендрю. Святого, на честь якого названо самого Андру з МакКормаків. І коли бійці нарешті зійшлися на довжину списа, то волинщик міг би присягнути, що бачив святого, в синьому плащі з косим білим хрестом, який застиг на шляху в англійців.

Хто за волю і закон,
Міцно меч тримає той:
Вільним стій чи упади –
Слід за мною йди!

Так кричав король Брюс, так співала волинка в руках Андри, і люди падали навколо, навіки вільні на своїй землі, а інші міцно стояли, мов незламні гори, мов столітні дерева, чиє коріння сягає глибини віків і живиться з пам’яті героїв.

За наругу і тортури!
За синочків здерті шкури!
Наші вени розірвемо –
Вільними помремо!

- надривалася волинка, коли англійська важка кіннота пішла на другий захід. І вітер вторив їй, і ніби вся земля заспівала тої миті, захлинаючись кривавим криком. Мудрі круки хрипко промовляли закляття, ревіли осінні шторми, голосили привиди у горах, вищали русалки у хвилях прибою, самотньо і стомлено гукав у соснах вітер... Сльози бігли безбородим лицем Андри, коли королівського прапороносця прохромив ворожий спис, і юний МакКормак, не сфальшувавши ні на ноту, не перервавши гри ні на мить, підхопив ратовище і притис до себе. Потім казали, що тої миті очі волинщика сповнилися такої ж лютої крижаної грози, яка і в славного Воллеса. Так, ніби він ожив і вселився в Андру...

...а потім, під вечір, всі святкували перемогу. І просили його зіграти, потішити товариство веселою мелодією. Та щось урвалося у серці парубка, неначе він постарів на сто років. Андра ходив Баннокберном у сутінках, і волинка стогнала і побивалася за всіма загиблими. І якоїсь миті здалося горянину, що його плеча торкнулася міцна, тепла і надійна рука. Обернувся. Нікого не було. Жодної живої душі. Чи то батьківська тінь лягла синові на плече, чи грізний Вільям Воллес пройшов поруч, а чи святий Андра благословив тезку – хтозна.

Волинщик спустошив інструмент, відчуваючи, як частина його серця вмирає разом із цим славетним днем. Ніби він провалюється крізь чарівний пагорб у Країну Фейрі. Душу його викрала підступна Королева Сідхів, як у казці про Тамліна.

- За що вони загинули? – спитав Андра у Королеви.

- Тільки час покаже, - відповіла печально волинка, - тільки час.

2

То був на диво холодний день святого Ендрю. Надто холодний навіть для початку зими. Навіть для Абердину. Ми сиділи у барі «Чортополох», пили чай – як годиться, чорний цейлонський, з лимончиком, і запивали його смердючим віскі. Щоб зігрітися. Ми мали сьогодні ввечері грати для трьох-чотирьох сотень гостей – цілком пристойна авдиторія для Абердину. Гості міста, туристи з прізвищами Mac-, що понаїхали сюди у пошуках коріння. Переважно американці, хоча й інших не бракує. Люди мають потяг до екзотики.

- Чаювати нас навчити англійці, - просторікував Том Слай, наш вождь і лідер, бас-гітара гурту «Старий Аргайл», - а от віскі – то наш винахід, наша національна гордість!

Усі реготали. Я мовчки пив. Не слухав Тома. Том у нас патріот. Він голосував на референдумі за від’єднання від Корони. Патріот не балакає гельською, він і англійської не знає до пуття, ніхто з нас не знає, а те, що вилітає в нас із ротів, це словесна мішанина шотландського Лоуланду. Коли нею писав Бернс, то була божественна мова. Те, що співає «Старий Аргайл» моїм голосом, це просто bonie³. Всього-на-всього.

Від холоду мені заніміли пальці. Мені заніміла душа. Волинка моя – напівздохлий кальмар...

...і раптом щось торкнулося занімілої душі, щось гостре й гаряче, як промінь сонця крізь кригу. Крізь балаканину Тома і наших лобуряк. Звук. Голос. Слова. Дуже прості слова.

- Bracha le deigh⁴, - до бармена, - is dha pioba?⁵ – до мене.

Не одразу й збагнув, що зайда промовляє гельською: відвик. Але відповів автоматично:

- Моя. Від діда. Що? – також гельською, як умів.

- Гарний інструмент. Шкіра не розсохлася?

Дивний хлоп. На вигляд – може, трохи за тридцять. Але сивий-сивісінький. Довге волосся розпатлане, гостре, навіть кощаве лице, шрам під оком, і погляд якийсь дивний. Ніби море, сповите туманом, який ніколи не розвіється. Смуток, якому більше тридцяти років.

А ще – чорно-зелений тартан клану МакКормак. Плащ на худорлявих плечах, кілт, берет – точнісінько як у мого діда Ангуса. Батько ніколи не вдягав кланові кольори. А дідо, мабуть, грає вже кілька років на небесах – якщо тільки янголи мають для нього волинку...

- What the holy shit, - зареготав Том в бліде обличчя, - dude, talk like a man!⁶

Інші – Джон Макнамара, Дуглас Кілах і Ніал Енгбі – приєдналися до веселощів, пирхаючи димом і бризкаючи п’яною слиною. Мені стало ніяково. А довговолосий лише поправив берета і мовив до Тома, дивлячись просто у вічі:

- Я розмовляю, як чоловік! А от на острові Слай усі можуть цим похвалитися? Що скажеш, ти, нащадок зрадника Родеріка Слая?

Тоді залпом допив віскі та вийшов геть.

- Fuckinn highlander! – у повній тиші прохрипів Том Слай, побілілий, як сироватка.

За мить я рвонув за ним. За дивним чолов’ягою з кольорами мого клану.

3

- Кеннет... той, Кайннех МакКормак, - я наздогнав його за рогом.

- Андра, - потис простягнуту руку горянин, - Андра МакКормак. Не дивуйся, що на мені цей тартан – ми дуже далекі родичі, а ще – нині свято.

Ми йшли Абердином, до порту, до моря, під дощем, який ставав кригою і танув, і знову намерзав. Йшли крізь негоду, мовчали, мокли, і чим холодніше ставало, тим сильніше мені пекло пальці і душу. Та дивитися в очі родича чомусь було страшно.

- Ти музика, чи не так? – спитав Андра, перекриваючи голосом море.

- Граю в гурті, - кивнув я, - сьогодні робимо великий сейшн...

- Сейшн, - задумливо повторив Андра. – Мабуть, джаз? Чи якась електроніка?

- Фольк. Фольк-рок. «Старий Аргайл». Не чув?

- Як не чути? – усміхнувся горянин. – Ви тут знамениті! Колись я теж грав на волинці. Ми фарбували пики вайдою і співали про Ойсіна, про Фінна, про Дірмайда і Грайне... Святий Боже, як же ж давно то було! А тепер... Ви самі не знаєте, які щасливі. Вас не стріляють згідно королівського указу номер такий-то з 10.00 по 20.30 за гельську мову. Вас не вбивають за тартан, за волинки, за віру. Ви вільні. У скільки ви оцінили волю? Скільки коштує квиток на сейшн, де зі сцени співатимуть загальною мовою про загальні речі?

Їдкими стали його слова, гіркими, але й п’янкими, і жодне віскі не могло їм дорівнятися.

- Не знаю, чого ти від мене хочеш, - я лише й міг, що буркотіти собі під носа, - але такі у нас тут справи. Хотів би я на сцені співати про Ойсіна і Фінна, про Воллеса і Брюса, про Баннокберн і Фолкірк, але гості половини не знають, а половини не розуміють, вони платять за те, що їм приємно слухати, так влаштовано цей бізнес. Може там, відки ти родом, інакше. Скажуть – не модно, скажуть – квасний патріотизм, скажуть... а ще толерантність... та ти й сам бачив!..

Раптом він схопив мене за барки й струснув, аж мені зуби клацнули.

- Бачив! – горлав древній волинщик крізь морок століть, і ввижалися сині бойові візерунки на обличчі кельтського воїна. – О! Я бачив! Ти кажеш – Баннокберн?! Я був при Баннокберні! Ти не знаєш, мій любий хлопчику, ти не смієш!.. Скільки там полягло таких, як ти! Скільки їх, юних, повних життя, розірвали собі вени, щоби напоїти кров’ю ріку часу! Скільки славних синів Альби завчасно пішли у морок, щоб ви жили на своїй землі, під своїм небом, зі свого коріння! Alba gu Bragh! Alba gu Bragh! Сьогодні – день вогню і гніву, мій родичу! Чи їхній попіл стукає у твоє серце!?

Дощ і сніг били по нашим обличчям, розжарений попіл нуртував у крові, ми плакали, обоє, від глибокого горя і несподіваного щастя. І вже Андра не трусив мене, а дружньо обіймав, як, було, робив мій старий дід Ангус, і як ніколи не робив батько. Чи був я зрадником в очах цього дивного горянина? Не знаю; та у своїх – був. Завжди це знав, проте мені потрібен був хтось, хто отак струсоне, виб’є з голови лайно, здере мару з очей. І байдуже, чи й справді цей Андра – мій далекий пращур, який не має спокою по смерті, чи просто якийсь божевільний, що втік з лікарні. Сьогодні – його день, день вогню і гніву, і мені не лишається нічого, крім як схилитися перед ним і страшною правдою його докорів.

- Звільни мене, - шепотів Андра, - я більше так не можу. Я так стомився. Поверни мені небо над Баннокберном. Я маю знати, що вони померли не марно. Не марно... не...

Хотів би я розрадити цього нещасного воїна, загубленого серед століть, але думки мої полинули до гірських вершин, де ще звучали мотиви предків. Я знав, що гратиму ввечері.

І хай Том тільки посміє розкрити пельку.

4

І був день; і був вечір. І ярував буревій, і сміялися закохані, і плакали сіллю скелі над морем, і з ними – всі жінки Альби, що зустрічали й проводжали своїх героїв. Я – юний моряк, моя історія сумна; коли б я був чорним дроздом, полетів би до коханої та співав би під її віконцем; та згинув я на чужині, а вона все чекає на ґанку... О Фер Діаде, друже дитинства! – побивався я над його скривавленим тілом, – чому ми мали зустрітися в битві, чому мали стати на ґерць, чому ми зрештою завжди мусимо вбивати одне одного?.. Чого забув ти, Томасе Римарю, у наших чарівних пагорбах, чого тобі не жити простим людським життям? Alba gu Bragh! Alba gu Bragh! – з нами Святий Андра!

Направду ми вже давно хотіли це зробити. Не наважувалися. Продюсер, Енн Ренді, казала, що ми не сільська фестивальна команда і що не треба псувати імідж. Що весь цей «кельтський ренесанс» торік вийшов із моди, що там надто щільна конкуренція, що не треба дурних експериментів. І що тут одне з двох: або «варварська екзотика», і це несерйозно, або професійна музика, а проекти штибу «Heimataerde» чи «In Extremo» залиште німцям – вони на тому полі грають краще.

Особисто я завжди вважав місіс Ренді кобилячою дупою, але мене ніхто не слухав.

А тепер вона, певно, від нас відмовиться. Проте сьогодні такий день, що і померти не шкода.

Удвох ми стали на тій сцені, я і мій померлий родич, і грали на наших волинках, колись заборонених, грали старих пісень і співали забороненою мовою, що тепер її мало хто розумів, і за яку наклав головою наш славний Макферсон, а з ним – добрі сини гірських кланів; і вже не кпив нащадок зрадника Слая, і Макнамара підлаштувався під мене зі своєю гітарою, і Ніал Енгбі, в якого в жилах було чимало саксонської крові, став на наш бік печальним подихом вістла, та й Дуглас Кілах бив у барабан, як його предки-друїди... Андра МакКормак вів нас у борню, на нашому Баннокберні, та тільки не було тут клятих англійців, а була лише наша одвічна лінь і нудьга, і вперта горянська тупість, і не менш уперта завзятість, що правила нам за знамено. Ми грали нашу старовинну музику, грали партію у нашу старовинну гру брандуб, «Чорний Ворон», грали проти байдужості й за всіх тих, хто поліг на численних бойовищах протягом віків...

А Святий Ендрю і мій дідусь Ангус МакКормак були десь зовсім поруч.

...Зал вибухнув.

Люди плакали і сміялися. Люди заходилися танцювати. Вони не вміли танцювати, але кому це завадило? Зачаровані нащадки горців і розчулені гості фестивалю браталися, обнімалися і пили за здоров’я одне одного смердюче віскі з гуками «Slaighah wagh!». Вони ніколи такого не чули. Ми самі такого не чули. Стояли під градом оплесків і не мали сил піти зі сцени, у темряву...

- Що це все було? – спитав пошепки Слай. – Що це все...

- Чари, - видохнув Андра. – Спокута. Справжній смак свободи. Сам обирай...

Слай – Слай, який завжди кпив з емо – плакав, як мала дитина. І не соромився.

Над Абердином пломеніло салютами нічне небо. Всі були такі щасливі під цим крижаним дощем, неначе виграли війну. Я крокував на самоті, вузенькими вуличками, і не помітив, як опинився у порту. На хвилях гойдався якийсь човник. У човнику сидів сивий довговолосий бард у чорно-зеленому тартані клану МакКормак. Ось він відштовхнувся від причалу, змахнув веслами. Тоді помітив мене. Помахав рукою. А потім зник у темряві та хвилях.

Я уклонився родичу, який нарешті здобув право на волю і спокій.

Це був на диво холодний і вітряний день Святого Ендрю.

______________