Чевердак Поліна Олександрівна

***

Ти вибухаєш щоранку криками,
Зовсім не маєш жалю і спокою.
Й по ребрам ступаючи черевиками,
Доводиш, що вмієш бути жорстокою.
Ти в інтернеті, по телевізору,
Ти за вікном, у книжках, на вулицях.
Ти, така звична моєму зору,
Стукаєш в двері або у вилиці.
Тебе -
Білу, руду, прозору
Я зустрічаю на кожнім вокзалі,
В аудиторіях,
В коридорах,
На прапорах,
На шпалерах,
На шторах,
На зборах,
У кожнім великім залі.
Тебе зустрічатиму і надалі.
Прошу, поговори зі мною,
Стань на хвилину такою простою,
Дай написати твоїми словами,
Дай написати про тебе! Книжками
Дай тебе виштовхнути на волю.
Заговори лиш і я дозволю
Бути тобі на папері. Й може
Це комусь трошечки допоможе.

***

Напевно невчасно, ти можеш покласти трубку.
Пробач, але в тобі існує нагальна потреба.
Здається, весь дощ у мене ввібрався, як в губку.
Здається, що давить тиск або ж гострі ребра.
Мій березень тане. Мій берег такий непевний.
Дерева оголені плачуть святими сльозами.
Як не розрізняти тягар фізичний й душевний,
Доведеться поневірятись між берегами,
Такими ж розмитими: марева серед тиші.
Ти віриш віршам моїм? Кожен у щось, та вірить.
Я прагну до тих, чиї помисли найщиріші,
Допоки їх на детекторі не перевірять.
Я прагну до того, чий погляд яскраво-дитячий:
Очиська великі й глибокі як зимнє небо,
А руки спроможні стиснути горло, як м’ячик.
Пробач, але в тому існує нагальна потреба.

***

Мій дивний сон, тебе я прошу: стань живим,
Розквітни на вологім склі о шостій ранку.
Тоді я ще не злякана ніким
Грію долоні об гарячу філіжанку.
Мій дивний сон, наповни день своїм теплом.
Твої герої - то найкращі люди.
І під важким нічним твоїм крилом
В реальності нехай їм добре буде.
Це місто уночі гарніш за всіх.
Ці ліхтарі вночі горять ясніш за зорі.
Я так гадаю: мріяти - не гріх.
Гріх - залишати сни в нічній коморі.

***

Трампліни наші давно позаду.
Стрибки у воду, стрибки у серце
Вже не хвилюють тебе й громаду,
Вже не дивує нікого все це.
Усе стабільно, спокійно, класно.
І човен гумовий десь у шафі.
Все вчасно, чесно, прозоро, ясно.
Ці почуття дарувати б арфі,
Або хоча б скрипалю та скрипці.
Мені не втратити більш реальність,
Тому я київстару й шибці
Нещиро вдячна за їх тотальність,
За всеосяжність їх і підтримку.
Які ж спокійні усі довкола.
Цінуйте тепло, ну хоча б узимку
Й ніколи не говоріть "ніколи".

***

З ним - ти будеш собою,
Зі мною -
Ти будеш вишукано стрункою,
Моєю музою та весною
Далекою.
Насолоджуймось чистим повітрям,
Якого немає у цьому місті.
Лише
Прикраси сріблясті,
Вина ігристі.
Поштовим голубом
Добрі вісті,
Напевно батькам.
Ну що я віддам,
Як нічого не маю?
В мене серце залізне,
А сльози - червоні,
Мій пил, тяжкий, металевий, блисне
На вашому підвіконні,
На вашому
Підвіконні.

***

Не бреши,
Ти ж сама не проти
Осінньої прохолоди.
І цей твій награний спротив -
Просто зайва нагода
Заспокоювати тебе
І вмовляти бути терплячою.
Не вигадуй, все добре бачу я.
Ні, ти впевнена? Правда, впевнена?
Що годинник тікає-квапиться,
Що ти саме розпачем сповнена
І, що диво тобі не трапиться,
Доки ти не обріжеш волосся?
Не бреши, що тобі довелося
Простраждати кілька ночей.
Ти ж так мало в житті цінуєш
І людей, і слів, і речей.
Ти ж брехнею усе руйнуєш.
Та я буду з тобою відверта:
Цей вересень із картону,
А хмари - з білої вати.
Не віриш - спитай ворону.
Ця осінь смутку не варта.

***

Є дівчата, яких обирають на все життя,
Хоча іноді забувають про це повідомити.
Їх цілують, допомагають вдягнути взуття
Й обіймають так сильно, що починає судомити
Їхні теплі тіла. Ті дівчата готують смачно
І співають (або малюють) на диво гарно.
Закривають очі руками, коли їм лячно,
Хоча розуміють, що марно те. Дивно й марно.

Є хлопці, які усе життя необхідні.
Потреба їх поряд завжди гостра-раптова.
Вони занадто приємні, занадто рідні.
Занадто безпомилкова і гарна їх мова.
За звичаєм, хлопчиків тих забувають слізно,
А згодом в їх честь називають єдиного сина.
Для згадок про них є одна характерна пісня,
Віршовані тексти й розбиті дитячі коліна.