Малєєва Олена Миколаївна

До літературної творчості мене надихають життя і люди.
В кожної людини в житті буває момент, коли вона питає себе: хто ти в цьому світі? Й намагається бути відвертою, відповідаючи. Віднайти і прийняти найкраще в собі та поділитися ним — ось моє завдання на сьогодні.

Хвороба «Навпаки»

Деякі діти інколи хворіють. О, це страшний і небезпечний вірус. І називається він «Хвороба навпаки». Єгорчик – не виняток. Одного разу він, не знати де, підхопив ту хворобу. І ось: почалося! Скажеш йому: «Спати!» - починає гратися й стрибати. Скажеш, що треба помовчати – вередує так, що сусідня вулиця чує, а випадкові свідки цього ґвалту викликають міліцію, аби зарештували батьків, які катують дитину.

А якщо треба кудись іти, а Єгорчику, навпаки, хочеться посидіти вдома й подивитися мультики, він починає скиглити й стогнати, що ноги болять.

Які тільки ліки не пробувала застосовувати мама з татом проти тієї хвороби – нічого не допомагало.

Одного разу хтось на роботі порадив мамі казати Єгорчику все протилежне тому, яку реакцію потрібно отримати.

Але це давало тільки часткове полегшення і не завжди потрібний результат. Ну, ось, наприклад, каже мама:

•  Я не буду сьогодні смажити картоплю. Все рівно її ніхто їсти не буде…

•  Як не буде? – пожвавився Єгор і почав маленький мітинг – КАР-ТО-ПЛІ! СМА-ЖЕ-НО-Ї КАР-ТО-ПЛІ! – скандував він, вилізши на кухонний табурет. – ДАЙОШ ДІТЯМ КАРТОПЛЮ!

•  Даю, даю! – раділа мама і тут же починала її смажити.

Однак, ця хитрість чомусь не працювала з борщем. Смажену картоплю Єгор любив завжди, а борщ – тільки під настрій і тільки з часником.

Потім мама казала:

•  Ні, не підемо з тобою сьогодні в магазин. В торішній курточці зиму перебігаєш.

•  Ну, ти права – треба економити. – погодився швиденько Єгор і витрусив з величезного пакета на підлогу конструктор.

Гра обіцяла бути захоплюючою й довгою. Але ж і з торішньої куртки дитина вже виросла, а проблема одягу так і лишилася нерозв'язаною.

Хвороба прогресувала і скоро вже Єгор усе робив через наганяй, навпаки або на зло. Життя в сім'ї ставало нестерпним.

Але, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Батьки злякалися не на жарт, коли одного дня, йдучи у дитячий садок, Єгор скрючився у страшній агонії й, конаючи, прохрипів:

•  Живіт… Живіт болить…

У ту ж хвилину мама з татом відвезли його в центральну лікарню. Там зібрались кращі лікарі й постановили: взяти аналізи на паразитів, дослідити кишечник на патології, зробити ультразвукове обстеження живота тощо…

І пішло-поїхало. У Єгора цідили кров з пальця і вени, примусили ковтати страшну і довгу трубку, а ще зробили величезну, вибачте, клізму.

Так минуло три дні. Єгор був змучений і мама з татком також. Батькам хотілося на роботу, а дитина мріяла про веселий і затишний дитсадок.

І ось прийшов день, коли кращі лікарі, не знайшовши в Єгорчика жодних хвороб, патологій і навіть яких-небудь поганеньких глистів, винесли вирок:

- Ваша дитина абсолютно здорова! Можемо рекомендувати хіба що дієту: нічого смаженого. Особливо картоплі. І ніяких цукерок.

Єгор дійсно вийшов з лікарні абсолютно здоровим. «Хвороба навпаки» інколи повертається. Але її тепер легко вилікувати. Варто лише згадати про клізму і про без цукеркову дієту.

Як виростити місто

Минулого року Єгор привіз з Криму декілька гарних персиків. Персиками хлопчик пригостив дідуся й бабусю, декілька з'їв сам, а кісточки посадив на дачній ділянці. Він закопав їх не дуже глибоко у землю, позначив те місце паличкою і щодня підливав їх водою, чекаючи на зелені пагони.

Але за кілька днів настала осінь, довелося йти в дитсадок і літо якось забулося, забулися й персикові кісточки, які ось-ось мали прорости.

А наступного року, влітку, бабуся якось погукала Єгора:

•  Єгор, ходи-но сюди, я тобі дещо покажу! – хлопець аж підхопився: з бабусею на дачі завжди було цікаво.

•  Що?

•  А ось, дивись: це – твої дерева. Ти їх посадив і вони ростуть. – З землі стирчали п'ять тоненьких зелених прутиків.

•  Мої персики! – здогадався Єгор і аж підстрибнув від радості. – Тепер вони виростуть і ми будемо їсти їх, і всіх пригощати, і робити персиковий сік, і продавати персики на базарі… - почав рахувати свої прибутки Єгор. – Так?

•  Так, Єгорчик. Ти ж тепер майже мужчина. Адже кажуть, що справжній мужчина має в житті зробити три найголовніші речі: посадити дерево, побудувати дім, виростити сина. Дерево ти вже посадив, ось бачиш.

•  Цілих п'ять дерев!.. А чому дім обов'язково треба будувати? Чому дім не можна посадити, як дерево?

•  Я не знаю, Сонечко, таке життя: рослини ростуть, а будинки треба будувати власноруч.

•  Ні! – заперечив Єгор. – Він взагалі дуже любив заперечувати, його цукерками не годуй – тільки дай посперечатися. Я впевнений, що будинок також можна виростити з насіннячка. Покажи-но мені своє насіння! – діловито сказав хлопчина.

Бабуся дістала з шафи полотняний мішечок, в якому в паперових пакетиках лежало насіння.

•  Ну, що я тобі казав? У тебе тут стільки насіння, що можна виростити ціле містечко. Ось з цих, жовтеньких, будуть гарні одноповерхові будиночки. А з цих, чорних, замки з башточками. А з цих великих білих зернин виростуть багатоповерхівки – вочевидь в Єгора були грандіозні архітектурні плани.

•  Ну що ж. – посміхнулася бабуся, - давай спробуємо виростити місто. Жовтеньке насіння посадимо край стежки, а великі біленькі зернини – понад забором. Все інше будемо саджати по грядках – так зручніше буде підливати, гаразд?

•  Гаразд! – діловито сказав Єгор і пішов за сапою.

Вони працювали ввесь день. А вночі Єгор бачив уві сні чудове місто, посаджене його власними руками…

А наступного тижня на дачу приїхала велика вантажівка і висипала край дороги купу піска.

•  Це мені паски ліпити? - зрадів Єгор і кинувся на штурм тієї купи. Пісок був навіть у вухах — так весело було ним гратися.

Трохи пізніше приїхала ще одна вантажівка і якісь люди відвантажили цеглу.

•  Будемо будувати прибудову до нашого будиночка. - постановив дідусь. - Треба зробити дім просторішим.

На очах в Єгора виступили сльози:

•  Яку прибудову? Ану відвозьте все назад! Я вже посадовив ціле місто. Ось тут, на цьому самому місці, з дня на день проклюнеться дах першого будиночка й не треба буде нічого будувати.

•  А я люблю будувати. - не погодився дідусь. - Авжеж, він же ціле життя працював будівельником і побудував для людей багато гарних домівок. - Ось побачиш, це дуже весело. Ти коли-небудь мішав бетон? А вкладав одна на одну цеглу? А забивав молотком цвяхи? Що ти кажеш: тільки іграшковим?.. Та! З тобою нема про що говорити...

•  А я хочу, хочу все це робити! Ти навчиш мене? - очі в Єгора запалали. Він вже хотів робити все й одразу. - А як же тоді моє місто?..

•  Щось виросте! Будь-яку справу треба доводити до кінця. Хоча б для того, щоб побачити, що з того вийшло. - сказала бабуся.

Робота кипіла. День за днем збігало літо й з кожним днем вимальовувалися контури їх майбутнього оновленого дачного будиночка. Єгор все тримав під контролем. Він уже знав, з чого роблять бетон, як його заливають, як розмішують будівельний розчин і чим він, власне, відрізняється від бетону. Дідусь дозволяв йому класти кілька цеглин в рядок і потім тільки підправляв рядки. Можна сказати, що дім будував Єгор власними руками. Ну, звичайно, за допомогою дорослих, але будував. Єгору давали справжню пилу і він пиляв дошки, а потім справжній молоток і він забивав цвяхи.

•  Я зрозумів! - вигукнув одного дня Єгор. - Будувати будинки набагато цікавіше, аніж вирощувати їх з насіння. Саме тому будинки не вирощують, а будують. Так?

•  Може бути. - посміхнулася бабуся. - Але мені особисто більше подобається щось вирощувати.

Якось несподівано настав серпень. Літо добігало свого краю, але воно не минуло даремно. Дачний будиночок став більшим та просторішим, в ньому тепер була навіть ванна кімната та гарна, світла веранда, на якій так затишно і прохолодно було пообідати в спекотний літній день. Єгор намалював два натюрморти і повісив їх на стіни веранди. Натюрморти – то єдине, що він поки що міг малювати. В нього дуже добре виходили овочі, фрукти та різні квіточки у вазонах. А ось малювати пейзажі: лісні, морські, гірські види – він поки що не міг. Отже, стіни щойно побудованої веранди прикрашали намальовані морква та кавуни.

Кавунів хотілося не тільки намальованих. Але купляти на базарі кавуни й дині ніхто не спішив – всі казали, що в купованих кавунах живуть якісь нітрати та пестициди. То напевне, щось жахливе, бо воно повинно бути дуже страшним, аби навіть кавун через те не з'їсти.

•  Єгор, ну що, ти дуже засмутився з того, що твоє місто не виросло? – спитав якось дідусь.

•  Ні, ти знаєш, - відповів Єгор, - я так подумав: наша дача не краще місце для того, щоб тут місто було. Всі б побачили, що тут такі гарні будиночки ростуть, набігли б сюди люди, розселилися по квартирах і де б тоді ми з вами відпочивали, питаю я вас? Я посаджу місто потім… Десь інде… - непевно сказав Єгор.

•  І все ж таки ти своє насіння недаремно сіяв. – сказала бабуся.

•  Як це? – не зрозумів хлопчик. – Адже ж нічого не виросло…

•  А пам'ятаєш, я тобі казала, що щось таки буде?

•  Ну так… - понуро сказав Єгор: адже він не бачив ні дахів, ні фундаментів, які б проклюнулися б з того насіння, що він сіяв.

•  Ходімо шукати, що там є!

•  Та нема там нічого. – Але все ж таки пішов.

•  Дивися! – урочисто кудись показувала пальцем бабуся. – А що там?

•  КАВУНИ!!! – в захваті скрикнув хлопчик.

•  А там що? – голос бабусі звучав ще більш урочисто.

•  ДИНІ?!– не вірив своїм очам Єгорчик.

•  А тепер біжи, розводьте з дідом багаття. В мене є ще один сюрприз для тебе.

Єгор підхопився й побіг мерщій запалювати вогонь: їжу вони готували просто на вулиці, на багатті. Поставили величезну каструлю з водою і щось там вже бабуся чаклувала навколо неї.

Ввечері всі зібралися на веранді вечеряти. І Єгор ніяк не міг втерпіти, щоб не спитати:

•  А як же ще один сюрприз? Ти ж обіцяла!

•  А ось він. – Бабуся дістала з каструлі і принесла в веранду на блюді запашну, смачнючу КУКУРУДЗУ! Оце було щастя!