Ніколаєнко Анна Віталіївна

Авторка працює над дисертацією зі спеціальності «Історія України». Вірші та прозові твори пише з дитячих років. Захоплюється грою на гітарі, на слова авторки створена пісня «Прощання» в рамках Молодіжного мистецького фестивалю ім.Івана Коваленка – виконує Тетяна Трегубенко, музика Олега Саліванова, аранжування Олександра Каптюрова.

ТАНОК

Мовчатиму. Гарячий біль не вперше
Торкнеться обімлілої душі,
Нехай цей день історію завершить,
Яку лиш пам’ятатимуть вірші

Святково, і немовби навіть дивно:
Намисто біле, плаття голубе,
Закрию очі я інтуїтивно,
Сьогодні щоб не бачити тебе

Щоб серцем не поринути в минуле,
І щоб не закохатись, як колись,
Але даремно – раптом я відчула:
В мелодію слова перелились

Хтось заспівав проникливо і гірко:
«До щастя був один-єдиний крок,
Бажання ти не виконала, зірко!»
…Чом не п’янить шампанського ковток?

Ридати чи благати щось у неба,
Чи дорікати – жаль не має меж…
І ти ось наближаєшся…Не треба!
Але привітно усміхаюсь теж

«Чи можна запросити на хвилинку…»
Та де ж ти взяв від серця всі ключі?!
І ми зійшлись, неначе в поєдинку,
У танці тім, гострішим за мечі

Все, що навколо бачила – погасло,
Бо обпалив мене потужний струм,
І застогнали тенором і басом,
В свідомості втонули звуки струн

Так, все єство моє волало: «Досить!»,
Вершина почуттів, дев’ятий вал…
Посипались на плечі чорні коси,
Ні, я тоді не помічала зал

Звільнити намагаючись долоні,
Неначе пташка, билась у пітьмі,
Вуста мої від сліз були солоні,
Твоє обличчя…Райдужні вогні…

«Ти чуєш, я не хочу визнавати,
Що це життя є прісне, як вода,
Чекати, відпускати, віддавати…
Та я ж не буду вічно молода!»

Ти у очах читав мої протести,
Азартно, по-мисливському, в руці,
Тримав мою, немов брутально пестив:
Стискав холодні пальці до синців

То був блідий, а то палав, як сонце,
І вже розлуці більше не коривсь,
Ти був колись із інею та бронзи,
А зараз – із червоних блискавиць

Ставала я легкою, як проміння –
Встигав мене піймати знов і знов,
Твоє неконтрольоване прозріння –
Мов полювання на свою любов

І щось почав крізь музику кричати,
Та я від болю не розчула слів:
Чи, може, не хотів мене прощати,
Чи сам просив простити, як умів…

Зненацька все замовкло, заніміло.
Завмерли всі – дивилися на нас.
Порвались струни, ліхтарі згоріли,
І припинився божевільний вальс

Як пустка – Всесвіт. Тільки на роялі
Самотня свічка стомлено димить…
Нема «раніше», невідомо «далі»,
Стара, як вічність, наступає мить

Запала тиша. Зупинився трепет.
Ми стоїмо навпроти – ти і я.
Твій голос з крику перейшов на шепіт:
(Програв чи виграв?) «Ти тепер моя».

ЗОРЯ НАД ДНІПРОМ

А хвилі Дніпрові кипіли в порогах,
Вели-колихали козацькі човни,
І хлюпотом-плачем, мов перестороги,
Вони провіщали ридання війни

В замислені води дивилися храми,
У них розчиняли молитву й жалі…
Пісні полум’яні приносить вітрами,
Й мелодії тануть у синій імлі

Весняні години – то цвіт черемшини
Тремтить над рікою, як білий покров,
Закохані гублять слова, мов перлини,
І їх пам’ятає лиш сивий Дніпро

Тож я до схід сонця на березі стану:
В посріблених шатах зоря молода…
Поки озираю замріяну панну,
Серпанок весільний руйнує вода

Вмивається сонце! Червоне-червоне!
Дзвінке стоголосся – розбурханий спів,
Сплету з незабудок, з волошок корону,
З любові палкої, з прихованих снів

Лишилось недовго – прокинеться місто,
І знов зашумує навкруг метушня,
Прости ж мені, земле, квітуча і чиста -
Вінок я у хвилі пущу навмання

Нехай він зникає ген за виднокраєм,
Де сині простори в примарному сні,
Нехай мій далекий його упізнає,
Й простягне до річки долоні міцні

Нехай відвоює його у заграви,
Листки затріпочуть від сили руки,
Коханий забуде про спокій і славу,
Якщо поцілує легкі пелюстки

Коли спаленіє пора полуднева,
У натовпі буду тоді, як усі,
Але у очах ще є зірка червнева,
Ще є незабудка в смолистій косі…

Ти, річко, як вічна незнана дорога,
Століття пролинуть, зоря промайне…
Але пригадають ці віти розлогі,
Світанки Дніпрові мрійливу мене.

НА УЗБЕРЕЖЖІ

На узбережжі тиша і тепло,
Від поцілунків хвиль пісок гарячий,
І в’ється піна, як живе крило,
Далеко, у безмежжі, чайка плаче

Нікого поряд – до червоних скель,
Де неба синь вершини обіймає,
Де хмари білосніжний корабель
Вітрила, сонцем спалені, купає

Нехай дива минулися давно,
Хай щастя обернулося бідою,
Піду, як безталанна, все одно,
Поговорю з солоною водою

Я одягнусь в смарагдову блакить,
Хай вітер у волоссі завмирає,
А вічне море…ні, воно не спить,
Бо слів моїх відлуння забирає…

ДАЙ БОГ НАМ ПОВЕРТАТИСЯ ДОДОМУ

Нехай стежина вік не заростає
Кульбабами і синім полином,
І яблуня нехай не забуває
Щоліта червоніти за вікном

Там лише ти мене чекаєш, мамо,
І руки знов натруджені, святі,
Благословляють Божими хрестами
Гарячий хліб у рідному гнізді

Колись гніздо те мріями вкривалось,
Як навесні цвіте дурман-трава…
Я з ними ще не встигла, не прощалась,
Якщо є біль, то і любов жива

Так заплети ж мені у довгі коси
І свіжу м’яту, і Петрів батіг,
Ні, не сумуй, ти ж бачиш, це не сльози,
Роса з пелюсток на щоках моїх…

Навіщо розлетілися лелеки
Шукати щастя по краях чужих?
Заплачете в свята, замерзнете від спеки,
Вам не напитись із джерел живих

Дай Бог завжди приходити додому,
Схиляти там задумливе чоло,
Молитва душу звільнює з полону,
І храм, і дім, і мамине тепло.