Масловська Любов Вікторівна

***

Дивний стан, коли робишся тихим,
Запитально розводиш руками,
Щось здавалось безрадісним лихом,
А тепер тільки садна і шрами.
Хтось Тебе запевняв і бентежив,
Цілував ґвалтівними вустами,
А сьогодні крізь сонми мережив
Ти розгледів, що знався з вовками.
Де ж ті друзі, що вірні довіку?
Де ж ті мрії, що кличуть за обрій?
Розтули обважнілі повіки -
Не дізнатися сенсу ніколи!
Тут немає причин і пояснень,
Не шукай в цьому винного - марно,
Серед сотень гостинних віталень
Всім чужий, бо така Твоя карма...

***

Якими тихими здавались вечори,
Ти пам'ятаєш вересень той теплий?
Як зорі милувалися згори
Серцями нашими і охмеліло меркли...
Як янголи злітатися з небес
На сяйво справжнього земного дива,
Як вдома опинились без адрес
Бентежні душі, розправляли крила...
Яким солодким видавався час,
Якими ніжними здавалися обійми,
Ти пам'ятаєш тих, щасливих нас?
І чи сумуєш Ти тепер за ними?

***

І що тобі з тих обіцянок?
Не тисни на жалість
Кісток вона зовсім не має
Кошмарним здається світанок
Коли замість сонця палає
Ліхтарик чи цукрозамінник
І жоден безпечний партер -
Не сцена і не барикада!
Спокійно вбиває годинник
А хто як не ти режисер
Триклятого фільму про зради
Собі ж наобіцяних мрій?
Послухай як беземоційно
Життя віднімає і ділить
А ми зачекались міс`ій
Тут вже забагато ілюзій
Хапаєш повітря мов риба
І хто тобі врешті повірить?
Холонеш від страху конвульсій,
То хто ти? Людина чи хиба?

***

Місто здавалось інакшим, новим
Схожим на кульку скляну з тополиним
Снігом, що прикро здається живим,
Ти залишаєшся тільки раптовим
Гостем, примарою, другом, дощем,
Сонцем, що гріє сьогодні востаннє,
Покопирсавшись у серці ножем,
Сміхом приховуєш лінь, небажання
Навіть зневагу до вдалих ролей,
Що захищають від болю і правди,
Зникнеш у натовпі сірих людей,
І не промовлених слів міріади
Осадом, тліном застигнуть на дні...
Тут тебе більше, ніж інших назовні,
Відповідь ближче, аніж в глибині –
Справжнє і вічне завжди безумовне.

***

Про тих, кого більше немає
Мовчати. Розпачлива туга.
Коли бур'яном заростає
Остання домівка для друга,
Дерешся на стіні та стелю,
І серце вмиваєш сльозами,
Заручником ліжка й оселі
Зализуєш діри і шрами.
Нікому від того не легше,
Ніхто не встає, не приходить
І вже не сміється, як вперше,
Сніжинки вустами не ловить...
І тільки тоді розумієш,
Яка твоя доля примхлива,
Що ти не з роками старієш,
А з втратами тих, хто важливий.

***

Коли зникнуть усі, хто поряд,
Хто навзаєм потисне руку,
Твій останній притомний погляд
І фінальні гортанні звуки
Відкриватимуть таємниці,
СпівЧутливості, одкровення,
Про життя і його дрібниці,
Про відігране повсякдення,
І коли Ти під`еш на світло,
Білим янголам на питання:
"Що є щастям?» Музичним вітром
Ти промовиш: «то є Кохання…»

***

Ночами в чужих океанах
Косатки співають про вічність,
Серця їх в невидимих ранах,
А душі не здатні на хитрість.
Вони посміхаються рибам,
Ковтаючи сіль і самотність,
Підморгують чайкам безсило,
Приховують власну бездомність,
І в цьому немає трагедій -
Отримують все по заслузі,
Косатки не пишуть поезій,
Вони не плекають ілюзій,
Плямовані, впевнені спини
Не вірять у чесну реальніть,
Косатки навчились на кпинах,
Для них все хороше – банальність.