Гарькава Тамара Леонідівна

Бабусі

Ти пішла, не сказавши ні слова,
Залишила мене в самоті.
Мій тягар - це ярмо, повне болю,
Що тягну я сама у пітьмі.

У мені весь твій біль, твої муки,
У мені весь твій сміх і любов.
Я торкаю у пам'яті руки
І у спогади падаю знов.

Ти для мене ж була, наче мати,
Ти - моя половина душі.
Та не встигла про це я сказати...
Обірвався твій шлях на межі.

І щоранку я хочу кричати,
Безнадія ще тліє в мені.
Раз у раз же я мушу вставати,
Бо падіння - це програш душі.

"Моя люба, тебе я кохаю!"-
Не почуєш від мене вже ти.
Моя зоре, мій ранок без краю...
Ще хоч раз ти для мене зійди...

О восьмій тридцять сім

Я закохалася о 8.37...
Душа моя тоді співала серенади.
Я усміхалася усьому і усім.
Чому кохаю я - вже навіть не згадати.

Літав в повітрі ніжний вирій ароматів.
Я подивилася - вже 8.37.
Багато вже на той момент могла сказати,
Та ти мене тоді і слухать не схотів.

І у душі моїй метелики літають.
Навіки вдячна я усім єством своїм.
Мої однолітки опівночі кохають...
Я ж закохалася о 8.37...

Моя люба тиша...

Яка ж ти прекрасна у сяєві ночі!
Тобою наповнені очі дівочі...
Бажання отримати жадану тишу
мене вже ніколи, мабуть, не полишить.

Неначе спів мертвих ти чуєш у серці,
та не доженеш вже мене на цій стежці.
Тебе не отримаю я, мій дарунок,
бо це - моя плата за взятий весь смуток.

Розлитий по порваним струнам душі,
мій біль вже досяг головної межі.
І хоч цьому болю пручалась я здавна,
дивіться, я впала... Хоч я і незламна...

Матері

Я зупинилась на хвилинку
І озирнулася назад:
Моє життя – то моря хвилі,
А я в човні пливу одна.

Блукала простором безмежним,
Не бачила я раю в нім.
Але мій світлий промінь в небі
Не гаснув в холоді німім.

Неначе усмішкою Бога,
Той промінь грів мене в пітьмі
Мені він вказував дорогу,
Коли була на самоті.

Моя матусю, світло ясне,
Не відпускай мене в цю мить.
Без тебе, промінь мій, я гасну
Й душа моя неначе спить.

Тепер нарешті зрозуміла,
Що щастя завжди поруч йшло.
Я зупинилась на хвилинку…
А наче все життя пройшло.

Батькові мого народу

Ти чуєш, мій батьку, Великий Кобзарю,
Як потай хитнулась земля?
Затримай свій подих, почуй, що навколо
Між браттями лине війна.

Брат брата вбиває, а сестри сивіють
Від сліз, що проллються струмком.
Розідране серце моєї Вкраїни
Чорніє під гниллю думок.

За що ж тоді, батьку, ти рвав свою кобзу?
Кому ти писав ті вірші?
Крізь сотні років ще гіркі твої сльози
І гострі, мов леза ножів.

Ті вістря ізранили мамине серце,
Кров ллється на душі людей.
А всі твої рани, моя Україно,
Роздерті руками дітей.

І вже доборолись до самого краю,
Але я ніяк не збагну:
Чому мої браття вбивають країну,
Яку я так сильно люблю?

Спитаю я, батьку, твоєї поради:
Що далі я мушу робити?
Якщо навіть ти та й своїми словами
Не зміг долю світу змінити.

Я буду боротись, я вірю у себе.
Я знаю – розквітне земля!
Ти будеш пишатися мною на небі,
Бо я, тату, донька твоя.

І прийде той день, коли наша Вкраїна
Зіпнеться на ноги з колін.
І гімн пролунає потоком єдиним
Крізь сотні віків й поколінь.