Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Сб, 10 апреля 2021
18:12

О ГОРОДЕ

Пономаренко Олексій Михайлович



Народився 30 листопада 1994 року. Мешкає у с. Балкове (Токмацький р-н, Запорізька обл.).
Закінчив Запорізький Металургійний коледж (оператор залізничних перевезень). Нині навчається у
Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту ім. академіка Лазаряна.
Учасник поетичного конкурсу «Місто натхнення» Запоріжжя, 2013.
Студент, люблю фотографувати, спілкуватися з друзями.


***

Привіт тобі мій Львівський друже,
А в Запоріжжі знову йдуть дощі.
Нестримні діти міряють калюжі,
Нестримний я, пишу тобі вірші.
На темно-синьому затянутому небі,
Ні натяку на сонечко для нас.
Чим довше дощ, тим більше є потреба,
В теплі, хоча б на певний час.
Під гуркіт грому завмирає серце,
Від блискавки світліє навкруги.
І якщо бути чесним та відвертим,
Мені цей дощ уже не до снаги.
Всі люди швидко взяли парасолі
Й побігли, під дощу веселі звуки.
І лиш нестримні діти з радістю, поволі,
Ловили краплі щастя в свої руки.
Не дивлячись на свій промоклий одяг,
На зачіски зіпсовані цим вітром.
Не розумію, чому ми з тобою,
Вже не такі, як ці веселі діти…

***

Ми горимо, мов деревяні сірники,
І сльози не загасять це горіння.
Бо в полумї не маючи спасіння,
Згорають в попіл всі надії і думки.
Ми біжимо, не знаючи куди.
Щоб вприснути у кров адреналіну,
Ламаємо кістки і гнемо спину,
Щоб залишатись кращими назавжди.
Ми спішимо, бо час не повернути,
І вир подій захоплює нас знову.
Заводить вже набридлу всім розмову,
Про те, як нам всім жити, і ким бути.
Ми летимо в польоті вільних мрій,
Летім скоріш, поки ми маєм крила.
Доки пульсує кров у наших жилах,
Летім зі мною, досить буть одній.

***

Давай вимкнемо всі телевізори,
Покинемо соціальні мережі.
На завжди залишимось різними,
Та зруйнуємо між нами межі.
Давай спробуємо бути щасливими,
Без кордонів, шаблонів, обмежень.
Як кохати – то усіма силами,
Як кохати – то без застережень.
І не треба гарячих спогадів,
На майбутнє палких обіцянок.
Ми з тобою занадто закохані,
Щоб на завтра робити плани.
Давай завжди будемо разом,
Не важливо що світ говорить.
Ти для нього занадто прекрасна,
Залишайся зі мною лиш поряд.

***

Чому гине моя країна
В морі пива і нікотину?
Чому гине моя держава,
Де дівалась уся її слава?
Чому мова моя сплюндрована
На всіх банерах і телебаченні?
І чому промисловість зруйнована,
Що була для країни збагаченням?
Чому людям немає де жити?
Їх підкошують вік і хвороби.
Чому всі усе хочуть робити,
Та ніхто нічого не робить?
Чому всі в інтернеті живуть?
Вдень, вночі, в холод і в спеку.
І чому покоління ростуть,
Що не ходять в бібліотеки?
Чому закордонний фастфуд
Став традиційною їжею?
Чому нас втоптують в бруд,
Сподіваючись, що ми не виживемо?
Чому думають всі однаково.
Примітивно, «Моя хата з краю»?
Чому між Москвою і Краковом
Поселення з карти зникають?
Ще одне запитання. Чому,
Ворогують люди в країні?
Що у Львові і у Криму,
На Донеччині і на Волині.
Не важливо де ми живемо,
Важливе питання «Хто ми»?
Ми люди, а не система,
То ж давайте бути людьми.

***

Він був поет, вона була художниця,
У нього творчі вечори, у неї виставки.
Постійна зміна місць, раптові подорожі,
Метались по країні, немов ті блискавки.
Він їй писав вірші в прокурених вагонах,
Про те, як прагне знов її побачити.
Вона його чекала на усіх перонах,
І посміхалась оченятами дівчачими.
Коли ж доводилось їм разом прокидатись,
Він готував для неї надзвичайну каву.
І любив частенько задивлятись,
Як спить вона, чарівно і цікаво.
Він кожен вірш присвячував лиш їй,
Та ввечері обнявши її плечі.
Розповідав майбутнє їхніх мрій.
Вона любила кожен спільний вечір.
В його обіймах відчувала щастя,
Незриме почуття простої ейфорії.
Не дозволяючи нікому його вкрасти,
Плекала в ньому всі свої надії.
Всі стіни в них обвішані портретами,
Де вони разом або поодинці.
Буває часом, мов на спір з естетами,
Його малює в книзі на сторінці.
В її майстерні завжди творчий безлад,
Ескізи, фото, акварельні фарби.
Полотна, кава, печиво і пензлі,
Її життя сьогодні, а не завтра.
Вони кохали справді по дитячому,
І цінували створені стосунки.
Тому в поривах пристрасті гарячої,
Зривались тільки щирі поцілунки
Він їй опорою, вона йому натхненням,
Він їй любов, вона йому взаємність.
І розмальовуючи сіре повсякдення.
Намалювали найстійкішу єдність.
Вони писали власну і вічну історію,
Бо знали, кохання не втомиться.
І найцінніше, що ними створено,
Це любов поета й художниці.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте