Куліков Дмитро Олександрович

Інтереси: квантова механіка, біг, природні та історичні пам’ятки, кінокласика.

Бо...

Бо справжні барди склали свої мечі,
Й життя не варте, щоб просто щоранку йти.
Ти вдень гасаєш по справах туди й сюди,
І, мов фортецю, зводиш роман вночі.

Бо в кожного міста карма своїх подій,
А отже і свій біограф та свій читач.
Трамвайні зупинки знають шляхи невдач,
Мости зберігають фото нових надій.

Що зробиш, як давні маєтки розтрощить кран
І вежа із сотні цеглинок впаде в душі?
Смоктати досвід від незагоєних ран,
Творити швидше, ніж інші ламають, мерщій.

Генералу Пушкіну

Униз од проспекту із тридцятьчетвіркой,
По вуличках, схожих на Прагу і Львів
Ажурністю вікон й слідами бруківки,
Зайти в кіноклуб подивитися фільм.

Під куполом тихо, а там на екрані
Розриви снарядів, сирена реве.
Зухвалий полковник кільце замикає
Та в бій відправляє останні КВ.

Кринички і Харків, Донбас і Баштанка.
Куди б не шпурляла комкора війна,
Він був на передньому краї у танку,
Вивчав обстановку, людей підіймав.

Рік сорок четвертий. Осколком убитий.
На площі Жовтневій лежить генерал.
У стрічці субтитри: „Ми мусимо жити
І знати про тих, хто за нас помирав.”

Свіча

Людина – свічка, полум'я – душа.
І музика чіпляє щось трагічне,
Як недосказаного відчай,
Як пам'ять тих, по кому ця свіча.

Як гірко зорею промайнути,
Й скаліченим упасти брудом.
Доспівуйте. А далі буде
Чи то світанок, чи то ніч.

Утім у темній залі люди
Угору тягнуть запальнички.
Немов очікують на чудо:
Не згасне і не охолоне.

Добре б вічно
Гойдати вогники в долонях.

Йду по тебе, аможе аще йдеши

Ніщо не вабить, не дурманить.
Цей світ – незнаний,
Мені тут дико.
Крізь зорепад я бачу ніч,
І ніч понад усе.
Несу її, немов гвоздику.

Несу тобі ці пелюстки –
Зазублені серцеві рани,
Що їх зализував, як пес,
Який із міста раптом щез
Й на цвинтарі чекав,
Аби прийшов хазяїн.

Аби ти знала, що життя –
Лишень табличка при могилі –
Являє тільки головне.
Хоч ще не пройдені всі милі,
І біль – єдиний шлях до мрії,
Ніщо не втримає мене.

Ніщо не згине в небуття:
Ані розлук холодні руки,
Ані у грудях дивні стуки,
Коли на двох вода і булка –
Немов дари із вівтаря...
Там вічно поруч ти і я.

* * *

Всі вірші – про любов.
Я волів спростувати
Цю беззахисну тезу,
Та... слів не знайшов.

Всі вірші – від любові.
Й крізь хвилі недолі –
До душі, де вони
Знов зустрінуть любов.