Бахмат Вікторія Вікторівна (поезія)

Навчається у ДНУ ім. Олеся Гончара.
Здобувала призові місця на районних і обласних етапах конкурсів «Україно моя!», «Собори наших душ».
Почала писати вірші, ще коли навчалася у четвертому класі. Люблю писати, бо через поезію можу висловити свої почуття, донести до людей свої переживання.

Божа любов

«Я мушу йти… –
Сказав Андрій, –
Прощай, Оленко, мабуть,
Я не верну уже додому:
На мене там чека
Кривавий бій,
Поляжу десь
В землі чужій
Далеко дуже від
Батьківського дому.
Ти не ходи
На шлях широкий,
Не дивись,
Бо не вернусь вже я
До нього зроду.
Та лиш прошу:
Ти Господу за мене помолись…,
Щоб Він простив гріхи,
Що я зробив колись».
Пішов Андрій,
Сестра засумувала –
Останнього з родини проводжала,
Це брат її улюблений – Андрій.
Батьки поховані
В землі сирій.
Їх німці вбили
В ту жахливу ніч,
Коли на них хтось доніс,
Що ніби партизанам
Вони допомагали.
Забрали їх і миттю розстріляли,
Цим самим
Інших налякали
Чинити против
Владі цій.
Одна лишилася дівчина,
У світі цьому сиротина,
Без батька й матері
І брат покинув…
Хотілось їй тоді
Кудись подітись,
Забути все,
Не бачити цього,
Та їй не залишалося нічого,
Крім молитись
За братика свого,
Аби не вбили там його,
Щоб Бог зберіг йому життя –
Просила так
Небесного Отця.
Усі роки війни
Оленка ця молилась,
Бувало, плакала й журилась,
Та все одно
В ній віра не згасала,
Чим братові й допомагала.
Настала та жадана мить –
Оголосили, що Німеччина горить,
Красно армійці вже перемогли
І до Берліну досягли…
Вже кілька тижнів
Як пройшла війна,
Але Андрій не йде до рідного села.
Настала ніч, хтось стука в двері,
Дівчинонька побігла відчинять,
Це він, це він…
Несамовито так раділа,
Зрадощів бідненька побіліла,
Здавалось, ніби заніміла,
Свого Андрія міцно обійняла
І славу Бог вмить проговорила.

Отак і кожен,
Хто вірити й молитись буде
Отримає усе чого хотів,
Адже Божа любов завжди була і буде,
Вона заповнює усі усюди
Хотів би ти цього чи не хотів.

Калина-мати

Вже кетяги калини червоніють,
Зелене листя стало золотим.
І паморозь укрила інеєм сріблястим,
А ти, калино, гарна, як завжди.

Злі вітри до землі тебе схиляли
Надіялись зірвати ніжний цвіт
Ти ж боронилась, вставала, процвітала.
І з кореня свого ростки пускала в світ.

Тонесенькі, беззахисні маленькі
Свої зелені гілочки до сонечка тягли
Ти їх завжди надійно захищала
Щоб укріпились, на зламались і росли.

Пагіння молоді вже кущиками стали
Пора своїм корінням кріпитися в землі
А ти, калинонько, живи ти наша Мати
Ми за турботу дякуєм тобі.

МАТИ

Сидить матуся сива, голову схилила,
А спогади і думки, мов хмарки, пливуть.
Ось ще недавно бігала дитиною...
Час не стоїть на місці, і роки ідуть.

Батьки її маленькою, мов квітку, берегли,
Любили, пестили, ростили, як могли,
Хотіли лиш хорошому навчити,
Дитина їхня гідно щоб могла життя прожити.

Та хвиля долі квітку ту шалено підхопила
І понесла, мов човник, по бурхливій течії.
Всього було: падіння, злети, радощі, кохання,
А от на старості ... лишилися самотні дні.

Ні, не одна, у неї є синок єдиний,
Кровинка рідна, мила, дорогая.
Ще не було такого дня, години,
Коли синочка мати не згадає.

У серці біль щемить, а туга гнітить душу,
Все жде старенька сина, виглядає.
Не раз вчувається, що він ось входить в двері.
Ні, то почулося й нікого там немає.

Лиш зрідка син шле лист своїй матусі,
У ньому скупо він описує життя,
А мати хоче все про нього знати –
То ж її син – її минуле й майбуття.

Ви прочитайте друзі цього вірша,
Можливо, хтось себе в синочку тім пізнає,
І знайте, що любов єдина й незрадлива
Тільки в серці матері буває.

Україна

Україна – незвичайне слово,
Це величність, святість і краса.
Наша гордість, наша батьківщина,
Рідна і прекрасна сторона

Україна – це вільна родина,
Не зломила тебе тяжка година!
Козаки захищали, в боях полягали
Святу землю кров’ю поливали.

Україна – земля родюча,
Золотяться на полях хліба,
Славишся ти народом співучим
Шумними гаями, руладами солов’я

Україна народ гостинний,
Працьовитий і щедрий завжди
Процвітай же, вільна Вкраїно,
Хвала і слава тобі навіки!

***

Хліб – це зміст життя людини,
Що працює кожну днину,
Щоб зростить в полях пшеницю
І спекти нам паляницю.
Споконвіку і довіку
Хліб давався чоловіку
Через працю, через щиру,
Тож він є велика сила.
І шануйте тих людей,
Що печуть хліб для дітей.
Хліб – це батько-годівник,
Від хвороби рятівник.
Він для нас велика святість,
Цей дарунок – наша радість.
Найсмачніший над усе,
Він пошану всім несе.
Він і сам – свята пошана
І велика, і жадана.