Рубцова Оксана Олегівна

У 2007-2009 рр. відвідувала літературну студію газети "Я" Палацу дітей та юнацтва м. Дніпропетровська.
Зараз презентую свої прозові твори на літературних вечорах міста (остання зустріч – літературно-акустична програма "Аномалия творчества", 12 жовтня 2013 р.)
Поезію люблю читати та декламувати, прозу – творити. У ній я знайшла можливість відкривати себе для себе та для інших.
Мрію втілювати власні ідеї у ролі режисера повнометражного кіно.

Урок ДВАнадцятого дня

Сонце прокидається у відповідь на подих вересневого вітру. Тільки-но розпочинається їх непевний осінній вальс.

Вранішнє тепло турбує юну Єву…

Їй снилися березневі сади, дощ та холодна земля. Але осінні ранки кличуть її у реальність. До рідного міста, що колись гордо називалося "Катеринослав", до такого різнобарвного і різнопланового… напрочуд заклопотаного Дніпропетровська – для "чужинців", для найрідніших же – завжди грайливого й привітного "Дніпра".

Ранковий туман розсіювався. Розпочинався ще один день гонитви за тінню…

"Нові зустрічі яскравих дитячих усмішок…" – подумки мовила Єва, обіймаючи білосніжне простирадло. Воно зберігало чіткий приємний аромат зеленого чаю, котрим дівчина насолоджувалася попереднім вечором, та настільки ж яскраво вираженого мерзенного запаху прального порошку.

Єва рахувала їх , ці дн і. "Новий день" був дванадцятим днем щастя та вдячності за наданий шанс. Омріяний подарований долею шанс працювати там, де дорожитимеш кожною хвилиною, та ба, навіть кожною секундою, що в будь-якому разі стане вічністю. Можливо, навіть жити ними, хоча тут скоріше тінь життя.

Єва працювала з Дітьми. Навчаючи їх "азів" журналістики, дарувала власні ідеї, власні світи, вибудовані на білих аркушах паперу формату А4. У кумедних дитячих забавках, у їх неслухняності, у дзвінкому звучанні криштального сміху Єва знаходила натхнення, яке втілювала у нові й нові літературні проби.

Знову хвилювання. Передчуття несподіванки майбутнього знайомства. "Зі старшачками, мабуть, буде складніше… І як мені втримати їхню увагу? Та-а-а-а-к, подивимось, чим їх можна зачепити, щоб заслухались…"

Тека насиченого зеленого кольору містила її життя, бо там зберігалися портрети, мальовані звичайним олівцем, невдалі проби у віршах та так багато чуттєвої натхненної прози. "Хм…Зупинимось на цьому, на оцьому і, мабуть, ще це…" – шелест паперу переніс її у "власну прОзову реальність". Звичайно, тоді ще Єва не знала, що саме будуть слухати оті тінейджери, - п'ятнадцятирічні діти надзвичайно складного перехідного віку. Менш ніж за три години хлопчина у смугастій футболці (зі звичайним іменем Сашко, але незвичайними креативними ідеями) жартуватиме про те, як сучасним дітям не вистачає сну. Єва усміхнеться, замислиться…і читатиме "Сон":

Як ти? Вже давно ти не цікавився своєю Мрією. Пішов, залишивши їй лише подих своєї присутності. І вона жила. Жила, допоки мала змогу дихати повітрям, яке ти їй залишив. Та рано чи пізно кисень скінчиться, а Мрії зникати страшно. Прагне ЖИТТЯ. Не сподіваннями на раптову зустріч із тобою, не згадками про минулі дні... Вона хоче жити ТОБОЮ. Невже не усвідомлюєш?!

Та вона сильна і відповідальна, чесна і вірна своєму ідеалові – тобі, а тому не зникне, допоки не попрощається з тобою, доки ти сам не відпустиш її.

Не хвилюйся. В часи твоєї відсутності її зустрів Сон. Такий ніжний і ласкавий. Чому ти посміхаєшся? Вважаєш, що Мрія не може мати Снів? Не вона шукала його. Сон сам знайшов її. Знайшов і заспокоїв. Тепер у цього чистого, такого трепетного створіння є її окремий світ, до якого ніхто із земних істот доторкнутися не може. Вона вся у ньому, але це не означає, що забула тебе. Тебе забути неможливо, ти для неї – Друг.

Поглянь у вікно. Озирнися. Спрямуй погляд у небо. А тепер – у дзеркало. Впевнена, що бачиш краплі роси у своїх очах. Це дійсно так, милий Друже. Вона для тебе і справді багато значить, і ти, як ідеал, розумієш її. Саме тому тебе так хвилює цей дивний Сон. Не хвилюйся: він не заподіє їй болю, а лише заспокоїть. Сон – це простір, де вона відчуває свободу вибору і волю думки.

Так, він дещо дивний, але все, що робить – не обов'язок, а порив душі. Чесний щирий порив. Тому ти маєш дякувати Снові за те, що живе твоєю Мрією.

А тепер ще раз поглянь у небо. Бачиш свою Мрію? Повинен: згадка про неї завжди у твоєму серці. І доки ти зберігаєш цю згадку, доти у Мрії є кисень.

Яке гарне це блакитне небо! Відчуваєш, як у тебе ростуть крила? Ти летиш далі і далі, адже Сон, цей дивний незнайомець, зустрів і розчинився у тобі…

Читатиме хвилюючись. Спочатку з острахом. А згодом з усмішкою: діти прислухатимуться до кожного слова і будуть вражені дивним "покликом душі". А Єва – реакцією дітей. Її тоді уже рідних улюблених дітей. Але це через декілька годин…

Необачний рух руками – склянка окропу повернула Єву до реальності вересневого ранку. "Ще цього бракувало! Обпеченої правої!" – думка прийшла миттєво, але пізніше самого факту про предмет обдумування. "Аааааааа…Десь у шафці має бути "Спасатель".

Звук відкоркованого тюбика.

Запах медикаменту.

Згадався металевий присмак хірургічного приладдя...

За вікном почулися "бібіки" спрацьованої сигналізації. Сусіди знову припаркували авто перед входом до під'їзду, що Єву суттєво дратувало. "Ммммм… І шо воно сьогодні за ранок такий? Тшшш, будь спокійною, ти моя розумна дівчинко…Тшш…" – у Єви була своя програма аутотренінгу. Вона працювала. Спершу дівчина відключилася від "пісні" сусідського авто. Через 7 секунд – від болю обпечених пальців. Зодягалась на льоту. "Так, цукерки тут. Записники…один, другий, третій… на місці…Ключі…Є! Удачі мені! Ах, стоп! Де отой мій мобільник?"

Усмішка сяяла на обличчі двадцятитрирічної мрійниці. Вересневий вітер вдихав запах каштанового волосся Єви. "Пограй у мені, музико Осені, ще хоч трохи пограй… Сьогодні я дарую тобі усмішку, а завтра знову сумуватиму за квітневими конваліями. Незрілими виринаючими конваліями біля підніжжя бузкового дерева. А поки що – грай, вересневий вітре! Грай останнім теплом невпевненого сонця! Переливай життям, блакитне небо… я хочу від тебе теплого вересневого дощу…"

Чичеріна. Будинок №21. На місці.

Через 16 хвилин мав починатися урок.

Секундна стрілка годинника стукотіла повільніше від серця.

"Хто це тут грайливо усміхається? =) Янчик, сонечко моє…" – одна секунда – і шестирічний хлопчик із зеленими очима засяяв усмішкою у Єви на руках. Через дві секунди його ніжний голосок запитав, чому у Єви червоні пальчики правої руки. "Ох, я тебе обожнюю, моє ж ти дитя…" – сльози не дали намилуватися милим обличчям Яна. Спрямувала очі до вікна.

Мрійниця у двадцять три хапалася за тінь життя: помилка в шістнадцять назавжди перекреслила можливість пізнати радість материнства.

Двері кімнати зачинилися.

Кожна секунда відлітала у вічність.

Почався перший урок дванадцятого дня.