Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Сб, 10 апреля 2021
18:22

О ГОРОДЕ

Андрішко Олег Михайлович (проза)



Народився 11 квітня 1990 року. Мешкає у с. Вітрівка, Криничанський район, Дніпропетровська область.

Освіта - Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства, ДНУ ім. Олеся Гончара.
Нині вчитель української мови й літератури у НВК №130 м. Дніпропетровська, здобувач кафедри української мови ДНУ ім. Олеся Гончара.
Лауреат конкурсів «Собори наших душ», «Молода муза», «Дніпропетровськ – любов моя», «Чарівний мій Дніпропетровськ», Міжнародної україно-німецької премії ім. Олеся Гончара, учасник Семінару творчої молоді в м. Ірпінь (2011). Пишу українською мовою.
Наукові інтереси: ономастика, соціолінгвістика.
Займаюся шахами.
Досліджую також історію рок-музики та все, що стосується української культури.

СВЯТИЙ ДОЩ
(уривок із повісті про втечу з пекла «Три дні свободи»)

КОЛО СЬОМЕ

Тієї ночі чортові Жорі наснилося страшне. Ось він іде вулицею, насвистує бадьору пісеньку, радіє життю серед людей, аж тут — де не візьмись — сонце. Наче виросло з-під землі, немов на дріжджах, більшає, заступає півнеба, а далі кидається на здивованого Жору з кулаками і починає нещадно лупцювати його, невинного й непорочного; особливо боляче б'є спершу в ліве око, а потім — і в праве.

Чорт підскочив, наче ошпарений. Озирнувся довкола. День давно вже благословився, тож проміння справді боляче било в очі. Рогатий позіхнув, потягнувся і підвівся. Від спання на дніпровських чорноземах трохи боліли кості, тож він вирішив заздалегідь знайти готель, аби більше не втрапити на слизьке ввечері.

Дістався центру міста, побачив там на стіні одного з будинків великий електронний годинник. Невблаганні цифри сповіщали, що скоро полудень. Сонце добряче пекло, хоч і не так, як учора. Люди снували туди-сюди, і Жора знову виявився нікому не потрібним. “Ну й добре, - подумав чорт. Менше народу — менше проблем. Сподіваюся, сьогодні буде кращий день...”

Зненацька Жорину самотність осяяла блискуча ідея, і він упевнено попрямував до престижного магазину одягу. Йому здалося, що бродягу запросто можуть викинути з готелю, та ще й добряче відлупцювати, аби більше не турбував — зустрічатися з людською жорстокістю ще раз йому не хотілося, тому чорт придбав собі дорогий костюм.

У дорогій одежі Жора поважно зайшов до найближчого готелю. Дістав пачку грошей, велику-велику, що більшої в жодного олігарха, який тут зупинявся, ніхто з працівників готелю не бачив, але звідки в утікача таке багатство, не може пояснити навіть автор, бо те відомо тільки Жорі і, можливо, податковій інспекції — більш нікому. Того дня Жора відчув себе богом. Виявляється, гроші таки вирішують майже все в людському світі, тому за них і триває жорстока непомітна війна.

Відрахувавши значну суму, Жора замовив найкращий номер і перше, що забажав, - попити води. Це була його давня мрія, що з'явилася ще в потойбіччі, коли нечистий чув від грішників про чудодійну рідину, без якої все живе на землі загине, а жодному такому чортові, як Жора, ніколи її не дістати, бо дідьку легше перехреститися, ніж знайти воду в пеклі. Ох, як чортові зараз хотілося бачити ті самовпевнені обличчя! Та за таку воду-насолоду й лягти до землі плечима не шкода!

Звісно, він міг скуштувати воду ще вчора, але, як ви чудово пам'ятаєте, тоді в нього була купа важливіших справ, а надвечір ця мрія задрімала під мостом разом зі своїм власником. Сьогодні ж, коли вже ніхто й нічого не заважає, Жорине бажання нарешті здійснилося.

Покоївка принесла йому в номер склянку джерельної, чистої, наче сльоза, води й тихенько пішла. Жора взяв гранчак правицею, підняв, довго й уважно його розглядав, а потім підніс до рота і ковтнув трохи води. Скривився, мов середа на п'ятницю, бо рідина здалася гіркою, але пити не кинув і спорожнив склянку до дна, з кожним новим ковтком насолоджуючись незрівнянним смаком води, що з гіркою стала йому солодкою.

Напившись, Жора потонув у ліжку. Ось де він, рай на землі! Так м'яко не було навіть у пеклі, хоча дідькові здавалося, що і янголи не мають подушок більших і лагідніших, ніж потойбічна братія. Але Жорі було приємно визнати, що світ людей зміг вразити його — того, хто пройшов крізь сито й решето і вже нікому й нічому не дивувався.

Випростався, потонув у постільних бурунах, і так йому стало легко й проємно, що забув про все на світі. Лежав, заплющивши очі, й ні про що не думав — думка його була світла, непорочна і легка, мов пушинка, а сам він відлетів так далеко, що легше в підзорну трубу побачити якийсь досі не відомий науці острів, аніж виявити, де Жора.

Блаженство тривало кілька хвилин, а потім чорт знайшов пульт, який причаївся на столі і якому було начхати, куди полинув рогатий; коли ж бідолашний зрозумів, що над ним нависла небезпечна дідькова рука, втекти вже не встигав: Жора міцно затис його правою рукою і почав клацати. Оскільки телеканали мовби змовилися між собою і всі як один показували рекламу, втікачеві довелося дивитися короткі, але динамічні (часом і нахабні) сюжети.

Спершу рекламували пральний порошок, що переможе будь-який бруд, відітре і відмиє що-завгодно і та річ сяятиме, як нова копійка, хай то буде хоч мобільний телефон. Але навіщо потрібен телефон, коли немає зв'язку чи грошей на рахунку? Про це Жорі повідав другий ролик, мораль якого була така: любиш спілкуватися — люби обирати правильний тариф, аби проводити час корисно й натхненно, а яке ж натхнення без пива, особливо коли напій — титульний спонсор усіх на світі спортивних і позаспортивних змагань? Далі Жора чекав рекламу кросівок, але такої не було, натомість усю логіку порушив фільм, що ні сіло ні впало прорвався на блакитний екран. Чортові стало сумно, та й реклама добряче розморила, тож вирішив трохи подрімати.

Полежав півгодини, підвівся й попрямував до виходу з готелю: все одно робити нічого, а нічого не робити — погано, значить потрібно хоч би подихати свіжим повітрям, може, там якась думка й завітає в бісову голову.

На вулиці йшов дощ. Жора ніколи не бачив зливи, тому спершу злякався, бо краплі боляче шмагали по спині, плечах, руках, голові. Сполохався, але не повернувся в номер: вдихнувши на повні груди, попрямував мокрою вулицею. Він знав, що його друзі, такі ж непомітні, рядові чорти, не чули й ніколи, певно, не почують, як співає дощ, а солістом той був справді неповторним.

Жора гуляв, забувши про все на світі, навіть про парасолю, яку він, безперечно, міг би собі дістати. Але йому хотілося вперше в довгому житті змокнути під дощем, а не під смолою в пекельному душі, хай та смола буде хоч у сто разів приємніша й звичніша. Жора гуляв і радів кожній краплі — тепер він зрозумів, чому людина так любить волю. В пеклі в нього було все, крім неї. Місто мокло, він мокнув разом із ним, але вперше відчув, що таке щастя. Щастя — це коли ти належиш тільки собі, коли вчиняєш так, як вважаєш за потрібне, коли ти не такий, як інші, хоч і знаєш, що вони готові за це спалити тебе на вогнищі, але в тобі вкотре пробуджується Ян Гус чи Джордано Бруно, і ти знаєш: той, хто ковтнув свободи — безсмертний. Щастя — це коли ніхто не стежить, аби ти ненароком не посміхнувся, не запротестував, бачачи риштовані душі, коли перед тобою весь світ, а ти весь — перед ним. Щастя — це просто йти під дощем, знаючи, що ви обоє — незалежні...

Люди не надто люблять зливу. Здебільшого ховаються, щоб не намокнути, не забруднитися. За ним краще спостерігати з вікна, тому й не дивно, що вулиці, на яких ще зранку вирувало життя, обезлюділи й завмерли.

Але народ уперше почав співчувати нещасному Жорі. Дощ не думав припинятися, і на бідоласі сухого місця не лишилося. Краплі текли по обличчю, докучали очам, а Жора сміявся. Він ішов один-однісінький; добродушні громадяни визирали з вікон, виходили на ґанки, пропонували заховатися, завітати до них і зігрітися, обіцяли пригостити липовим чаєм і печивом, але Жора відмовлявся, дякував і простував далі. Йому було добре. Вперше в житті.

Чорт повернув на вулицю Коцюбинського, а люди взагалі кудись зникли. На дивака перестали звертати увагу, вже ніхто не пропонував гарячого чаю, і він знову опинився сам. Стишив крок, уже нікуди не поспішав, аж раптом почув:

•  Дядьку, підсадіть до неба!

Жора озирнувся і побачив маленького білявого хлопчика з мольбертом у руках. На все і всіх падав дощ-розбишака, а над дитиною світилося.

- Дядьку, підсадіть! Я малюватиму! - вдруге попросив хлопчина.

- І що ж ти малюватимеш? - здивувався Жора.

- Синьо-жовтий світ, - спокійно відповів хлопчик.

Жорі не хотілося, щоб дощ припинявся, але відмовити він не міг. Хоч і кажуть, що надприродні істоти легко можуть знищити діла й помисли людей, але щось заважало Жорі це зробити. Він зрозумів це як знамення, і йому захотілося — знов-таки вперше в житті! - вчинити сонячно й добре, а не так, як учили в пекельній школі: кожен дідько має творити зло, інакше не може називатися достойним мешканцем пекла.

Жора був не в потойбіччі, тож вирішив начхати на цю заповідь і посадив юного художника собі на плечі.

Вони йшли вулицею Коцюбинського, і з кожним їхнім кроком світ яскравішав. Дощ не вщухав, але Жору з хлопчиком більше не чіпав: на їхні голови падало сонячне проміння, і чортові здалося на мить, що то згори посміхають вищі сили, а він несе на плечах янгола.

Мандрівець аж засміявся, полетів у Емпіреї і літав би там дуже довго, поки його не повернув у цей світ незаловолений голос малого: “ Що ви, дядьку, ходите, мов сонний? Зробіть, будь ласка, крок уліво, бо не дістаю!”

Жора мовчки виконував забаганки, а майбутній Сошенко не втомлювався творити пензлем дива. Ось клаптик сірого неба посинів, згодом додалося білих барв: хлопчику захотілося намалювати хмари, а за ним — жовтого: як ви вже здогадалися, він тицьнув пензлем і намалював сонце.

Так вони й ходили, доки не замалювали все небо. З останнім хлопчиковим мазком припинився дощ. Тепер замість нудного сірого неба вгорі було скільки барв, що глянеш — і розгубишся від їхнього розмаїття.

Сонце зазирало в кожну домівку й допитувалося: чи вийдете подихати озоном? Люди поволі почали наповнювати вулиці, місто поверталося до звичного життя.

Жора зсадив хлопчика й разом з іншими радів цій небесній благодаті, що зійшла на мільйонне місто. Відволікся, перейнявся людським щастям, вдихнув свіжого повітря на повні груди, і він подумав, що й сам уже став людиною, хоча те світло, яке пробивалося крізь байдужість і жорстокість, йому не стало б снаги поселити в собі навіки, бо чортові дано не це, а зовсім інше: боротися зі світлом, щоб не ботися за своє майбутнє.

Толя нині не боявся нічого, навіть того, що його вже, можливо, шукають. Раптом його темна душа згадала про художника, втікач поглянув — хлопчика ніде не було. Зник несподівано, як і з'явився. Жора засмутився, що повівся нечемно, бо навіть імені малого не запитав, але шукати його було марно: де ж ти його знайдеш, коли нічого про нього не знаєш, а в людей запитати соромно?

Більше з чортом нічого цікавого не трапилося; він пішов до готелю, переодягнувся і знову бродив до зорі, а коли почав позіхати, повернувся в номер, замовив вечерю, почистив зуби, поклацав канали і потонув у білих подушках, що нагадували йому про теплі хмари, намальовані незнайомим хлопчиком. Жора замислився, яка ж велика сила таланту, і доки той талант є, людство завжди долатиме нечисту силу і його самого, бо талант — це згори, навіть Мефіст нічого подібного давно вже не може дати людині (на його віку Фаустів уже вистачило) та й у собі того таланту не має.

Думки все частіше ставали огризками червонобоких яблук, і Жора врешті-решт заснув, навіть овечок рахувати не довелося. Сьогодні він отримав те, чого ніколи не знав у пеклі: світло, радість, теплоту, співчуття.

Це був щасливий день.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте