Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 14 апреля 2021
19:43

О ГОРОДЕ

Малєєва Олена Миколаївна (поезія)



Народилася 1 січня 1981 року у Дніпропетровську.
Освіта: Дніпропетровський національний університет, спеціальність: українська мова і література та мова і література (англійська); Одеська національна юридична академія, спеціальність: цивільне право.
Літературні здобутки: фінал конкурсу «Молода муза-2013», фінал ІІ -го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2013», 2013 рік - участь в IV Літній літературній школі в Карпатах реалізованій ГО «Культурний формат» (м. Київ).
http://www.dniprolit.org.ua/archives/6291
http://maysterni.com/user.php?id=4967
http://my.korrespondent.net/user/200177/publications/blogs
http://www.stihi.ru/avtor/lenamaleeva
http://blog.liga.net/user/emaleeva/default.aspx

До літературної творчості мене надихають життя і люди.
В кожної людини в житті буває момент, коли вона питає себе: хто ти в цьому світі? Й намагається бути відвертою, відповідаючи. Віднайти і прийняти найкраще в собі та поділитися ним — ось моє завдання на сьогодні.


Хто там, на пероні?

А він чекав –
Вона не приїздила.
Пустий перон
Підморгував зрадливо…
Для неї ж стоголосо
Сміялися вокзали,
Ковтали час і простір
Очікування зали.
Тремтіло серце в скронях:
«Кохай, кохай, кохай!
Диханням грій долоні,
Тепло душі віддай!»
Колеса торохтіли:
«Чекай, чекай, чекай…
І буде все, як буде
Нехай, нехай, нехай.»
Десь промайнули люди –
Лишились на пероні,
А онде – інший потяг
І інші у вагоні.
Їх стільки було, зустрічей,
Лиць випадкових зграй,
Що все тихіше в скронях:
«Кохай, кохай, кохай…»
Неначе зовні вільна
Не бачила ті грати:
Що ніколи любити
Й нема коли кохати.
Все терміни та строки,
Аврали та дедлайни,
Життя іскрить і пінить
В оффлайні та онлайні.
Та ось кінцева станція
І потяг прибуває…
Поглянь мерщій в віконце -
Хто-небудь зустрічає?

Спроба молитви

Сходять армади з неба
Битися в бої за вічність…
Мені того, Боже, не треба –
Дай мені дійсність.

Дай мені, Боже, здатність
Бачити все, як є.
Щоб серед скарбів і мотлохів
Я відшукала своє.

Дай мені, Боже, талан
Зерно від полови ділити
І за своїми законами
Навчи мене, Боже, жити.

Що за слова до Бога?
Строфами папір міряю…
Що за молитва в чорта?
Я ж в них обох… Не вірую?

Мамо

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.

Жінка надзвичайна і проста,
Йшла собі життєвими шляхами...
Хто вона: цариця чи раба?
Чи богиня? Ні! Це просто мама.

Йшла, вдивлялась пильно в майбуття -
Дітям так хотілося їй дати
Щасливіше, кращеє життя:
Довге, щире, соняче, багате!

Хто їй зустрічався на шляху,
Діти, ми цього, на жаль, не знали.
Хоч її і бачили сумну,
Та добро від зла не відрізняли.

Скільки вона сил нам віддала,
Скільки не доїла, не доспала...
Нас вона зростила, як змогла,
Як змогла, дітей своїх скохала.

Чим її віддячиш, віддаси
За безсонні ночі до світання,
За солону гіркоту сльози
За її безмежнеє кохання?

Розумінням, що вона – одна
Пожаліє у скрутну хвилину,
І притисне до своїх грудей
Хоч дорослу, все ж її дитину.

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.

Ворожка

Я зустріла її на південному вокзалі,
Викохуючи в голові музику своїх віршів.
- Куди ти йдеш? Не квапся! Дай я тобі поворожу! –
Сказала вона.
- Я можу поворожити тобі! –
Подарувала їй свою посмішку.
Проте вона наполягала:
- У тебе в душі сум, а в голові недоспівана мелодія віршів.
«Вона щось знає.
Щось таки знає!» -
подумала я
і зупинилась на мить.
Їй того й було треба:
- Спитай, як хочеш, мене… Я відповім на найзапекліше, найзаповітніше твоє питання.
- Добре, - озвалася я, - скажи, бо тільки одне питання не полишає і мучить мене:
Який я маю талант?
- Ти маєш талант подобатися чоловікам. – лагідно й спокійно відповіла вона.
Але для мене то прозвучало як прокляття.
Я поклала купюру в її засмаглу долоню, присіла на лавку…
Сльози ще довго бігли моїми щоками,
А у вухах був тільки гуркіт потягів, що мчали повз.
Жодної іншої музики…

Печалька

Сьогодні я йшла з супермаркету,
Тримаючи в руці
Целофановий пакет
З грибами-шампіньйонами…
З грибами з супермаркету
В целофановому пакеті,
А не з грибами в кошику,
Які носять з лісу щасливі люди.
Дивні люди…
Вони відгороджуються від щастя
Панельними багатоповерхівками,
Автострадами,
Бруківками…
Вони відгороджуються від мрій
Ресторанами й дискотеками,
Серпневими асфальтованими спеками,
А потім питають:
«Чому так?»
Але я принесу шампіньйони
В свою оселю.
Буду варити суп на бульйоні,
Пекти пиріжки, варити узвар,
Смажити гриби.
Й думати, поглинаючи той обід,
Що ліс, і небо, і гори,
І степ, і чайки, і море
Так далеко…
І моя єдина радість сьогодні:
Смачно попоїсти.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте