Величко Анастасія Василівна

Томаківська ЗОШ І – ІІІ ст. № 2, вчитель української мови та літератури Навчаючись у школі, брала активну участь в літературних конкурсах («Собори наших душ», «Я вірю в твоє майбутнє, Україно»), в яких неодноразово ставала переможцем. Поріднившись з віршем в дитинстві, продовжую писати і донині. Протягом останніх років допомагаю своїм учням побачити світ у його різнобарв’ї та багатоликості, удосконалюючи й мої рими. Знаходжу своє натхнення, гортаючи сторінки власної душі і споглядаючи завіконні пейзажі.

Краю мій, ти – з макове зерня

Чи колише ві́трова рука
тра́ви, під росою обважнілі,
Чи дере́ва, мов льодяники́,
зимове́ вбрання своє наділи,
Чи слізьми на землю полетить
листя золотаве і багряне,
Чи уперше про́лісковий цвіт
про чиєсь кохання нагадає…
Все одно…О будь – якій порі:
Вдень, вночі, зимою, влітку – за́вжди
Знаю я: ти є в моїй душі,
і від цього те́пло мені за́вше!
Краю мій, ти – з макове зерня
на вселенській карті між світами,
та в обійми я твої весь час
повертаюсь знову, як до мами…
Хай нема карпатських в нас лісів,
Кримські гори в спадок не дістались,
Чорне море нам не миє берегів,
Та козацького ми роду не цурались!
(Славен день і час, і та година,
Як іменням нарекла нас Катерина!)
І у радості, і в горі, і в борні
залишались славні предки на коні!

*****************

Краю мій, ти – з макове зерня
на вселенській карті між світами.
Ти – Томаківка, уся оця земля,
що багата нашими ділами!

Пам'ять

У віках, мій народе, твій подвиг!
Ти поглянь, придивись, пригадай,
Як ішли на борню за свободу,
Як ішли захищати свій край!

Як гуляв у чубах юних вітер,
І, як сповнені сили й снаги,
Сивочолі лежали, мов зірвані квіти,
На розхристаній мінами, чорній землі…

Як плече до плеча, а в очах – біль і туга,
Як рука до руки…В серці камінь застиг.
Пригадай, ветеране, найкращого друга,
Що здобув Перемогу своїми кістьми…

Як буяла трава! Красувалась калина в намисті,
Як співав соловей! Зачудовувавсь гай…
І збивав брудним чоботом роси-перли іскристі
Ворог лютий… Завжди пам’ятай!

І як руки міцні діда, батька і сина
Здобули Перемогу в кривавім бою.
Не забудь! Пам’ятай! Ти чуєш, людино?!
Що герої живуть і твоєму краю!

Мої чотири пори року

Л…(зустріч)
Солоне море колихало спомин,
Котило хвилею й кидало на пісок,
Що пам’ятав іще торішній гомін
Пекучих слів і неземних думок…

О…(кохання)
Томилось місто в сонячному сяйві,
Дерева кутались в багряні сюртуки,
А всі навколо нам здавались зайві,
Бо відчували лиш тепло руки…

З…(розлука)
Холодний сніг сміливо бив у спину,
Чіплявся за пальто, немов жебрак.
Ти говорив: «Без тебе я загину!»
Та і мені без тебе жити як?..

В…(самота)
Зелена панна на землі присіла
І стала шити їй зелені рушники…
Здається, любий, я не говорила,
Що ми тепер з тобою одинаки…

Необайка

У пелюстки спокусливої квітки
Пірнала молода іще бджола…
Чи забавлялась, чи схотілось пити -
Не знаємо, та солодко гула!
Так й чоловік: жіноцтва не минає,
Співає солов’єм на всі боки,
А жінка чує і усе гадає,
Що «принцу» треба лиш її руки!

Бенефіс

…І щось чуже, пророче і сумне,
Скотилось по щоці і серце обпалило.
Вже так давно не любиш ти мене,
А я тобою не переболіла…
(Лариса Коваль)
Душі моєї ржаві коліщата
Прокручують назад старе кіно,
Де ми з тобою вчилися кохати
І забувати, що до нас було.
На дні очей шукаю я не сльози,
Збираю, наче крихти, світлі дні:
Учора дарував мені мімози,
Ну а сьогодні – ті слова сумні.
Спинити б час, і розтрощить годинник!
І в «вчора» опинитись наяву,
І хай мій надокучливий будильник
Забуде завтра місію свою!..
Завіса спала…Аплодують «стоя»…
Німі актори…Пречудова гра…
Феноменально – всі ж сліпі навколо!..
Такою, мабуть, я тоді була…