Освіта – Черкаський національний Університет ім. Б.Хмельницького, спеціальність – біологія. Нині завідувач лабораторій кафедри Спеціалізованих комп'ютерних систем Черкаського державного технологічного Університету.
Пишу прозу та вірші російською та українською мовами. Граю на гітарі.
Брала участь у фестивалях авторської пісні:
Учасниця конкурсу "Всеукраїнська премія ім.Олександри Кравченко (Девіль)" (Дніпропетровськ, 2013р), відзнака "За створення пригодницької повісті для підлітків"
Опубліковані оповідання:
Вірші російською та українською мовами друкувалися у журналі "Золотой век" №№ 4, 7, 8, 11, 12 за 2008г.
За мініатюрою "Счастливый билетик" знято соціальну рекламу.
Сторінка у мережі Інтернет - samlib.ru/u/usmanowa_a_r/
Марда, донька коваля
Був собі на землі коваль, і була у нього дружина, яку він дуже любив. Та недовгим було їх щастя. Жінка тільки й встигла дати доньці ім'я Марда, як занедужала і померла. І залишився Йозеф сам-один з маленькою донечкою. Всі співчували горю коваля, та жоден з селян не бажав брати на себе додатковий тягар. Навіть Една - сестра Марти відмовилася доглянути за племінницею. Нічого не вдієш, довелося Йозефу, хоч як це йому не подобалося, відгородити в кузні куточок для доньки. Так Марда підпала під чари ковальства.
Коли вона впевнено стала на ноги, з кузні її можна було вигнати лише силоміць, і серце Йозефа, який весь час жалкував, що у нього дівчина, а не хлопець, помалу відтануло.
Коваль піклувався про Марду, як міг, хоч і не уявляв, як наглядати за дітьми, та й часу зайвого ніколи не було. Йозеф справив для доньки хлоп'ячі штанці і сорочку, а густі кучері регулярно підстригав, бо не міг дати їм раду. Трохи згодом змайстрував "табурет" зі спинкою і довжелезними ніжками, щоб Марда могла діставати до столу. Дівчинка росла, ніжки - спилювалися, а от спинка залишалася. Отак небалакучий і кремезний чолов'яга показав усьому світові любов до доньки.
Коли Марді зрівнялося років десять, вона ніби вперше побачила свій "табурет" і замислилась. Тоді вона змовилася зі своїми друзями – хлопцями-близнюками (бо в самої не стало б сил та уміння), і майже тиждень вони пропадали у сараї, щоб подарувати ковалю "кресло". Воно будо зроблено з великою любов'ю та старанністю. Про це говорили спинка, відкидна підніжка і підлокітники.
Йозеф обережно вмостився у нього аби мимохіть не зламати і не нахапатися скабок (ще кілька тижнів потому крадькома від доньки доводив крісло до ладу), тоді обійняв усіх трьох, вивів із хати і довго підкидав "аж до неба" спочатку Марду, а потім братів.
А ввечері Йозеф тихо і неквапливо звернувся до Марди.
- Ти знаєш, мала, що твоя мати померла, коли тобі півроку було. Ми залишилися вдвох. Я намагався... Не виходить у мене ростити тебе, як ростять інших дівчаток… Мабуть, можна було привести в дім жінку. Та спочатку я не міг дивитися на жінок після Марти, потім ти підросла і стала хазяйкою в нашому домі. То хіба можу я привести іншу господиню? Я хоч і чоловік, та знаю: біля однієї печі не бувати двом хазяйкам.
- Татку, ну що ти таке кажеш! – сплеснула руками Марда. – Хіба нам погано удвох?.. Та як хтось припав тобі до серця, не бійся, приводь її в дім, і будемо родина.
Йозеф нічого не відповів, лише пригорнув до себе дівчинку і перецілував усі її пошкрябані пальчики.
Минуло три роки. Марда підросла, та більш нічого не змінилось.
Після обіду батько, як завжди, відпускав її з кузні:
- Годі, мала, можеш бігти.
Авжеж, бігти! Спершу на річку, скупатися, а вже потім додому – розпалити піч, поставити вечерю, подоїти козу, нагодувати курей, прибрати в хаті, принести води, прополоти грядки, і, якщо встигне, заштопати батькову свитку і… Щоб зробити все це, треба побігати, та Марда не скаржиться. В неї все виходить швидко та весело. "Не дівка – вогонь, - казав дядько Мікас, старий батьків помічник. – Йозеф, чи ти бува не з горну її вихопив, га?" І всі сміялися.
Марда, задоволено посміхаючись, сіла на лавку біля хати. Вона сьогодні молодець: батькові допомогла, по хазяйству впоралась, навіть одежу позашивала. І зараз не сиділа склавши руки – пальці плели черговий кошик з лози. На ярмарку вони жваво розходилися, а копійчина ніколи не була зайвою. Чоботи в тата нікуди не годяться, а самій Марді час справити нову спідницю. Хоч носила вона їх нечасто, та зі старої вже виросла…
Аж раптом рипнула хвіртка, і в дворі з'явилася дебела жінка, в якій Марда впізнала тітку Едну. В руках вона тримала корзину завбільшки з саму Марду.
Дівчинка не встигла слова вимовити, а тітка вже стояла біля неї. Една крутила племінницю так і сяк,оглядаючи її, немов козу на базарі, а потік слів набирав обертів. Марда терпляче зносила оглядини та образи і мріяла, аби батько повернувся, доки тітка не заговорила її на смерть. Навіщо вона приїхала? Її ніхто не кликав, не чекав та – ба! – навіть не бачив від самої материної смерті ніде окрім ярмарку.
Тітка нарешті припинила крутити і мацати її, як худобу - біля хвіртки, насупившись, стояв батько. Йозеф стримано поздоровкався, мовчки зайшов у дім, вмостився у кріслі і з-під лоба подивився на сестру покійної дружини. Він добре знав Едну, тому добра не чекав. Нічого не змінювала корзина гостинців завбільшки з воза. Та не міг коваль одразу виставити її за поріг. Тоді Марді годі й сподіватися спокійно пройти селищем, а йому – отримати бодай одне замовлення. Отже, доведеться потерпіти.
- Доню, що в нас на вечерю?
- Зараз, тату!
Вона спритно розставила миски, ложки, нарізала хліба, витягла казанок печені, взяла глечик і зойкнула:
- Геть забула про квас!
- Нічого, мала, вода в колодязі не перевелася. Неси на стіл.
Тут Една заметушилася, почала щось витягати з корзини, але Йозеф суворо сказав:
- Потім, Едно, після вечері.
- Але я привезла...
І знову полився нескінченний потік слів, зокрема, докорів. Вона все встигла підмітити, не лише одяг, натруджені руки та обрізані коси Марди. Від її всевидючого ока не сховалося, що хату треба б побілити, город у них великий, але грядок мало, стійло для корови порожнє, а коза – не худоба, забавка одна. Курі якісь невірненькі, свиней немає, гусей та качок – теж, та навіть поганенького собаки біля двору не бігає. І їдять вони щось…
Марда ледь не плакала. Їй здавалося, що вони з батьком добре живуть, а зі слів тітки виходить, що ледь животіють, ще трохи - і підуть жебрати. Йозеф помітив, що дівчинка закусила губу, але не став буркотіти: "Годі печеню солити", - сказав:
- Перепочинь, Едно, і послухай. Колись я не дочекався твоєї допомоги, а зараз ми з Мардою хороше живемо, так, доню?
Вона швидко кивнула.
- Гонити я тебе не збираюся, та нагадаю: у тебе вдома залишилися чоловік з дітьми. Не слід кидати їх надовго.
- Як ти можеш!.. – обурено почала Една, та він не став слухати.
- Доню, щось я втомився сьогодні, тому ляжу раніше. І тобі раджу – завтра в нас багато роботи.
- Якої роботи? Де?
- В кузні.
- Дівчинку! Тростиночку! В кузню! Не дозволю!
Батько повернувся до неї спиною, пройшов у свій куток, ліг на лаву і захропів.
Марда, рухаючись навшпиньках, прибрала зі столу, застелила свій матрац свіжою рядниною і кивнула тітці, мовляв, лягайте. А сама примостилася у батьковому кутку, підклавши під голову стару свитку. Її розрахунок був дуже простим. Тільки-но батько прокинеться, він звісить ноги і наступить на неї. Козу Марда подоїть, поки батько поснідає, і вони підуть у кузню. А в кузні їй не те що тітка – чорт не страшний.
З такими думками дівчинка заснула.
Після обіду, коли батько відпустив її додому, Марда свиснула близнюків, і вони подалися підглядати за тіткою Едною. Та поралася по господарству. Все в неї виходило так швидко і ловко, що Марда мимохіть замилувалася. Та потім тітка витягла на вулицю скриню і почала порпатися у речах. Цього дівчинка не могла стерпіти, гайнула через перелаз і накинулася на тітку:
- Та як ви можете! Та я!..
Але тітка лишень глянула на Марду, і знову залізла у скриню.
Дівчинка ледве дочекалася батькового приходу, але він виглядав стурбовано, і вона промовчала. Йозеф не дивлячись сунув ложку до рота, гидливо скривився, і він вибіг надвір.
- Що це таке? – загримів він, повертаючись у хату.
- Це корисно для здоров'я.
- Це погань і бридота! Де м'ясо, бараболя, квасоля і морква з цибулею? Де добра їжа доброго господаря? Хіба в нас піст, що сама капуста на столі – ні м'ясини, ні салини?
- Це для твого добра.
- Та я краще залізо буду гризти, ніж капусту! Я ніколи не їм капусти, хіба що моя хазяєчка приготує так, як я люблю.
Марда, яка бачила, що впорала тітка на вечерю, заздалегідь нарізала полумисок сала, накопала часнику, зірвала кілька огірочків, помідорчиків, відколупнула трохи солі і розстаралася на житній хліб. І тепер поставила все це перед батьком.
- О, це добра господиня! – і його вуса радісно підскочили.
Сьогодні на тапчані Марди знову спатиме тітка, але їй постелили у комірчині. Дівчинка, прибравши зі столу, загорнулася в батьків кожух і заснула. Вона не чула, як батько з тіткою говорили до ночі, аж доки коваль не грюкнув кулаком об стіл і цим закінчив балачку.
Дівчинка хотіла прокинутися вдосвіта і вислизнути з дому, як напередодні, але за день вона так натомилася, що заспала. Її розбудив гучний голос Едни:
- Прокидайся, ледащо! Батько давно у кузні, а вона ще за холодну воду не бралася!
Напівсонна дівчинка вискочила з комірчини і боляче вдарилася босими ногами об відра.
- Рухайся, рухайся! Чого встала, немов приморожена!
Марда підхопила відра і помчала до колодязя. Потім вона видоїла козу, затопила піч, вимила хату, вичистила стійло, - і все це під нескінченні крики:
- Мардо! Швидше! Крутися! Мардо!
В голові дзвеніло від тітчиного голосу. Вони з батьком були небалакучі, тому дівчинка не могла збагнути, як людина може весь час розмовляти.
Тітка постійно слідкувала за Мардою. Варто їй було поглянути в бік річки або перелазу, як пальці-кліці впивалися у руку, в плече, викручували вухо. Чому вона не втекла з самого ранку, поки була нагода? Бо звикла слухатися. Все життя вона слухалась батька і дядька Мікаса – старого батькового помічника, і Юзика – нового батькового помічника. Та вони ніколи навіть не гримали на неї, що вже казати про лозину.
По обіді Марда наважилась сказати, що треба віднести батькові поїсти. Тітка гмикнула, звеліла зібрати корзину з їжею, а потім – від такого приниження Марда не втримала сльози – роздягнула племінницю і кинула одежу в піч.
- Не гордиться дівчині ходити в такому лахмітті. Коли я повернуся, то одягну тебе, як годиться.
Після того, як тітка пішла, Марда кинулася до скрині, але вона була замкнена. І дівчинка заплакала від злості. Її власна скриня, і раптом – на замку!
Марда прокинулась від поштовху і побачила купу спідниць, сорочок, всілякої одежі і знову ледь не просльозилася. Та вона і за день не розбереться, що до чого! А судячи з того, що тітка розсілася у батьковому кріслі, допомоги від неї не діждеш. Марда, стискаючи зуби, почала одягатися. Скільки їй довелося вислухати! Що вона нікчема, нездара, ледащо, косорука, не ходить, а скакає, коси нечесані, лице у сажі, одягається чортзна-як. Хіба з неї вийде щось путнє? Хіба її таку візьмуть хоч колись за дружину?
Грюкнули двері. Йозеф повернувся раніше, і не дарма! З криком:
- Татку! – Марда кинулася до нього.
Йозеф встиг помітити безлад в одязі на доньці, сліди від різок на литках, клапті старих штанів у печі. Він загримів, як у кузні, та тепер не доводилося перекривати ревіння вогню і грюкіт двох молотів.
- Геть! Геть з мого дому, щоб я тебе більше не бачив! Забирай все, що принесла, і забирайся сама! Щоб духу твого не було в моїй хаті!
Притискаючи до себе Марду, батько снував по хаті, кидаючи у корзину "гостинці" тітки Едни. Помітив, що скриня замкнена, однією рукою зламав дужку замка, витяг звідти перші-ліпші штани, свитку і тицьнув дочці.
- Забирай своє дрантя і забирайся, - востаннє сказав коваль непроханій гості.
Його голос був тихим, але Една злякалася більше, ніж коли він кричав. Вона підхопила корзину і боком вийшла з хати. Та поки вона не сховалася за пагорбом, Марда трималася за батька, як немовля.
- Що, мала, перепало тобі сьогодні, еге ж?
Марда кивнула.
- Нічого, дитинко. Синці зійдуть, а вона сюди більш не поткнеться. От що, почекай мене трошки, я зараз.
Він підморгнув доньці, взяв торбинку з грішми і подався до Ванди – матері близнюків, - єдиної жінки, яка могла допомогти. Затинаючись на кожному слові, він розповів, про візит Едни:
- У неї самі лише хлопці, - бубонів Йозеф, - та коли багатий сусід став шукати наречену для сина, Една згадала про Марду, яку можна було б непогано "пристроїти", щоб самим влаштуватися біля неї, адже рідна кров не водиця. І вона прийшла сюди, сподіваючись, що я віддам їй доньку, бо для такого чоловіка як я, "вона сама морока". Тепер малій потрібна допомога жінки.
- Забери свої гроші, ковалю, або постав ціну за те, що мої хлопці шанують тебе, немов батька, якого давно не пам'ятають!
Ванда прихопила дещо з одежі і пішла з ковалем. Марда до їх приходу встигла і припасувати до себе свитку, і залатати старенькі штани, і знайти мотузок, щоб не спадали.
- Де тут моя дівчинка? – лагідно запитала жінка. – Ось де ти! Бачиш, ковалю, казала ж я тобі, що вона розумниця. А тепер ходи у свою кузню, або куди сам схочеш - дівчатам треба пошепотітися.
Про що вони розмовляли, і як Ванда умовила Марду, що тітчині побрехеньки нічого не варті, коваль ніколи не дізнався, але зрештою все повернуло на краще. Вдень у кузні Марда була у штанях та сорочці, а вдома переодягалася, і зустрічала батька, як належить господині. Зрештою, коли Юзик набрався досвіду, а його менший брат – розуму, відпала потреба Марді допомагати у кузні. Та їй так подобалось майструвати прикраси - браслети, гривни, брошки, сережки, що Йозеф не відваджував доньку від роботи.
Тендітна дівчинка перетворилася на дівчину. Щоправда хлопці не жартували з неї, як з інших дівчат, знаючи важку руку доньки коваля. Та й сама вона на них не задивлялася і чимало часу проводила в кузні, аж поки батько не запросив Юзика на вечерю.
Коли парубок увійшов до хати, Марда ніби не здивувалась, лише докорила батькові:
- Чому не попередив, що будуть гості?
- Хотів показати, яка ти в мене господиня, а то він бачить, що ти цілими днями товчешся в кузні, та, мабуть, думає, що ти більше ні на що не здатна.
- Йозефе...
Молодий коваль почервонів.
- Нумо, мала, що в нас на вечерю?
- Гидота.
Коваль засміявся, ляскаючи Юзика по плечу:
- Чув? Це значить, що сьогодні крім всілякої городини і м'яса в казанку булькотіла капуста. Так, дитинко?
- Так, батьку.
- А капусту я називаю "гидота" і не переношу її ні варену, ні парену, а лише таку, як готує моя господиня.
Коли з вечерею було покінчено, Йозеф сказав:
- Юзику, ось для чого я тебе покликав... Ти хлопчина добрий, і мені подобаєшся, тому тобі я дам за неї всі до копійки гроші, що ця мала заробила своїми руками. А також – добрий шмат полотна і сто золотих від себе. Цить, мала, я знаю, що кажу. Житимете тут – у тебе семеро братів, а у нас стільки місця гуляє! Коли я помру, кузня перейде до тебе, але половиною – чуєш? – володіє Марда. Як тобі мої слова?
- Тату! Може, для годиться, запитав би спочатку в мене чи в Юзика?
- А чого вас питати? Чи ти не моя донька, і я не бачу, що з тобою робиться? Чи ми з ним мало заліза перекидали, і я не знаю, що в нього на серці?
- Я згоден, Йозеф, - твердо сказав Юзик. – Та навіть, якби вона була гола і боса, я все одно взяв би її за дружину. Припала вона мені до душі, ще як малою була, а зараз – очей від неї відвести не можу. Але дійсно, поспішив ти. Завтра прийдуть свати, і Марда це знає. Без її згоди, не став би… І справді, мала, хіба ми з тобою мало заліза перекидали?
Він обійшов круг столу і міцно поцілував Марду, а дівчина навіть не думала соромитись. У цю щасливу мить грізна тінь тітки Едни назавжди покинула її серце.