Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 14 апреля 2021
10:19

О ГОРОДЕ

Павленко Ірина Сергіївна



Народилась 1 березня 1993 у м. Дніпропетровську.

Навчаюсь на 4 курсі Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара на відділенні української філології.

Томас Джефферсон колись давно казав: «Я твердо вірю в удачу. І я помітив: чим більше я працюю, тим більш мені щастить». Так ось це про мене.

 

ДРУГ, ЯКИЙ ЗАВЖДИ ПОРУЧ

Вона кусала губи, немов бгала аркуш паперу, – люто і відчайдушно.

Друга поруч з нею не було. З рідних була тільки мама, але з нею Лера не хотіла ділити цей тягар: з мамою він би тільки подвоївся. Дівчина не дозволила б собі душевного спокою такою ціною. Нехай біль з'їдає її зсередини, але вона ніколи не розповість про це матері. Краще Лера розділить свій біль з містом, тому дівчина вирішила не їхати додому, а попрямувала в центр.

Лера вийшла з університету і сіла у трамвай – не в маршрутку, а саме у трамвай. Сіла на червоне сидіння, схоже на кріселко з каруселі «Ланцюги». Лера завжди каталася на ній у дитинстві. Вони з татом часто ходили в парк імені Глоби, і він постійно катав її на цій каруселі. Тато завжди говорив, що це була його улюблена розвага в дитинстві. Маму вона чомусь не пригадує в цих прогулянках. Лера тільки пам'ятає, як вона каталась, а внизу стояв тато, і кожного разу, коли вона пролітала повз нього, вона йому махала, що їй ніколи не набридало робити, а він все посміхався і махав їй у відповідь щоразу, коли вона пролітала повз нього. Може, тому їй так подобалося їздити в трамваях.

Але старі трамваї почали замінювати на нові – гарні з блискучими вікнами і м'якими сидіннями. Магія старих трамваїв зникла, але дівчина продовжувала кататися на них за звичкою: тоді світ їй здавався, як у дитинстві, добрим і привітним.

Дівчина наділа навушники і увімкнула плеєр, щоб музика заповнила її душу, заповнила порожнечу. Але музика ніяк не хотіла осідати на дно її душі: пісня звучала у вухах, а після закінчення треку вилітала так само легко, як пташина з клітки з прочиненими дверцятами.

Лера сіла на червоне сидіння біля вікна, щоб через великі очі трамвая дивитися на світ, що плив повз неї, щоб цей світ проходив через її душу і очищав її, щоб біль розчинявся у світі, як заварка чаю у окропі.

Дівчина завжди любила трамваї. Любила їх повільний хід, і якщо була можливість вибирати – якщо у неї в запасі був час – вона завжди вибирала їх. Любила сісти біля вікна і ні про що не думаючи дивитися на перехожих, на дерева, на машини, на сонячні промені, які бігали по трамваю на поворотах. Любила трамваї за те, що можна було побачити все, як на долоні, можна було помітити найнезначнішу деталь з життя свого міста – наприклад, те, як літня жінка, виходячи з «АТБ», дбайливо кладе монети в старий, пошарпаний гаманець; як маленький хлопчик, високо задерши носа, намагається розгледіти обличчя дядечки на пам'ятнику в Севастопольському парку; як з насолодою наминає шаурму зголоднілий студент на перехресті пр. Гагаріна та вул. Чернишевського; як у школі № 23 одинадцятикласники репетирують вальс на останній дзвоник; як втомлено слідує за пустотливою дітворою сивочолий дідусь у парку біля Спасо-Преображенського собору; як заплуталася у повідку своєї маленької собачки дівчина на головному проспекті міста.

Лері було до вподоби їздити в трамваях, бо перед її очима миготіло разом з різними куточками міста все її життя – в цьому місці, наприклад, вона працювала промоутером, тут вона гуляла з подругою, тут Лера загубилася, відставши від класу, сюди вона приїжджала, щоб відвідати бабусю в лікарні. Виходило, що місто вже давно розділило з нею її прикрощі й радості, зробивши це непомітно та беззвучно, як падає листя в осінню пору.

Після подорожі трамваєм дівчина все ще відчувала себе спустошеною: всередині неї була та сама гнітюча порожнеча. Вона з сумом вийняла навушники з вух.

Трамвай проплив повз торгівельного центру «Пасаж» і стишив хід біля маленької зупинки, з обох сторін якої стояли такі ж маленькі клени. По гучномовцю оголосили: «Центральна зупинка. Пересадка на міський транспорт, що рухається у напрямку лівого берега». Цю фразу Лера знала напам'ять. Вона вийшла з вагона і пішла по рейках до центру Європейської площі.

Центр міста сліпив і приголомшував своєю красою. Здавалося, щастя крилось лише в сліпучих вітринах, модно одягнених людях і гучних мелодіях каруселі. Новий блискучий торгівельний центр «Пасаж», що велично підносився над людьми, немов єгипетська піраміда; вітрини дорогих бутиків, що виростали на кожному кроці, наче гриби після дощу; карусель, мов з паризької листівки – здавалося, всі дороги міста, як кров по венах, вели сюди, до його серця, де гульвіса-життя бучно святкувало кожен день, танцюючи під золотим дощем купюр для фарсу. Дивившись на натовп дивовижно гарних та щасливих людей, здавалося, кожен повинен хотіти бути тут, щоб стати таким же щасливим, як вони. Кожен повинен прагнути хоч раз побувати в центрі, щоб погрітися біля вогню з серця могутнього індустріального міста. І кожен, хто побував тут хоч раз, причащався цим вогнем. Немов метеликів на полум'я, людей тягнуло сюди, щоб погрітися в блиску розкоші, яку випромінювали нові модні торгівельні центри; щоб цей блиск сліпив очі, і можна було хоча б на хвильку уявити, що життя і є таким блискучим немеркнучим святом, що в ньому немає ні бідності, ні печалі, ні самоти, адже від усього цього можна позбутися саме тут – тільки обери маршрутку, яка йде до центру, і ти знайдеш ліки від усіх своїх бід.

Лера знала цю таємницю центру міста і, вирішивши клюнути на магію цього місця, мала надію вилікуватися від свого горя саме тут.

І справді, вдихнувши і пропустивши через легені розквітлу круг неї молодість і красу, блиск вітрин, аромати розкішних парфумів, вона відчула п'янкий вплив цього місця. Воно паморочило голову і заспокоювало нерви. Може, побувши тут, просто спостерігаючи за потоком життя міста, вона заспокоїться і загубить своє горе у гущі натовпу? Їй ні в якому разі не можна вертатися додому такою розбитою. Лера просто трохи побуде тут, впустить в себе своє місто, і, може, воно заповнить її душу і вимиє, як морська вода вимиває пісок з раковини, всі болі з її душі.

Дівчина сіла на лавку біля каруселі.

Повз неї миготіли люди – або посміхаючись одне одному і тримаючись за руки, або розповідаючи смішні випадки з життя і голосно сміючись, або недовірливо поглядаючи на перехожих, або з'ясовуючи стосунки прямо на ходу, або з сумним виглядом намагаючись відшукати в натовпі людину, якій призначив побачення, або жуючи гамбургер і запиваючи його кока-колою з МакДональдза, або проїжджаючи на велосипеді, або читаючи газету, або поспішаючи застрибнути у від'їжджаючий трамвай, або просто з нудьгою прогулюючись. Здавалося, що вона сиділа на каруселі, а світ обертався навколо неї, перетворюючи обличчя у розмиті плями акварелі.

Маленький Таймс-сквер здався Лері чужим сьогодні. Дівчина відчула себе незапрошеною на це свято життя.

Тільки на тлі цієї картини щастя вона зрозуміла, як складно пережила те, що трапилось сьогодні вранці, – в душі стало порожньо, як у готельному номері. Тепер через очі цих людей на неї дивився зовсім чужий світ. Це було не її місто, не її блискучі рейки, не її важко-дзвінкі трамваї, не її запах гамбургерів в повітрі, не її голосно-веселі перехожі. Раніше, прийшовши сюди, Лера відчувала себе щасливою – її наповнювало почуття спорідненості з цим місцем, з цими людьми. Здавалося, з кожним перехожим її пов'язувала невидима нитка – кожен для неї був наче братом і сестрою, бо кожного з них оточували ті ж самі стіни, вони ходили тими же самими вулицями, сиділи на тих же самих лавочках, дихали тим самим повітрям. Здавалося, буваючи в тих самих місцях, в яких залишалися сліди окремих шматочків її життя, вони теж знали про них. Ніхто з туристів не відчує такого. Тільки проживши тут з самого дитинства, можна відчути це. Але зараз вона відчувала тут себе чужою. Всі її мрії, всі її цінності, всі її очікування стерлися одним кліком. Лера відчувала себе приїжджою. Більш за все на світі дівчина боялася цього почуття, тому й не наважувалась подорожувати, щоб ніде не відчувати себе чужою. А зараз вона була чужою у своєму власному місті. Лера раптом стала чистим аркушем. Тепер, здавалося, їй ні для чого було жити, адже життя втратило всякий смисл. Куди їй тепер іти? Чого прагнути? Як жити далі? Стіни торгівельних центрів їй посилали тільки холодну посмішку.

Так і не отримавши відповіді ні на одне зі своїх запитань, Лера вирішила повернутися додому. Розбита, з ще більш заплутаними думками, дівчина пішла до своєї маршрутки. Наближався вечір, люди поспішали з роботи додому: набігла немала черга на її маршрутне таксі. Тому Лера стала у хвіст довгої низки людей.

Раптом до її слуху долинули дивовижні звуки, звуки скрипки. Вона грала тонко й чисто, але так впевнено, що, здавалося, могла заглушити весь разом узятий міський гул. Лера мимоволі заслухалася – лилась якась дуже сумна мелодія, що, здавалося, відбивала всі її почуття і грала просто по нотах її горя. Лера хотіла випити цю музику до дна. Тому вийшла з черги і пішла на звук. Мелодія все наростала, все більше розбурхуючи її душу, і тут Лера побачила виконавця цієї музики. Це була дівчина з білим коротким волоссям зі скрипкою на плечі. Вона стояла навпроти Театрального коледжу, а перед нею лежав порожній футляр для скрипки. Дівчина стояла спиною до Лери, тому вона могла бачити лише те, як рухається її спина – то натягуючись, то рвучись, як струна, настільки виконавицю захопила гра.

Лера зупинилася, слухаючи мелодію свого болю. З кожним звуком їй ставало так добре, немов біль витікав з її тіла по струнах скрипки і перетворювався на повітря, звільняючи її душу.

Слухаючи цю мелодію, Лера раптом зрозуміла, що її слухають разом з нею всі люди, які знаходяться тут – люди, які просто проходять повз або стоять у черзі на маршрутку. Всіх їх пов'язує ця мелодія, так само, як пов'язує місто всіх своїх городян. І доки вони будуть тут, слухатимуть і бачитимуть все, що чує і бачить вона, цей зв'язок між ними ніколи не зникне, ніхто з них не стане самотнім, ніколи не залишиться сам на сам зі своїм горем, ніколи місто не буде байдужим до них. Лера зрозуміла, як глибоко помилялася, вважаючи, що місто стало чужим для неї. Насправді це Лера втратила себе, втратила свій зв'язок з ним, але тут вона знайшла себе знову, відчувши себе його жителем, причетним до його життя й історії. Тепер вона розуміла, чому її тягне в центр – це були аж ніяк не краса бутиків, блиск вітрин і запах фастфуду.

Лера заспокоїлася і відчула полегшення. Її проблема все ще залишилася невирішеною, але вона вже не так гостро ятрила їй душу: біль не згас у ній, однак тепер він став випромінювати м'яке, притлумлене сяйво, бо вона розділила горе зі своїм містом, яке завжди їй буде другом. Тепер Лера могла вертатися додому.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте