Бутко Дарина Фіделівна

Мешкає у Дніпропетровську.
Закінчила факультет журналістики ДНУ ім.О.Гончара, працюю в прес-центрі Національного гірничого університету, люблю тварин, захоплююсь декупажем та створенням мотонок.

У 2005 році вийшла збірка «Світ моїх мрій», з 2006 року член Національної спілки журналістів України.

Інше місто

Людині, котра, я вірю, прочитає це там…

Я знову їздила до Києва. Але це місто втратило для мене значення, може тому, що я виросла? Ні, мені і досі подобається гуляти Хрещатиком, заходити в метро та просто дихати повітрям столиці. Але це для мене тепер просто місто, бо воно втратило те, заради чого варто було повертатися знову і знову– я втратила бабусю.

Я не бачила ані того дня, коли все сталося, ані похорону, бо була занадто маленька, щоб витримати, а можливо і усвідомити, що ніколи вже її не побачу. Добре пам'ятаю той весняний день, коли вперше приїхала на кладовище – на мене дивилось безмежне поле з надгробних пам'ятників, а в небі літали ластівки і сяяло сонце – то була зустріч життя і смерті. І от серед цього поля був шматочок землі з плитою, а на ній – вибите на мармурі фото. Мене так розізлило, що художник зробив це фото дуже майстерно, а головне – дуже схоже! На мене дивились рідні очі, але вони вже були з того боку… Навіть до болі кусаючи себе за губу, я не змогла зупинити сліз – я стояла на місці і плакала, і мені було соромно, бо всі інші клопотались біля могил, прибираючи їх: дідусь ставив квіти, а його дружина доливала воду. Я, не знаю чому, боялась образити її своїми сльозами, але потім мені стало просто байдуже, бо перед очима була та плита, а крім неї я нічого не бачила. Вітер шалено гуляв пагорбом, на якому був цвинтар, але навіть він не встигав висушувати мої сльози. Я подумки з якоюсь егоїстичністю була вдячна мамі, що вона не дозволила мені бути на похороні, але ставало так моторошно від усвідомлення того, що ця плита, фотографії і спогади – це все, що залишилось… А все інше в мене відібрали. В нас її відібрали – хвороба, лікарі, Бог – я, як кожна слабка людина, намагалась когось зробити винним. А потім зрозуміла, що безглуздо шукати причину. Бо все одно її це не поверне.

Я, не помічаючи цього, стискала квіти, що тримала в руках. Це були червоні гвоздики з чорною стрічкою – такі спеціально продавались біля кладовища. Я відтягувала момент, але зрештою, поклала їх на плиту, і швидко відійшла, бо зрозуміла – я кладу квіти на могилу моєї бабусі… ну, як це так? Адже зовсім недавно я, шестирічна дівчинка з «гострими» колінками і двома кісками перший раз приїхала до Києва – це було враження на все життя! Поїзд, вокзал – дідусь і бабуся нас зустрічають. А потім квартира – для мене, вона здавалась такою великою… Але найулюбленішим місцем для мене була лоджія. Я трохи боялась, адже це був тринадцятий поверх, та водночас вона мене так приваблювала запахом деревини та оліфи… Кожного разу, коли ми приїздили до столиці, я бігла на лоджію та кричала, як навіжена у відчинене вікно:

«Ки –ї-в!» – я віталася з містом, а воно мені відповідало ранковими дзвонами Лаври, літнім гарячим заходом сонця, що фарбувало стіни нашого світлого будинку у рожевий колір та криком ластівок, які вечорами ловили комашок. А ви бачили, які у Києві грози? Я тряслася на лоджії від страху, але дивилась, як скажені блискавки спалахують в небі.

Ми завжди обідали, вечеряли на лоджії - це був центр нашого маленького Всесвіту.

А ще ми гуляли…Більше такого не буде, бо немає ЇЇ, дика місцевість Співучого поля забудована, а я не можу заплести коси, бо обрізала волосся, а тоді… Ми збирали цвіт бузини і сушили на тій самій лоджії, я качалась на траві, незважаючи на те, що потім їхала в метро з зеленими колінами, а мама з бабусею стелили ковдру прямо на траву… А потім ми повертались додому, їли на лоджії капусняк і зустрічали захід сонця. Тепер я не люблю капусняк, бо його ніхто більше так не приготує.

А ще був парк Слави – для мене це парк Дитинства. Два роки тому ми з мамою там були – перший раз, вже вдвох… Парк змінився, ми теж… Але як боляче було бачити ті самі кучугури, конюшину та молочай, що цвіли, як тоді, коли я, шестирічна, зривали їх у букет…

Тепер я не виходжу на станції «Арсенальна», не прокидаюсь під дзвони Лаври і не збираю конюшину. Ми їдемо в інший кінець лінії – метро «Святошино». Сонячна «Арсенальна», Співуче поле з пам'ятником «Матері Батьківщини», якого я так боялась, парком Маріїнського палацу з величезними дубами під якими ми ховались під час грози – все це поховано під цією плитою, на якій лежать гвоздики з понівеченими хвостиками – це я їх зім'яла, не помічаючи того.

Я люблю Київ, але ось вже декілька років це для мене тільки модернове місто, бо воно не має душі. Воно безжально поховало ЇЇ, моє дитинство з двома кісками, мамине вишивання… Я знаю, що повертатимусь туди все одно, і все одно прийду на станцію «Арсенальна», пройду одну зупинку пішки в сторону парка Слави, зайду у двір, і, задерши голову, подивлюся на дерев'яну лоджію, бо частина мене, яка вірить у дива, буде чекати, що ВОНА ось-ось визирне і покличе обідати, бо капусняк холоне…