Теплякова Анастасія Павлівна (проза)

Народилася 20 вересня 1990 року у м. Павлоград.

Освіта - ДВНЗ «Національний гірничий університет», землевпорядкування та кадастр. Нині вчиться в ДНУ ім. О. Гончара (українська мова та література).
Пишу переважно поезію українською та російською мовами.
Відвідувала літ. студію «Вуглик» у 2008-2009 роках.

На сторінці з моїми віршами написано так: «... А стихи мои не всегда обо мне. Они о том, кем я хотел быть, мог бы быть и кем бы, возможно,стал, если бы все было так, а не эдак. Еще они о том, кем я никогда не буду, оттого что и не хотел никогда. Но всегда они - около меня и через меня.» Десь так і є.

http://lyrik.rc-svit.com/user1992475.html

http://www.stihi.ru/avtor/nydota

Засвіт на старій світлині

За темними портьєрами починає жевріти волошково-прозорий літній день. Кіт на брунатній канапі намагається захопити якомога більше території: він розтягається вздовж і лагідно муркоче. Знаю я твоє муркотіння, хитрий бісе. Тобі аби вигнати мене та самому ширше розкластися. Майже не звертаючи уваги на кота, я роблю вигляд, що продовжую спати. Мені трішечки страшно вставати, бо від секунди, коли мої голі ноги торкнуться полу, почнеться той_самий_день_ікс.

Сьогодні, в такий же літній день, але п'ятнадцять років тому, його ховали. Було трішечки суворе небо і насуплені очі сусідів, що стояли навколо високої труни. Він лежав, білий і пишний, із зачесаним на проділ чорним волоссям із легким просивом, з величезними заплющеними своїми очима і білими, міцно стуленими зубами. Мати ще казала, що йому треба було перев ` язувати нижню щелепу, але я не бачила мотузок. Горбоносий профіль так соковито вписувався у «інтер'єр» труни, що годі було не замилуватися тими відтінками світлих холодних кольорів. Баби голосили. Повна тітка Параска, закутала у чорний тонкий шалик, мало не рвала на собі волосся. Вона його любила. Вона теж його любила. Він помер на шістдесят першому році життя. Широчезні плечі, пряма постава та легка хода, від якої навіть березневі коти із заздрістю ховалися по кутках, аби дати йому дорогу. В його очах ще збереглася молодеча іскра , і шал, і запал, на який годинами могла витріщатися тітка Параска, що спідтишка сфотографувала його на старий «Сокіл», проявила те фото та інколи плакала над ним уночі.

Потім ту світлину я в неї чесно вкрала, коли вдала, ніби я раніше повернулася зі школи, а вдома нікого не було. Вона думала, що пустила малечу попити чаю, а замість того до її квартири середньої затишності зайшов справжній крадій. Мені було 12 років. За шість років потому, як його прекрасне біле тіло, анітрохи не зіпсоване старечими зморшками, поклали у суху, спраглу за дощем землю. Я вкрала ту картку. Я спала із нею все своє шкільне дівування. Я спала із тим фото навіть тоді, коли мало не втратила цноту із містером «Алкогольне_шаленство». Добре, що не втратила. Як добре, що я не втратила ! Тепер вона мені нагодиться.

Сьогодні має бути мій день. Мій. І його. Горопашні любителі Біблії думають, що людину повернути до життя може тільки Б оже слово чи Боже благословення. Горопашні атеїсти впевнені в тому, що це неможливо. Горопашні сатанисти переконані, що їм може допомогти тільки пан рогатий. Я ж точно знаю, що сьогодні наш день: мій і його.

Мій кіт ліниво простягає лапи до вранішнього сонця. Цьому величезному, як для кота, звірові, завжди хочеться їсти чи спати. І зараз я бачу по його золотих очах, що він готовий побігти на кухню. Добре, що мати переїхала до свого нового чоловіка. Не думаю, що вона би погодилась із необхідністю годування мертвого вже півтора роки кота. Але ж він таки хоче їсти. І так само любить курячі ніжки.

Ми простуємо на кухню, де я, кинувши тварині їжі, починаю готуватися до вечора.

…

Мені багато чого потрібно. Багато, багато чого. Але найголовніший інгредієнт, на щастя, я лишила при собі. Навіть попри алкоголь, тодішні 19 років і відсутність батьків у хаті. З котом, чесно кажучи, було простіше. Довелось вбити величезного щура. Життя за життя, бачте. Життя за життя. Тепер достатньо тільки цноти. Цноти мертвої дівчини, звісно.

О, я знаю, мати не подякувала б мені і за цю ідею. Але мертвий кіт муркотить і лащиться під ноги, він лагідно натякає, що я на правильному шляху.

….Час від часу я дивлюся на все це ніби збоку, очима когось більш дорослого і розумного, хто живе нормальним життям із жінками_чоловіками_живими хатніми тваринами_переживаннями через сесію у навчальному закладі_намаганням знайти нову роботу, нормальним, адекватним, реальним життям. В мене його вже давно немає. Із старої, пошарпаної й потертої фотокартки на мене дивиться лишень п'ятдесяти, здається, двохрічний чоловік, трішечки підтоптаний, але не зломлений життям. Із старої фотокартки на мене дивиться той, хто має стати моїм єдиним і першим коханням. Хто давно вже, власне, ним став.

…

Я люблю, люблю, люблю, я так люблю його шалені очі, від яких променями розходяться зморшки. Я так люблю його здивований погляд. Він йшов додому, коли Параска витягла важкезний «Сокіл» свого чоловіка, який тої хвилини голився у дірявому халаті. Крок. Крок. Крок. Крок. Сусід на ім ' я Д. вже простує повз лавку перед під'їздом і зводить сочі, щоби подивитися на свій, пофарбований у бузковий колір, балкон. В цей самий момент Параска притуляє своє підмазане синіми тінями око до фотоапарата. Гаряче дихання зволожує вікно. Звідкіля ж Парасці знати, що знімати через вікно не можна, особливо, із спалахом? Параска нормальна жінка середнього, все ще дітородного віку, яка час від часу пнеться на стіну від бажання зайти попросити солі в цього загадкового і прекрасного Д. Фотоапарат придбав її чоловік, що знімав винятково котів, осіннє небо та гладенькі литки своєї дружини. Отже, Параска тулиться плечем до підвіконня, оком до фотоапарата, фотоапаратом до скла. Параска натискає кнопку і отримує, як мінімум, три дуже важливі речі, які назавжди змінюють, як мінімум, два життя. Із «Сокола» вилітає спалах, що на секунду засліплює саму Параску та звертає на себе увагу сусіда Д. Д. спочатку здригається і ніяковіє, а потім, розуміючи усю комічність ситуації, лагідно усміхається та помахує рукою Парасці. Цей легкий і невимушений помах Параска запам'ятає на все своє недовге і сіре життя.

Це вже дві історії. Дві. Третя – моя. Малої шестирічної дівчинки, що, мов зачарована, стояла коли тої високої труни і не сміла прощатися із Д. навічно. Я так і сказала тоді, поцілувавши папірець на його лобі: «До побачення, Д.»

…

Параска, до речі, теж померла. Минулого року. Її чоловік у вічному дірявому халаті втомився від Парасчиної холодності у ліжку та випадково не розрахував свій вдаваний запал. Він, як і будь-який середньостатистичний мачо у в'язаних шкарпетках, випивши кухоль-два світлого пива, дуже хоче тропічних пристрастей. В черговому такому пориві свійський мачо не втримався – і дав ляпаса Парасочці, а та теж не втрималась – і полетіла на підлогу, паралельно зустрівшись скронею із гострим кутиком письмового стола. В цьому столі років з десять, а то й більше, лежала світлина сусіда Д. тепер же по гладенькому дереву текла густа чорно-фіолетова кров. Безглузда, дуже безглузда смерть.

Сталося це майже день у день до роковин смерті Д. Парасчин чоловік так плакав і так побивався, але сказав міліціянтові, що впала вона сама. Його сльози лилися навіть тоді, коли він щиро брехав мужчині в погонах про хвороби і про те, що Параска нерідко хиталася на ногах від «стрибків» її тиску.

Зараз, коли я подрібнюю свіжі серця чорних півнів, мені доля Параски видається дуже сумною. В неї було всього два чоловіка – один законний, другий усміхався до неї з фотокартки, яку вона отримала шляхом втрати вірності свому мужу і сорому. Другого вкрала в гладкої Параски я разом із тим нещасним фото. Перший спочатку вбив у ній молоду, жваву і рум ' яну дівчину, а потім добив і те, що від неї лишилося.

Третє серце йде до кухонного комбайну. Цікаво, чи знав консультант в магазині, що цей фірмовий виріб буде використовуватися задля потреб трішечки хворої студентки, яка із самого дитинства закохана у старого мертвого чоловіка? Не думаю, що до такого можуть приготувати старші менеджери з продажу…

…

Все майже готово. Зосталося лише головне – віддати себе на поталу шаленій любові, яка вже майже з ' їла мене зсередини. Фотокартка стоїть на столі. З неї трішечки розгублено дивиться високий красень. Права його щока впадає в око неприродною, навіть як для чорно-білого фото, білизною. Це той самий слід від Парасчиного спалаху, яким вона так необачно себе видала. Мила, мила мертва Парасочко. Я дякую тобі від усього свого серця, яке, мені здається, навіть виросло і побільшало в кілька разів тільки завдяки цьому фото.

Відблиск ріже мій погляд і повертає назад у дитинство, де я ногами стою на лавочці. Мені чотири роки. І я мале нахабне дівча із характером. Красивий і ще відносно молодий сусід Д. ласкаво підхоплює мені під пахви, спускає на асфальт та демонстративно-театрально погрожує пальцем. Сукенка трішечки піднімається та оголює розбиту колінку. Це я бігала і перечепилася через цеглу. До коліна приклеєний подертий подорожник. Сусід Д. повертає поділ плаття на місце, не забуваючи всміхнутися і сказати мені, щоб я була обережнішою. Його очі грають на сонці. Це сяйво підхоплюють і промені-зморшки, і темне його волосся, що трішечки незграбно скуйовджене вітром. Клянуся, навіть в чотири роки мені хотілося його пригладити.

…Я майстерно готуюся. Весільна сукня здається мені найкращим атрибутом до цієї ночі. Я справжня, яскрава, ніжна, мов пелюстка, свіжа і жива ще наречена для мого прекрасного мертвого чоловіка. Я люблю його. Я ніколи ще так не любила. Я ніколи не любила до і під час його життя у моєму серці. Він рік за роком ширився і мінився у цьому насосі, що так слухняно качав гарячу, наскрізь просякнуту Д. кров.

На мені довга, до полу сукня із тонкої, напівпрозорої тканини, рукавички, густа чорна вуаль, що слугує сьогодні фатою, а у руках – букетик темних троянд. Я так багато разів носила йому квіти. І кожного разу – парну кількість. Але не сьогодні. Тільки не цього дня. Навіть мій мертвий-живий кіт був феєрично перетягнутий святковою стрічкою. Усе готове до свята. Усе готове до твого повернення, любий.

…

За вікном майорять мінливі вогні нічного міста, за вікном просторіють і розгортають такі ж точно паралельні світи вікон чужих родин. За вікном ніч лагідно ховає цей світ під свою темну ковдру, а яскраві ліхтарі ллють м'яке світло на сірий асфальт схожих, мов дві краплі, по всьому місті, дворів.

Трішечки шкода було псувати нову білу сукню червоними плямами крові, але та кров, така густа і така соковита, має відродити жадане мною життя. Мені здається, що у мені зараз б'ються серця тих півнів ,що були подрібнені приладом, ці серця поєднуються із шаленим , хворобливо уривчастим стукотом мого згасаючого серця, яке відбиває свою останню в цьому житті чечітку.

Життя за життя. Така вже тут правда. Старезна, мов світ, чорна відьма, що вислала мені цей рецепт електронною поштою, казала, що можуть бути негаразди і неточності. Вона попереджала, що трішечки миготітиме в очах навколишній світ, трішечки паморочитиметься в голові і трішечки іншими будуть здаватися смаки і запахи. Чортова відьма змовчала про плямистий, кольоровий біль від ножа, встромленого прямісінько у середину мого живота, захованого під весільною сукнею. Що ж їй, старій шкапі, яка сидить з іншого боку монітора.

Крові вже вилилося так багато, що по моїй сукні тече червона ріка. З останніх сил я простягаю руки до свого весільного букету і до фото того, хто ось-ось має прийти до мене, у чиї обійми я впаду, не роздумуючи ані секунди. Я чекала довгих, довгих п'ятнадцять років.

На світлині лишаються два змазаних, темно-червоних відбитка. Стає невимовно холодно і сиро. Ніж мені більше не заважає. Він став частиною тіла, яке потрошку згасає. Я чую кроки у коридорі. Здається, це він. Це має бути він. Я тільки на мить заплющу очі…

…

Хто знає, коли це почалося? Хто знає, коли почалася ця їдка порожнеча у її ще дитячому, трішечки хворому серці? Хто знає, коли вона згодилася віддати на поталу своїм фантазіям не тільки розум, але і тіло? Хто знає, скільки часу пройшло зараз? В кімнаті стояла лунка, болісна тиша, що могла би будь-кому з живих продавити вуха до середини мозку. Від такої тиші навіть яскраві плями від вікна, здавалося, буквально густіли і висли у твердому вакуумі.

Мертвий-живий кіт спокійно облизував свої величезні лапи. Тихими, неквапними кроками кімнатою простував Д., що обводив приміщення мутним, холодним поглядом. На підлозі лежала ще тепла, прекрасна молода жінка, анітрохи не зіпсована ні смертю, ні ножем у її череві.

Щось мало статися у цьому майже статичному, отруйному вакуумі. Д. із повністю сивим волоссям схилився до неї в намаганні намацати пульс. Жодних сумнівів - його не було. Квартирою почав ширитися болісний холод, що проникав до самісіньких білих кісток, підтомлених і вмиранням, і воскресінням.

Д. погодував кота і ліг поряд із нею у величезну калюжу із в ' язкої, висохлої наполовину крові. Його холодна рука сплелася із рукою, що тримала фото. Д. аж примружився від різкої яскравості плями на правій щоці. У блідих, затягнених мертвим туманом, очах зблиснула якась хижа думка. Звільнивши тонкі і ще теплі пальці, він поєднав мертву руку, яка не мала бути мертвою, з тою, яка померла давно, але зараз так жваво рухалась. Із скляних очей дівчини у криваву пляму витекла тоненька цівка солоної рідини.

Д. наблизив свої уста до її гранично близько так, що між ними лишалася зовсім невеличка відстань для непотрібного вже дихання. Він схилився, він покірно ліг поряд, намагаючись чи-то зігрітися від тепла, що вгасає, чи, навпаки, поділитися своїм. Щойно Д. заплющив очі, з її мертвих, ледь розтулених губ донеслося:

«Я не хочу прокидатись без тебе».