Кашуба Тетяна Володимирівна

Така, як є

Я мрію всесвіт тихо обійти,
І своє місце в ньому віднайти.
Я хочу жити: плакати й радіти
На крилах мрії в далечі летіти.
Я хочу людям щастя дарувати,
Творити, ненавидіти й кохати.
Я хочу бути зіркою в душі
Того, хто прочитає ці вірші…
Я хочу бути лідером в житті…
Я хочу щастя пити в майбутті.
Я хочу дні по-іншому прожити.
Я хочу іншим щиро дорожити.
Я хочу дім, наповнений тепла.
Я хочу усмішок, веселості, добра.
Я хочу сина й дочку колисати.
Я хочу жити, вірити й чекати.
Я хочу бути вірною тобі.
Я хочу мати спокій у душі.
Я хочу дарувати тобі сни
У світлих мріях нашої весни.
Я хочу жити, хочу бути вільна
В обіймах розчинятись сильних-сильних
І в божевільних променях світання
Не розгубити нашого кохання.

І знову осінь нашої весни

І знову осінь нашої весни…
Туман шепоче тихо нам: засни!
І знову небо вкутане сльозами
На місто лине срібними дощами.

А ти засни, полинь у свою мрію,
Де листопадом вогнево жевріє.
Там осінь шепче спаленим каштанам
Яка ж ця мить незаймана й неждана.

І знову осінь нашої весни.
Затихли іскри радості й світи,
Мов спопелілі пелюстки троянд.
Засяли…й долі квітлий діамант

Скотився з віч і губи обпалив,
Бо в тій весні ти так мене любив…
А зараз осінь сумом журавлів
Сплітає чари недопитих днів.

І тихо холод крадеться в душі,
Мов переливи у цьому вірші…
І знову осінь нашої весни
Несе на крилах нам забуті сни.

Поклич мене

Поклич мене у сутінки туманні,
Де простелила ніч тонку вуаль,
Де переплелись подихи дурманні,
І зорі сиплять зранену печаль.

Поклич мене в обійми темноти,
Де розгубила мавка чисті сльози,
Де так багато щастя й доброти,
І де відлунням манять літні грози.

Посій в душі усмішок пектораль,
Шалену силу й вітру таємницю,
Нехай на мить засне людська мораль
І не осудить зірку-чарівницю.

А ти люби, люби мене так палко,
Як досі в світі так ще не кохав
Хай наше серце таїть таємницю.

Полетіла б до тебе чайкою

Полетіти б до тебе чайкою,
І обняти крильми сніжними.
Огорнути печаль зів’ялену
Поцілунками ніжними-ніжними.
Ароматом дозрілої юності
Напоїти б тебе гаряче,
Щоб забулись слова необдумані
Хай полинуть їх пройдені далечі.
Забери мою душу барвистую
Най у клітці буденній не томиться,
Бо без блиску в очах твоїх рідних
Навіть час вже її не соромиться…
Полетіла б до тебе я чайкою
Понад росами й понад дурманами…
Щоб ніколи не дати поникнути
Твому серцю гіркими туманами.

Ніч

Навшпиньки крадеться замріяна ніч,
Солодким цілунком торкається віч.
Шепоче в тумані чарівному сни
Невстоять спокусі- засни…

Зорі барвисті мигають в імлі,
Ніжно торкаючись шалю землі
Вітер листочки ніжно колише-
Сонце не дише…

Сутінки ширяться світом краси
Врешті настали бажані часи.
Небо лиш сповнене сяйних іскринок
Врешті спочинок!

Світ так закохано в часі летить
Як же приємно, як солодко жить!
І насолода манить в туман
Теплий дурман…

Дощ

Пеленою дощ сьогодні всесвіт накривав,
А у серці світанковий промінь награвав.
Хоч і сіре все сьогодні, та мені чомусь
Захотілось розповісти, як же я зовусь…

Сіє краплі в мою шибку різнобарвний дощ
Десь в тумані пломеніє шум березних рощ.
Тихо-тихо десь з-за хмарки сонечко сяйне,
На обличчі час від часу усмішка майне.

Сильний вітер безупинно шепче там казки,
Про царівну, принца, щастя, кольору мазки.
Там вуаллю прохолоди, ткану із дощів,
Так чуттєво і гостинно парк припорошив.

Сипле іскорками дощик росяний туман.
Ні, сьогодні вже не сумно й зовсім не обман.
Наче срібла тихі ниті, падаючі скрізь
Видались мені кришталем падаючих сліз.

Дітей непотрібних не буває!

Два серця б’ється в лоні в унісон.
Ти будеш сином нашим або дочкою…
…Одного дня приснився дивний сон
У ньому ангеля з палкими очками.

І десь в тумані розпачу й жалю
Вона подумала: та що ж це я роблю?
І як мені тепер на світі жити?
…Не зможу більше я когось любити…

Дитя так плакало в її полоні,
Стискалися безпомічно долоні…
Воно хотіло бачити цей світ,
Подарувати материнства цвіт.

…Вона могла для нього стати мамою.
Хотіла ж бути рідною й коханою…
А їй услід пекуча тишина:
І думка ехом ти тепер одна!!!

Моя дитино, радість чи страждання?
Попереду ще місяці чекання.
Жалю і смутку, сплаканих очей,
Болючий осуд вже чужих людей.

…А в лоні син з душею синьоокою,
Курносим носиком, усмішкою широкою.
Із ручками, що цілий світ голублять
Його ж, маленького, вже тато й мама люблять!!!

Він прийде в світ від щирої любові…
До нього сни вже линуть кольорові.
Він бачить день, огорнутий оманою
Коли її назве він вперше “мамою”

І ось…пора…між ними лиш хвилина…
На світ прийшла малесенька людина.
Шкода, життя його багряне
Зламала матір своїми ж руками…

…Не справдились його дитячі сни…
Він не відчув батьківської весни.
Пуста кімната, біла, як зима,
І в ній дитина, кинута, сама.

Ти повелась на ноти слів і заздрості,
Подарувала світові шедевр…
…А потім відказалася від авторства!!!