Максимів Галина Миколаївна

Народилася 12 березня 1984 року у м. Долина Івано-Франківської області.

Член Національної спілки журналістів України.
Друкувалася у збірниках та альманахах: «Столиця Франкового серця» (2007), «Зірниця національного відродження» (2009), «Джерела спалаху» (2006), «Слово молодих»(2008), «З горіха зерня» (2012), «Жайворонкова струна»(2005), «Україно, тобі вже двадцять!» (2011), «Скіфія»(2013), журналі «Березіль» (2013) та інших.
Рід занять: журналіст, редактор, перекладач

 

---

Фрагменти з повісті «Амазонки»

Діва моря

Де ти, стороно далека, снігами завіяна, туманами засіяна, де твоє небо голубе, де зорі, що пахнуть морозом… де? Де Войовниці, що досвітку назорі виходять шоломи омити, водиці ся напити, де ?А я знаю де ви! Знаю зо всією певністю великою! Там, за тими горами, що шпилями небо колять, за тими долинами, що буйним вітром обвіваються…

Сотворю щастя своїми руками, і зліплю його, мов глек для пиття, дам йому душу й дихання, щоби з него цілий вік наснагу пити, не напиватися, про все забути.

… «Острів, ніхто не знає де той острів, ніхто не знає .. . А вона знає. Знає з самого народження, що він є, він існує там, в тому розбурханому далекому морі ».

Вона сиділа у затінку самотнього дерева, що хилилося на північ, чи то від втоми, чи то від старості. Високі трави віддавалися кожному подихові вітровому. Вона самотня…

Раз угледіла, як пливли човни, великі та високі, золотом–сріблом ковані. На них вояків – незлічимо. Напереді голова дракона, плавці гребуть зо всеї сили, срібляться шоломи, вояки усі високі та дужі. Чути їх тихі, приглушені голоси. На першому човні – він сам – Менелай. На шоломі два роги, діамантами квітчані. Ворухнеться в один бік – всі кланяються, у другий зиркне – й там усі принишкли. Один із старших підійшов до Менелая, попросив:

•  Зійдемо на цей безлюдний острів, най вояки наші перепочинуть, голови схилять…

Менелай люто зиркнув з–під насуплених чорнястих брів, рикнув як лев:

•  Вперед! Той шмаркач мою жінку на високих перинах має, а я буду відпочивати та кабанів жарити?! А мститися коли? Тобі, Одіссею добре, жінка чесна, хоч не показна, – не втекла. А мені, великому царю, свиню підсунули. Помщуся обом, а тоді вернуся додому то й відпочинемо, чуєш?

Одіссей – невисокий, коренастий, без шолома і щита відступив крок назад, поклонився та й відійшов у другий кінець корабля, подав знак махнувши рукою:

«Швидше!»

Ама сиділа, зачудовано дивившись, як останній корабель і зникає за обрієм. Дивилася і сумувала… Їй було шістнадцять літ. Період щасливого суму…

Чесала своє білясте волосся, збите у важкі кучері чорним дерев ' яним гребенем, руки золотилися сонцем, так і переливалася уся янтарем.

Одного разу, у ніч дивносрібну купалася в синьому морі. Купалася, як журавка велична та мила. Сині корали тягнулися, щоби цілувати її рожевенькі пальчики, водорослі її стан обвивали, шерхотіли по м'якому, ніжному, дівоцькому тілі, а Великий Дельфін, що був богом морської безодні, цілував її усю, пестив своїми м'якими, незграбними плавниками, зіслизав на дно морське, підіймав, та підносив Амі великі та малі перлини; клав у руки її, тицяв, як не хотіла брати, доки не брала, а потому цілував її і знову пестив. Лоскотав її тіло своїм холодом і сам ставав теплішим.

І їй, Амі, було добре, так добре-добре. Піна морська хлискотала, вривалася у її лоно. Біла-біла і м'яка, як пух. Тепла, вигріта сонцем, умита хвилями морськими, купалася Ама у піні морській, а володар безодні все поперед нею перли сипав, що палахкотіли як зірки, спалахували і знову згасали, а він запалював їх вогнем свого серця і вони спалахували ще більше, світили безліччю кольорів, а він цілував її, та цілував. Там, де цілував, спалахували зірки.

Знайшли її під ранок, лежала на теплому піску майже нерухому, вітер не чув її дихання. Сонце їй усміх золотило. Спала… Була так щаслива.

Не ходила більш на той берег веселий, під те дерево.

Усміхалася тільки, щось згадувала, сиділа в місті, побіля свого намету, сестри і мати аж дивувалися. Не говорить…

Через певний час, на світанку із її намету почувся плач діточий. Збіглися усі. Зайшли несміливо піднявши край завіси двоє войовниць, за ними – решту. А там… Світло. Велике світло. Лежить дитя у сповитку, руками тягнеться до жінок, смикає за шкіряні обладунки, на руки проситься… До матері, а тій лише – усміх дивний на лиці рум'яниться, холодна уся. Глянула ніжно на маля, дихнула холодком та й заспокоїлась…

Повели раду сміливі войовниці. Довго вмовлялися:

•  Назовемо її Океанією, бо з океану роджена…

•  Назовемо її Зіркою, бо зірками цілована.

•  Най зоветься Богинею, бо з піни морської вийшла.

Тут слово взяла найстарша поміж ними, висока й худа жінка. Суворим поглядом обвела всіх, та й мовила:

•  Чого сваритеся, як дитя назвати?

Нащо суперечок? Роджена вона із піни морської, зачата богом морських глибин. Аму сподобав він. І вона його, певно, любила. То ж породичався бог із смертним. Силу і славу буде мати ся дівчинка. Наше плем'я і рід наш уславить! Слава про неї буде по всьому світу, назовемо її просто і велично – Звениславою! Усі заплескали в долоні, а по хвилі закричали :

•  Най живе Звенислава!

•  Слава Звениславі!

•  Честь і хвала Звениславі !

А дитя лежало, уквітчане холодною морською м'ятою, викупане, чисте, по неземному піднесене.

Матір – Аму, поховали наступного дня, під самотнім деревом, що хилиться на пів ніч, до моря…

На дніпровській горі.

Як ішли амазонські війська від Зеленого Моря, то вельми великий дощ ізчинився.

Коні грузли в болоті, топилися, виринали, сахалися і рвали стремена. Їхали вони болотистою місцевістю попри Борисфен*. Довкола росли великі росохаті вільхи, білі і чорні, верби гнулися аж до самого багна, і листя їх ставало жовтуватим та шорстким, поволі гнило, від болота тхнуло мертв'ятччиною. Берези падалицею лежали довкола, худенькі, поцятковані, нищені минулим буревієм.

Звенеслава їхала позаду цариці Феміскіри, озиралася довкола.

Думала.

Як приїде додому…

Як побачить свою дочку, матір…

З'їсть м ' яса, вареного у грецькому мідному казані, на якому боги любляться…

Мовила, по хвилі, голосно:

•  Володарко, коли ж ми додому приїдемо? Чи довга дорога нам іще?

Феміскіра зупинила коня: обернулася назад. У сірих очах блиснув вогник роздратування:

•  Звениславо, бачиш наше військо? Усі хочуть додому, усі… І ти, і я… Усі. Ми йдемо додому. Я лише хотіла подивитися на ту гору, звідки піде нова енергія для Амазонії, звідки настане новий світ. Бачиш зорі? Їх – тисячі… Кожна зірка – то світ. То – душа. Треба, щоб у кожного була своя зірка. Розумієш?

Звенислава кивнула.

Сотня, що їхала позаду зупинилася. Стояли мовчки коні, мовчали і амазонки, у намоклих, важких шкіряних накидках.

Феміскіра вдарила коня рукою по шиї. Шия коня була слизькою і мокрою. Кінь неохоче рушив. За ним – тисячі грив сколихнулося…

Без хліба

Сарматія, степи Праукраїни, 98 р. до Р.Х.

Настав великий час – час сповнення пророцтв.

"Мірка зерна за динарій, а оливи й вина не шкодуй." – В степах пра-українських того літа була велика спека. Все почалося з того, що уже з початку весни тільки один раз пішли дощі, а потім їх не було зовсім. Трава вигоріла і була схожа на іржаві дроти, які шурхотіли на вітрах, змагаючись, котра швидше ізламається, припаде до землі.

На небі – пустка, сонце пече немилосердно, ріже своїми променями, як ножем, земляний порохоподібний грунт.

Усі звірі степові погинули. Бо не стало того зерна, що наносили у нори. Помирали у земних надрах тихо і безшумно, поволі перетворювалися їх маленькі тільця на мумії.

Річки та озера зміліли, коні не мали що пити, а люди сходили з розуму, бо роса із зірок на падала…

Боги відвернули свій зір од войовничого народу...

Вирішив Всевлад, цар сарматійський, іти із насиджених місць до Борисфена*, великого та шумливого, де багато риби та звірини безліч. Ішли, ні, повзли вози, криті шкурами, люди були вимученими, втомленими, дуже худими. Народу ішло багато, десь до десяти тисяч. Умирали в дорозі, падали, як птахи, та лежали попри дорогах та вивірках, як мішки. Але не було кому їх хоронити, не було кому живитися худими кістяками – птиці усі кудись по ділися ...

Ішли довго, а надвечір у затінку старого дуба на ночівлю спинилися: чоловік, жінка та двоє дітей.

Втомлена жінка присіла, до дерева притулилася. Підозвала до себе чоловіка, та й мовила:

•  Добромире, муже вірний, слухай, що скажу тобі, доки сил іще є. Чую до ранку не витримаю подорожі тяжкої, назавтра вмру...

Добромир, чорнявий, худий чоловік, на лиці – печаль. Прикусив пошерхлі губи, аж кров пішла:

– А як же ми?

•  А ви… Ви лишитеся в живих. Сарматія має вижити! Я довго думала, як вам бути далі. Тож, як на світанку умру... Слухай… Я іще не дуже худа.. Тіло моє у землю не ховай, та при дорозі не лишай. Візьми… сокиру та нагостри до он того каменю, що в яру. І прошу тебе… Четвертуй моє тіло, але як ще теплим буде, щоби не охололо. Голову закопай тут… де я сиджу... А м ' ясо потрохи вари дітям та собі.. Так зроби, як я кажу. Бо Сарматія має вижити!

Була темна ніч, зорі блищали, як мідяки та гасли… Укриті лахміттям, спали діти, недалеко від матері ...

Добромир, остривши сокиру, плакав.

І згадував..

Як стрілися вони у степу. Молодий чорнявий скіф і висока, статна амазонка...

Як росу світанкову набирали у пригоршні, та пили, тай сміялися, та й раділи життю...

Її волосся пахло полином, а уста –диким медом: терпким і солодкавим…

А... нині... Лежить , х уда, і змучена , сірі очі спокійно у далину зирять. А в руці – худенькій, як пелюстка – кора дубова, чорна, як смерть.

Іздригнувся... Як четвертувати? Уже замахнувся сокирою… Він відрубає голову – крівця червона ударить ключем, та й потече рікою іржавою, відломить руки – а вони, як крила... зомліють, а як вийме серце, то пара з нього піде – димком білястим душа до Бога вернеться… а як...

– Мамо, матінко, зозуленько! Прокидайся – уже ранок! – біжать навипередки діти…

Добромир спить, обійнявши худі, студені ноги дружини коханої однією рукою, тримає сокиру гострену у другій.

Сниться…

Фараонові...

Сон певний:

"З 'ї ли сім худюших корів сім годованих добре, і сім недорідних колосків поглинули сім урожайних, на яких хліба – весь народ врятувати…

Сармати ішли..

Хто до Борисфену * , а хто – до богів, на ситу вечерю...

Танець Дива

«А мені однаково, що день, як колос пшеничний, а ніч, як дзбан молока густого та білого. Із ' їм я шмат хліба, та й піду мандрувати. Піду до Дива.

Манить він мене. Зове.

Так звав сестер моїх амазонок, так звав роксолянів перед тим, як Русь під монгольськими полчищами кровію захлиналася, як Жанна Д ' Арк мерла на вогні з милости нечестивого короля, як Олену Телігу вели фашисти на розстріл.

А ніч біла. А на небі сонце чорне. Та його не видно. А на небі місяць, як шмат льоду. Виють вовкулаки серед березового гаю, а в дзворі, де повстанці побиті – тихо. Там ростуть білі гриби. А в них – черва, що колись їла людську плоть.

Подумати тілько: одні вимирають, народжуються інші. Тільки Див – вічний. Впирається деколи головою в небо і терпне його мозок, і тужавіє прецінь, як переспіла грушка-дичка, так і готова текти липкою сукровицею. Декотрі бачать його черевики, великі й чорні, і серце їх розриває розпука. Їх серця розиваються з переляку, бо давно вже Див не ходив по землі.

Були титани од віку славні, велетні. Лишився тільки він один. Ходить по світу німий, бо нічого з нинішним людом йому говорити.

А я зазираю йому в очі і в них бачу світ, людський грішний світ. У його зіницях – минуле, у прожилках тоненьких крівця дзигонить струмком, то – людські гріхи. У його очах всі вбивства світу і роду людського записані...

– Диве, запроси мене до танцю.

...А навколо цвіту білого повно...

– Диве, а вийди з оселі своєї правічної. Прецінь стрічав ти амазонок, як з походів верталися, знимав перед ними свого бриля чорного. Диве, легіню славний, що вільний яко вітер степовий...

Він виходить..

У него – руки білі. І плащ чорний, що по землиці пливе, як хмара. І рукави, як ... крила ворона.

Махнув ними миттю...

...Степова ковила плаче, бо не одна гойна дівчина з війни не вернулася, не одна приросла до землиці як рослина, укріпила її кістками, як коренями.

«Ніхто не знав його імені, як вийшов він до праці. Сам. Без примусу. Кульгав, наче ранений журавель, ніс камінь... Мокра сорочка, сорочка біла од поту солоного вітрами стоголосими та сонцем красним передзахідним сушилася. Аж спина терпла...

Він трудився щоднини. Спав мало. Як зірки виходили, наче яблука червонобокі до нього на розмову, то говорив з ними, а як засинав, чув шепіт їх – сміялися з його вроди дивної, й кожна норовила поцілувати сонного.

Ще й сонце не благословлялося, а він ставав до каменю холодного, росою умитого. Брав у руку тесака і... Минало літо і виросла серед степу камінна Мати, безрука, безока, без хустини тернової, але з серцем живлящим».

– Диве...

– Tonight we dance, I leave my life in your hands.We take the floor, Nothing is forbidden anymore. ..

– То був ти?

– Сьогодні вночі ми танцюємо

я довіряю тобі моє життя.

Ми йдемо танцювати

і більше немає ніяких заборон.

– ...А далі що?

– Минало ще одне літо, і в степу ще одна камінна Мати з ' являлася. На ній крівця, як іржа, і шматки шкіри з пальців, що шліфувалися од каменю до м'яса. І зсихалася вона... як березова кора... Ішли дощі й падали тумани... Браму призахідного сонця, як уста дівочі, вітер холодний овівав і вони тріскали. І виходили звідти коні, а на них вершниці сміливі.

– Надворі ХХІ століття...

– ...А вони йшли. І коси їх русяві та чорняві торкалися кінських грив, і списи та шаблі в руках їх зміюками вилися. Їх груди були повні молока. Вони йшли до матері, до України, щоб нагодувати її живлящим нектаром, в котрому боїв славні історії, в котрих чорні дзвони скорботи...

•  ... Де вони ж поділися, Диве?

•  ...Чуєш, небокрай двигтить...

Я не готова вирватися з його обіймів, повертаюся одначе й бачу... Коня буйногривого, білого... В сірі яблука. І на ньому жінка – з очима сірими. Войовниця смілива.

...Щезаю з-поміж крил чорних. По хвилі чую, як тепліють мої ноги. Мій кінь іде поряд з іншими. Він мовчки просить вівса, але знає, що не дам, бо не маю. Бо ми – з походу. Нас скоро зустріне Камінна Мати. А поки що спиняємося коло оселі, де жив Див, щоб напитися з криниці, де журавка купалася, як з журавлем прощалася, де яблука терпкі та соковиті, де горіхи ліщинові солодкі.

Відпочиваємо, щоб сили набратися.

Бо завтра новий день настане.

І нова сторінка буде одкрита.

* давньогрецька назва ріки Дніпро . Амазонки неодноразово проходили під час своїх походів через місцевість, на якій нині розташоване місто Дніпропетровськ.