Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 14 апреля 2021
10:27

О ГОРОДЕ

Турченко Юлія Олександрівна



Народилася 22 серпня 1995, мешкає у Дніпродзержинську.
Студентка 2 курсу Дніпродзержинського державного технічного університету (ДДТУ).
Любов до прозових мініатюр прокинулась після твору Джеймса Джойса «Джакомо Джойс». Твори тісно переплітаються із моїм особистим життям, адже кожна емоція, котра описана в них була пережита і мною.
Є членом молодіжного літературно-мистецького клубу «Vivart».
Публікую статті та персональні твори в університетській газеті.
Приймала участь у МАН, конкурсах міста.
Член студентського парламенту. Також є членом університетської творчої лабораторії, займаюся співами, грою на гітарі, дуже багато читаю. Улюбленими жанрами є фентезі, пригоди та біографічні твори.

Сторінка в Інтернеті - www.chitalnya.ru/users/julliturchenko/

 

За променем сонця

Жила спокійно, розмірено, виважено…Завжди. Доки не зустріла…його. Йшов порожньою вулицею, дощ…забувши парасольку, я бігла швидко…Зіткнення, поспішні вибачення…

Очі. Щирі,теплі, в них плескалась усмішка…Немов розплавлене золото…

Початок нового життя…Яскравого, сповненого чудових митей: щастя, радості ¸ тепла…Невже довгоочікуване кохання?

Так! Назавжди!...Назавжди?

Дощ… Ми під парасолькою…Краплі,їхній стукіт по матерії…

- Стій. Я повинен тобі сказати…

- Що, коханий?- посмішка, щирість…

- Вибач, але ми повинні розійтися…

- Що? Чому, навіщо?!- розгубленість, невіра в те що відбувається…

- Я не хочу, але потрібно…

- Ні! Не хочу чути, якби не хотів,то ніколи б я не почула цих слів, якби не хотів, протистояв би усьому…

- Але…

- Ні, ніколи більше не з ' являйся… Не зможу бачити, прощавай!!!

Знову швидка втеча в зливу, але тепер сльози неба зливаються з моїми і стікають по щокам в прощальному танці…

Ранок. Новій день. Я повинна жити далі, незважаючи на пульсуючу прірву в душі…Час. Кажуть, лікує… Неправда, мене лише калічить, а можливо… скоріше, дійсно лікує.

Вже осінь… Останні сонячні дні.

Стукіт підборів по асфальту. Раптовий біль.

- Дівчино, вам допомогти?

Сині-сині очі, в яких світиться турбота… Серце опинилося десь глибоко, я навіть не розуміла де…

- Так, я буду дуже вдячна…

І полетіло… Я знову жила, не існувала а жила, попри все!!! Знайшлася Рідна душа, знайшлася й повернула мене до дійсності…

Пройшов час…Знову весна… Зустріч в кафе на розі… Вже близько… Окрик. Погляд…жах…золоті очі…

- Привіт! Як ти здорово виглядаєш! Слухай, чому я тебе не помічав цілий рік, ти відїзжала?!

- Можна сказати і так…Чого тобі?

- Просто втратив всі твої контакти, ти їх змінила?!

- Так…

- Слухай, можливо ми погано розійшлися і я розумію що тобі було боляче, але може ти дозволиш запросити тебе у кафе, і там я тобі все розповім?

- Знаєш, якби ти сказав через місяць після зради, то я кинулася б тобі на щию не роздумуючи, але тепер коли в моєму житті з`явилася людина, якій я насправді потрібна і яка мене цінує це вже неможливо…Вибач , я поспішаю…- Раптом відчула захват на руці та приказне:«Стій!»

- У вас проблеми?- рідний,спокійний голос, в якому чути нотки сталі…

- Ні, коханий, просто я зустріла знайомого…

-Я бачу…

- Вибачте що потурбував, бувай.

Сльози… Заспокійливі слова, я просто не розуміла як він міг повернутися і спокійно балакати зі мною…Згадала той біль, але він трансформувався в скляний спокій…

- Пішли до приміщення – переживання та турбота в синіх очах, яким хочеш довіряти все своє життя, незважаючи на всі негаразди…

***

«Замітає снігом без кінця, самому поки не віриться…» А може він ще засумує, згадає той час… Смс… «Забудь усе…»…Дощ, чи сніг - незрозуміло… Що далі? Постійно згадувати, жалітися, шкодувати… Вони завжди нас принижують, маніпулюють, все по їхньому сценарію – образливо…Що це за дзвінки після двотижневої паузи? Чи як звичайно: «В мене депресія і крім тебе нікого немає…» Так завжди… Можливо це спосіб захисту, або бар'єр від проблем…

Сонячний промінь збудив в душі відчуття того, що всі проблеми десь далеко і ти зараз на морі, яке тихо-тихо плещеться об каміння берегу…Друг, який тебе розуміє навіть крізь завісу сліз, швидко заспокоює … Плескіт хвиль та крики чайок…Спогади…

«То замерзли то знову вода, нема зустрічей без приводу» … Стомилися та заплуталися…

Знову! Ну навіщо він дзвонить! Невже йому подобається моє мовчання, бо просто кинути трубку я не можу… Якісь порожні розмови, обіцянки,знову порожні розмови …Набридло!

Вітер… Сплітається з волоссям в веселому танці…А колись все було добре…

Можливо це егоїстично, але я більше не можу його бачити…Все скінчено.

***

Ким є покинута,розлюблена дівчина? Для когось це розбите серце, сльози, біль, страждання, а для когось – це нове життя, сповнене чогось незвичайного… Вона є тою, ким почуває себе сама…

Розбитість, самотність…Що ми відчуваємо, коли розриваємо стосунки…Що?... В дзеркалі бліде обличчя в обрамленні сплутаного волосся… Спухлі від сліз очі, наповнені болісною вологою… Але вже сухі. Вже не потрібно втішати, заспокоювати. Все скінчено.

А може треба жити далі? Забувши про все, про біль, смуток, про самотність… Забути? А чи можна забути життя? Все що було з вами, всі моменти: яскраві, сірі, сумні або веселі…

Навіть, якщо в душі сум, печаль або сльози, про це треба пам'ятати , бо це все одно не забудеться… Сумні моменти також потрібні, адже часто вони стають поштовхом для чудової творчості J

***

Місто. Приваблює своїми фарбами, вогнями, яскравими вивісками та ароматами з напівпідвальних кав'ярень…Зустріч із давніми друзями, перші дні – феєрія почуттів та відносин з оточенням. А що потім? Буденщина…постійне відчуття фальшивості, неприродності… З часом дуже разючий контраст. Як не намагалася щось змінити – друзів, вподобання, звички…Марно.

Місто продовжує тиснути…Не фізично, а морально, найтяжче… Ще болісніше ніж звичайно…

Зникло захоплення, перше втілення… Залишився лише розпач.

Не зможу більше тут знаходитися, повертаюсь додому…

Перший ранок… Сонце…Свобода… Нарешті зник тиск на особистість.

Початок нового життя. Життя без примарних ідеалів.

***

Осінь. Невже все скінчилося… Тепло, сонце, літо… почуття. Холодний вітер,присутній завжди…Дощ. Хмари. Розпач, біль, самотність. Невже ми будемо це терпіти і спокійно жити далі? В світі зранених сердець, серед сутінок неба… знову осінь по келихах розливає дощі…Осінь грає прощальну мелодію… Можливо, я , можливо, ти… Все змінимо!Продовжимо казку літа, тепла, щастя… Сонця. Навіть в най похмуріший день осені…

Чому вважаємо, що осінь – сірість? Адже осінь – це також яскраві фарби на деревах, «бабине літо», зустрічі із знайомими, старими друзями, нові моменти та враження…

Не карбуйте осінь сірістю та сумом, адже ми самі вибираємо, як прожити той чи інший день або пору року… Давайте частіше викликати у оточуючих саме ці емоції та йти по життю з посмішкою, а не зі сльозами на обличчі…


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте