Сілецька-Васильєва Яна Віталіївна

Україні бажаю розквіту, а її славетному народові – патріотизму, достатку та здоров’я.

Місіс Кава і містер Чай

Ми сиділи в кафе за стійкою
І мовчали свою печаль.
Як англієць із італійкою -
Місіс Кава і містер Чай.

За вікном спорожніли вулиці,
На таксі «розсікала» ніч .
Про любов, що колись забудеться
Догорав в попільничці спіч.

Я зітхала. Тонкими пальцями
Відбивала нервовий блюз -
Дратівливості активація
І прискорений в ритмі пульс.

Італійсько-англійську фабулу -
До метеликів в животі.
Містер Чай залишає зваблену
Місіс Каву на самоті.

Реквієм по смерті

І раптом сонце навпіл розірвалось!..
Згоріло небо, закипіла твердь.
Із Потойбіччя душі повертались
На ту планету, де померла… смерть.

Вона лежала тиха і потворна.
І мертве тіло пахло полином.
Її обличчя обгоріло-чорне
Якась душа прикрила полотном.

Страшний кінець. Ніякої скорботи.
А на Землі - невпинна коловерть..
Де взяти людям крила для польоту
На ту планету, де померла смерть?!..

А ми з нею вдвох…

А ми з нею вдвох - по міських листопадових вулицях…
Моя парасолька, її кашеміровий плед...
Буває, купую їй каву, - боюсь, що застудиться;
Вона мені рухом легким поправляє берет.

А ми з нею підем у парк, де фарбовані лавочки
І будем мовчати, допоки горять ліхтарі.
Гулятимуть поряд неспішно закохані парочки.
А ми відлюбили... А ми – безнадійно старі.

Але їй ще жити і жити вітрами та зливами,
Блукаючи світом під звуки гучної сурми.
Повір мені, Осінь, колись нас побачать щасливими
У місті, в якому ніколи не буде зими…

Тире

Захлинаються дощем магістралі…
На спідометрі – глухі кілометри.
На второваних життям вертикалях -
Продірявлений наскрізне протектор.

Заливає… Не розгледіти ближніх.
Лише спалахи покажуть обличчя, -
Розрубають небеса злоутішно
І розрядом проберуть блискавичним.

На узбіччі зупинитись, чекати.
Зустрічати, проводжати хвилини.
У людськім апофеозі - дві дати
І малесеньке тире поміж ними.

С т а в л ю п е ч а т ь

Знищила
все, що тримало на прив’язі.
Тінями
вкрила припухлість повік.
В плеєрі –
треки набридлого Бітлзу.

Щ а с т я – в р е ж и м і « Н е в і р н и й п а р о л ь а б о н і к ».

Компаси
правди давно розмагнічені.
Людяність –
в рейтингу зайвих речей.
Площею
йду я ніким не помічена:

С к у т а х о д а і н е з г р а б н а с у т у л і с т ь п л е ч е й.

Скептика –
в кожному другому погляді.
Кавою
роздуми-мрії гірчать.
Дихаю
хрипло в нервовому розладі,

С в і т з а ч и н я ю і с т а в л ю с у р г у ч н у п е ч а т ь.

Не такі

Мабуть, ми з тобою загублені, стомлені душі.
Блукаємо вдвох, уникаючи денного світла.
Розбиті, застуджені, словом, хронічно недужі,
Ненавчені правилам світу, де люди осліпли.

Ненавчені правилам світу, де люди оглухли:
Пігулка байдужості зранку – як засіб від болю.
І жити доктринами гуру – священного гуглу
Актором масовки, не прагнучи іншої ролі.

А ми лабіринтами правди, збиваючи ноги,
А ми у миттєвостях часу нетлінність шукаєм.
Бурхлива Юдолі Ріка розмиває пороги,
Хитка переправа між злом і добром прогниває.

Мабуть, ми з тобою народжені в іншу епоху.
Чи варто із натовпом злитись, не бути собою?
Трояндами Бог вистилає до раю дорогу,
Голками й пелюстками райдугу понад Рікою…

Н у д ь г а - S t e r v o

На годиннику – ніч.
Осінь
Заливають дощі
Косі .
Не смакує міцний
Віскі.
Вимикаю реле
Мізків.

Рай і гори – одне
Ціле.
У амура нема
Цілі.
Переплавлені сни
В нерви.
На канапі – нудьга -
S t e r v o.

Утоплю почуття
В морі.
Порахую німі
Зорі,
Золотавим дощем вмиті.
Перекрою життя
В миті,

На шматки забуття -
Карму.
Сентиментам додам
Шарму.
Дотліває тривог
Ладан.
У душі - самоти
Вада.