Яворська Євгенія Олександрівна

Народилася 27 червня 1989 року у м. Наро-Фомінськ Московської обл., РФ. освіта - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. Лауреат міського конкурсу "Vivart" у номінації проза (2010). Дипломант і призер конкурсу "Молода муза" (2009, 2010, 2011, 2012). Переможець обласного етапу на конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт МАНу (секція "Українська мова").

Співавтор збірників "Юності омріяні шляхи" (2009, Дніпропетровськ), "Віддзеркалення небес" (2010, Дніпропетровськ), "Барви слова" (2011, Дніпропетровськ).

Член молодіжного літературно-мистецького клубу "Vivart".

Намагаюсь бачити позитивне у житті, люблю подорожувати и фотографувати.

Авторська сторінка - samlib.ru/editors/j/jaworskaja_z/

Море в очах

Сьогодні я прокинулась із думками про море. Воно несло свої хвилі до берега, шепочучи про забутий спокій і буремність буття. Море…

Звичайно, не завжди є час, аби навіть просто зупинитися і подумати, не те, що кудись поїхати… Але я прокинулась із думкою про море. Дзеленчав будильник, мій чоловік уже крутився поряд, бурмочучи щось про хвильку доспати… А я думала про море.

Чому ми останнім часом жодного разу не пішли туди просто гуляти? Якби ж ми жили десь далеко… Але море зовсім поряд! Так, воно на іншому кінці нашого довгого і заклопотаного міста, а ми з чоловіком винаймаємо будиночок у зеленому передмісті. Так, у нього робота, у мене робота, на вікенд він іде із друзями… Але не так нам далеко було б…

Я намастила тости джемом, поки варилася кава. Чоловік фиркав у ванній кімнаті, ніби той маленький бегемотик. Вийшов до мене із мокрим волоссям, сів супроти, захрумтів хлібом.

- Любий… - я хотіла запитати його, чому ми не їздили до моря. Але він розгорнув ранкову газету, зникаючи за нею. Я поставила перед ним філіжанку кави, він пробурмотів щось вдячне.

Я випила свою, намагаючись думати про те, скільки пацієнтів сьогодні у нашій клініці, але у моїх думках котило свої хвилі море…

- Любий…

- Потім, кохана, - він поцілував мене, встаючи з-за столу. – Спізнююсь уже.

Швидко зав'язав краватку, швидко підхопив портфеля, і, поки я робила макіяж, він уже схопив ключі від машини і побіг на роботу. Так, він досить впливова людина, звичайно, справ багато, спізнюватися не можна… Але ж… море.

На роботі все було як завжди. Люди йшли один за іншим,і всі вони були на одне обличчя. У жодної людини не було моря в очах. Може, щось тут не те? Чи неправильна я?

- На сьогодні все, Інго?

Я підняла очі. Головний лікар нашої невеличкої клініки, пан Духонськи. Геній медицини. Його асистентка дивилася на нього закоханими очима. Він був одинак, і вона, мабуть, сподівалася…

- Так, докторе. За записом усі. Мені зачиняти?

Він всміхнувся. І хвиля хлюпнула, пестливо торкаючись каменів пірсу. Ні. Я точно божеволію.

- Зачиняйте, Інго. Не все ж нам сидіти вночі. Іноді хочеться взяти відпустку, знаєте, - він знизив голос, довірливо нахилившись над рецепшином. У нього зелені очі, а я ніколи і не помічала… - у відпустку… Або, знаєте, нормальні вихідні. Без прання чи нудних магазинів. Чи телевізора.

- Щоб вітер і море… - мимоволі підхопила я, не думаючи, кому і що кажу.

Він випростався, ніби здивований моїми словами. А в його очах знову котило хвилі море. Він легенько струснув головою, ніби проганяючи крики чайок, засміявся:

- Так, вітер і море! Збирайтеся, Інго, час їхати!

Пішов до свого кабінету, на ходу скидаючи білий халат. Я вимкнула комп'ютер. Додому. І раптом я відчула, що зовсім туди не хочу. Бачити чоловіка, який буде знову дивитися новини чи читати економічні журнали, а я, спитавши як завжди, як у нього справи на роботі, сяду читати книжки чи за комп'ютер… він поцілує мене перед сном і піде бовсатись у ванні, ніби той бегемотик… А я вимкну лампу біля своєї половини ліжка, закрию очі… І на мене накотить свої хвилі море, лагідно прошепоче про вільне життя, і буде воно тепле-тепле… А я маленька-маленька, ніби піщинка.

Шкода, що не можна залишитись тут за стійкою у цьому мареві.

Я гупнула дверима, сподіваючись, що він хоча б схопиться від різкого звуку. Ні, навіть не поворухнувся. Зазирнула у вітальню: читає журнал, телевізор бурмоче щось про падіння курсу йєни. Кому воно треба? Він працює у компанії, що перепродає метал із маленького заводику. Спеціаліст із оцінювання якості. Навіщо йому курс йєни? Навіщо ти читаєш економічні журнали? Чи може я просто стала жорстокою і не розумію твоїх інтересів? А коли ми в останнє були у кіно? Чому у твоїх очах не хлюпоче море? Вони сталеві, як твоя робота.

Підняв голову, подивився, ніби не впізнав. Та ні, просто у нього немає мрії про море, ось і все. Божеволію. Звідки тільки все береться?

- Ти пізнувато, я замовив вечерю, стоїть у мікрохвильці. Вечерятимемо?

Все нормально, чому я заводжуся? Тому, що насправді прийшла навіть раніше, ніж звичайно? Але ж потурбувався. Замовив мою улюблену лазанью, купив помідорів, сік для мене, пива для себе. Стомився на роботі. Можливо, якісь важкі переговори. Відволікається, як може. Так чого я на нього кидаюся? Тому, що немає у нього моря?

Поцілував мене у щічку, зробив чай. Все нормально, все як завжди.

- Любий…

- Пізно, кохана. Давай завтра.

Пішов хлюпати у ванні. Мій сталевий бегемотик… Невже тобі не мало там води?

Ліг, не торкаючись мене – думає, що сплю.

- Післязавтра вихідні. Що думаєш робити?

Повернувся до мене, трішки мружачи очі – світла мало, та ще й окуляри зняв.

- До друзів хотів поїхати, думали у покер зіграти. Та якщо ти проти…

- Ні. Тобі варто відволіктися.

Ти не думаєш про море. А я не хочу наполягати. Бо воно не шепоче до тебе. Може, я не права?

- Я хочу до моря.

- Кохана, ну яке море у квітні? Холодно, вітер, не хочу, щоб ти застудилася.

Але як море може мені нашкодити? Воно ж-бо лагідне, пестливе, як мама… Воно шепоче хвилями і кричить чайками. Воно цілує пісок. Море не може нашкодити. Навіть як зануришся із головою…

Сьогодні.. Завтра… П'ятниця. Нічого не змінюється. А воно все кличе мене, і я ніби бачу його широкий простір.

Субота. Сонце то виходить. То ховається. Чоловік уже поїхав, ще зранку, а мені так не хочеться вставати. Іти на кухню. А потім ненависний шопінг… Згадуються слова доктора Духонськи: без прання і нудних магазинів. Встаю, заплітаю волосся. Стою перед дзеркалом, і море хлюпоче переді мною, ніби я бачу його через вікно…

Дзвінок? Хто може мені телефонувати сьогодні? Може, щось трапилось із мамою?

- Інго… Я перепрошую… Не відволікаю?

Серце швидко погнало кров до щік, я ж тільки згадала… про вовка промовка.

- Ні, докторе. Я вільна, це ж вихідні.

Він повагався на тому кінці. Чи то я так думаю?

- Чи не поїдете ви зі мною до моря? Звичайно, якщо інших планів у вас немає… і якщо ваш чоловік згодиться…

Він ще щось мурмотів, ніби боявся, що я зараз гримну і кину слухавку. Я не помилилася? Ви кличете мене туди, куди рветься моє серце?

- Чоловіка немає вдома. – я раптом всміхнулася. Після того дивного сну – вперше. –Думаю, один раз ми можемо собі дозволити маленьку пригоду.

Він домовився заїхати за мною, я кинулася шукати гумові чоботи. Рибацька куртка, вовняний шарф – море…

Воно було таким, як бачила його уві сні: сонце сховалося, і його хвилі здавалися ніби густими. Стань – і підеш по воді. Я розкинула руки, намагаючись вловити бриз, хвилька несміливо торкнулася моїх чобіт і відійшла, щоб лизнути через хвильку знов… З-під шарфа вибилися коси, то падаючи мені на обличчя, то танцюючи танго із вітром. Духонськи стояв трохи осторонь, біля грибочка, який влітку заманював у свою тінь.

А я відчувала свободу. Вільних дух моря, воно шепотіло мені і співало мені, що нещодавно його буремний характер піднімав вали, і досі на піску було видно сліди істерики мого коханого моря… Можливо, йому не подобалось, що я так довго не приїздила?

Я була чайкою, розкрила руки і летіла над ним, готова шугонути вниз, коли блисне маленька рибка…

Я була баранцем, пінявою, що бігла на хвилі і залишалася на піску…

Я була маленькою шхуною… чи шлюпкою? Ні. Я була самим морем. Воно, підхопилось, намагаючись поцілувати мене, заливаючи бризками раптово великої хвилі, і я дзвінко розсміялася, як не сміялася уже давно, тікаючи від його водних обіймів на сухий пісок.

Я спіймала погляд, виявилося, що доктор зовсім близько, і він сміявся зі мною. Подав мені руку, бо я ледь не впала, перечепившись через якусь дошку, а його очі були так близько… Зелені очі, у яких відбивалося море – і трохи неба.

Вітер грався із моїм волоссям, і він обережно заправив пасмо мені під шарф. А час зупинився, хоча ми навіть нічого не сказали. Але в його очах відбивалось море, і я знала, що він його бачить у моїх…

Знову набігла хвиля, намагаючись до нас дібратися, і раптом, засміявшись, як хлопчак, стрельнувши на мене очима, він підхопив мене і закинувши на плече поніс до моря, ніби хотів кинути мене у воду, а я сміялася, била його по спині і кричала, щоб відпустив. І коли піна забурлила навколо його чобіт, він ніби виповнив мою забаганку, проте не спустивши мене у воду, закружив на місці, і я відчула, як лечу до неба… і були тільки його очі і море перед нами… Ніколи я не була така щаслива, як коли він прошепотів:

- Дякую, що нагадала мені про море.

Раптом я зрозуміла, що він так само ненавидить вечори і вікенди, і що йому хочеться прокидатися в обіймах коханої жінки і готувати їй сніданок. І що він сидить до ночі у кабінеті не тільки, щоб допомагати людям. Він так само не хоче додому. У його очах плескотіло море…

В понеділок я повернулася додому трохи раніше. Чоловік сидів як завжди у вітальні. Я поклала сумку.

- Я хочу розлучитися. Я вже не можу. А тобі все одно є, до кого йти. Вже давно, правда?

Він не заперечив нічого. Я бачила, що і він цього хоче. Я не знаю, до кого він їздив на вихідні. Все одно.

- Чому?

Він був не здивований. Він просто ставив крапку.

- У тебе в очах немає моря.

 

Війна без права забуття?

Весна – пора цвітіння. Буяє трава і листя, буяють закохані серця. Сонечко дужче пригріває землю. Спрагла земля, ледь прокинувшись від зимового сну, очікує на першу справжню травневу грозу.

Асфальт поступово починає плавитися під колесами маршрутного таксі, що мчить центром міста, то зупиняючись біля кожної арки, то набираючи швидкість на перегонах між світлофорами. Сірі, ділові люди їдуть хто куди, ще сонні, задумливі, у кожного свої проблеми.

– Ні, не візьму. В мене вже є один "льготнік".

Голос водія розриває тишу у салоні.

– А мені байдуже на ваше "удостовєрєніє", і що учасник бойових дій – теж байдуже. Чи плати, діду, чи давай виходь, не затримуй.

Дивляться люди у вікна, ніби і не про них. Аби тільки не бачити дідка у старенькому піджаку, із орденом на грудях. Опущені плечі, очі у підлогу, руки ледь тремтять...

– Виходь давай!

"Дякуємо вам за чисте небо у нас над головами! Дякуємо за перемогу!"

Тож ходіть пішки, просіть милостиню, може, коли і дамо. Може, звернемо на вас погляд. Раз на рік, напередодні дев'ятого травня. Може, напишемо пару пафосних статусів і патетично виголосимо вам подяку. А ви ходіть пішки і далі...

– Сідайте, дідусю!

Дзвінкий голос розірвав тишу. Струнка постать: молоденька ще, підбори невисокі, джинси вузькі – тепер такі носять. Очі у підлогу: аби не бачити тої сльози, що котиться щокою ветерана, аби не бачити поглядів скосих, коли впевненим кроком пройшла повз людей просто до водія та зупинилась. Витягла із кишені гроші:

– Ось, візьміть за проїзд за нього. Чи вам шкода літню людину провезти?

Заклякли пальці, в які вона тицьнула гривні. Очі в підлогу, ніхто на неї не дивиться. Аби не показати свій сором, аби не чути... Затикають вуха навушниками. Голос дідуся трохи тремтить:

– А ти, дитинко?

– А я молода. Я пішки пройдуся.

Відкрила дверцята, розвернулася і зірвала георгіївську стрічку із дзеркала заднього виду.

– Не тобі це носити! Це – частина нагороди!

Гупнула дверцятами. Задріботіли підбори по асфальту.

Сірі люди сиділи – тихі, мляві – дивилися у вікна. Аби не бачити того дідуся, аби забути ці хвилини.

Сльоза скотилася щокою. Не плакав ніколи, навіть під кулями.

Війна без права забуття?