Лоза Анатолій

Тече віки велично Сивочолий
І кожним ранком сонце зустріча.
І місто-сад, немов вселенський човен,
Простори неозорі звелича.

Мій рідний край! Моє ти Придніпров’я!
Що ти, що я – єдині ми навік!
І де б не був, як завжди, знов і знов я
До тебе йду, перехрестившись, на поріг.

Краса, краса! Ні, не людська – небесна,
Де кожний клаптик – Божа благодать,
А хто хоч раз побачив твої весни
Готовий і життя за них віддать.

Нехай веселка грає і сміється
Наповнює духмяним чабрецем,
Нехай любов торкнеться ніжно серця
Й на щедру ниву зроситься дощем.

Мій рідний край – це величі поема,
Моралі й гідності священне джерело,
Невичерпна і невмируща тема –
Без неї й України не було б!

Великі люди – то великі справи:
Куди не кинь – в містах, і на ланах.
І все це не заради слави –
Заради України, її благ!

Тече віки велично Сивочолий
І кожним ранком сонце зустріча
І місто-сад, немов вселенський човен,
Тримає нас в обіймах своїх чар.

Три пагорби – святі і непорочні
І крутосхилий берег до води,
Кодацький мур і Монастирський острів,
Тарас в глибокій думі, як завжди.

Росте і квітне наше рідне місто,
В малинових перекликах дзвони.
А як стемніє – зоряне намисто
Спускається умитись до води.

Творять дива славетні наші люди,
Наповнюючи ними кожну мить.
Всім зичимо добра: хай буде воно всюди,
І дай нам, Боже, жити і любить!