Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Днепр » Новости города и региона
чт, 25 апреля 2024
08:59

НОВОСТИ ГОРОДА И РЕГИОНА

Ідею пам’ятника Матері-Вдові в Києві підказала Галина Заболотна

Ідею пам’ятника Матері-Вдові в Києві підказала Галина Заболотна
Два роки тому, 22 червня 2012 року в парку Перемоги в Києві урочисто відкрили пам’ятник Матері-Вдові. Монумент цей називають всенародним. Бо кошти на нього збирала вся країна. А ініціатором високоблагородної акції виступила наша землячка — жителька села Любимівка Солонянського району Галина Василівна Заболотна. Ми побували у неї в гостях.

Розминулися, батьку, з тобою…

Доля цієї жінки певною мірою типова для цілого покоління. Народилася в Любимівці, але батька не знала — той загинув кривавого 1943 року. Чотирьох дітей-напівсиріт довелося виховувати солдатській вдові, її мамі Одарці Дмитрівні Ласкіній.

Її батько росіянин Василь Якович Ласкін (1897—1943) брав участь ще у фінській війні. А потім і у Вітчизняній. Галинка народилася у вересні 1943-го. А батька вбили вже в листопаді.

— Перед визволенням нашого села від фашистів радянські війська форсували Дніпро в районі Військового і Вовніг, — згадує дочка. — Усього за тридцять кілометрів від рідного села — братська могила в степу, в якій похований батько. П’ятдесят років рідні не знали, де лежать його останки. І тільки з районної газети «Вперед», де якось надрукували списки загиблих на війні, дізналися, що батько помер від ран. А мамі похоронка прийшла, коли вона мала тридцять вісім років і четверо діток на руках: 1933-го народився Сашко, 1937-го Люся, 1940-го Коля і 1943-го я.

Я з’явилася на білий світ у погребі на картоплі! Мама народила мене, піднімається зо мною на руках, ляду відкриває, а там німці на ляді регочуться! Можете уявити собі. І ото ми так з батьком не зустрілися.

Її напівсирітське дитинство було не з медом.

— Діти при обох батьках, — згадує Галина, — мали і увагу, і нове платтячко, і що-небудь добреньке в рот укинуть… А ми жили безбатченками. Мати, як щось є, і сама його не скуштує, а дасть дитині.

Якось у голодному 1947-му вони з сестричкою з’їли опару, яку мама приготувала для хліба на чотирьох дітей. Прийшовши з роботи, матінка побачила порожню каструлю і тільки в долоні сплеснула: «Ой, лишенько!»

Після закінчення десятирічки Галина виїхала до Кривого Рогу. Там вже жив і працював її брат. Стала електрозварювальницею на Криворізькому металургійному заводі ім. Леніна. Три роки жила в Кривбасі. А потім переїхала до Дніпропетровська. Тут тридцять сім років працювала на тепловозоремонтному заводі. Ходила в передовиках. Портрет її прикрашав Дошку пошани заводу. Міністр шляхів сполучення СРСР Микола Конарєв подарував їй за сумлінну працю годинника. Працювала без браку, мала особисте клеймо і її не перевіряв відділ техконтролю. Виховала двох доньок — Оксана працює на заводі перекладачем. А Віта — чоловічий перукар, теж любить свою роботу.

Владно покликала рідна сторона, і у 1990-х роках вони вирішили побудуватися в Любимівці. На голому місці гуртом збудували будинок, в якому ми й ведемо розмову. Звідтоді й живе знов у рідному селі — мальовничій Любимівці — Галина Василівна. Привабили, зокрема, чиста екологічна зона, можливість мати кізочок і напувати онуків цілющим козиним молоком.

Про сиву ластівку, сиве сонечко

Восени 2008 року написала листа відомому поету Борису Іллічу Олійнику.

— Йому 28 жовтня був день народження, — розповідає Галина Заболотна. — Написати хотілося давно. Мама моя померла 16 січня 1979 року. І у церкву потрібне було свідоцтво про смерть. Я й пішла до нашої сільради в Башмачці за свідоцтвом. А тут саме обідня перерва. Сиджу й слухаю по радіо вірші Бориса Олійника, навіяні смертю його матері, спогадами про своє дитинство без батька. І увесь цей цикл «Сиве сонце моє» прочитано тоді по радіо, поки я там сиділа. Проникливе поетичне слово так зачепило моє серце. Я послала дітей купити журнал «Вітчизна» з цим новим на ту пору твором Бориса Олійника. Журнал з поезіями Олійника став для мене настільною книжкою. Як тільки скучу за мамою, плачу, так і читаю рядки Олійника. Дуже раджу прочитати тим, хто не знає цього циклу. Там і відомий вірш про маму — сиву ластівку, сиве сонечко, який як пісню співає Ніна Матвієнко.

Написала я Поетові — голові Українського фонду культури, як схожі долі наших матерів, що ви мені мов брат, Борисе Іллічу, я хочу щоб ви кинули клич на Україну побудувати пам’ятник матерям-вдовам. Вони ж просвіту не бачили за роботою, але знаходилася для нас ласка і щось смачненьке — печений гарбуз чи буряк.

Так зародилася ідея побудови пам’ятника. Лист надрукували 13 листопада 2008 «Сільські вісті». У тому номері вмістили портрети солдатських вдів. Тільки-но я отримала газету і глянула, зразу зрозуміла: це мені відповідь на моє звернення. Я ж так давно любила цих бабусеньок у білих хустинках. Вони мені всі маму нагадують. Напекла я пиріжків, сусідам роздала на помин душі.

Майже чотири роки йшла кампанію на підтримку ідеї відкриття Всеукраїнського народного пам’ятника Матері-Вдові. Чотири роки були для жінки тривожні і радісні. Двічі на радіо виступала. Ходила агітувати в дитсадок. Жінки-вдови дали гроші на пам’ятник.

Схвальні відгуки, надруковані в газеті, згодом увійдуть до книги «Всенародний пам’ятник Матері-Вдові», виданої Українським фондом культури у 2013-му. Надіслали книгу і їй зі словами:

«Високошановній Галині Василівні — з глибокою вдячністю за святу ідею, яку ми всенародно втілили в життя.

Від імені Координаційної Ради з будівництва пам’тника Матері-Вдові в столиці України — Андрій Мельничук.

Київ. 31 грудня 2013 року».

З онучкою Дашею і онуком Мишком запросили і її на урочисте відкриття пам’тника. А відкрили його в парку Перемоги в Дніпровському районі столиці за адресою: бульвар Перова, 1. Їхати — до станції метро «Дарниця». Їхнє фото з відкриття пам’тника вміщено в книзі-меморіалі.

У шитті —щасливі і сумні дороги

Ми гортаємо разом книгу, і Галина Василівна розповідає:

— Оця людина зі своєї пенсії разів вісімнадцять надсилала гроші на пам’тник. А оце моя вишивка «Пам’ятнику Матері-Вдові бути!», яка потрапила й на закладини монумента.

Кілька років тому довгими зимовими вечорами почала вишивати. Вірніше повернулася до захоплення юності. Виготовила десяток ляльок, експериментує з деревом. Побачити в корчазі щось незвичайне — особливий хист. Коли побуваєш у цій господі, переконаєшся: вся родина струменить талантами. На почесному місці рушник, вишитий хрестиком її мамою, солдатською вдовою. Сама Галина Василівна вишиває не лише рушники, а й сорочки, наволочки. Вишила кілька портретів Шевченка. Один з них подарувала односельцеві Анатолію Храпку. Хоче вишити ще один портрет Кобзаря для планованого музею Матері-Вдови в Києві. На окремих вишивках — композиції «Христос Воскрес!» А ще жінка мріє вишити ікону з Ісусом Христом. Планує онучці вишити весільний рушник. Зараз у роботі незакінчена картина «Закохані». А ще просили родичі сорочку-вишиванку…Тож замовлень чимало.

Нам показують хустку, яку в’язала одна з доньок. Дочка Оксана вишила скатертину, яка прикрашає стіл. Онук Михайло — учень театрально-художнього коледжу — малює. Онучка Даша, студентка держуніверситету, вишиває сорочку. А ще будинок прикрашають картини зятя. Найменша онучка Ліза бісером плете. Вся родина — таланти!

У господарстві дві кози. Треба заготовляти сіно для них. У це включається вся родина. Молочко питимуть всі… Тож, крім городу, ще й літній сінокіс. Звичайні сільські турботи.

Про відкриття пам’ятника телевізійні канали повідомили коротко. Та все одно, коли жінка повернулася до села, дізналася: хто хотів, той побачив новини про цю небуденну подію.

Над деревами цвіт — наче їхні сивини…

Галина Василівна давно колекціонує поетичні рядки, які лягли на душу. Сама поезій не пише, а написане іншими тонко сприймає її поетична натура. З юності у неї дома цілі альбоми з наклеєними газетними вирізками улюблених поезій. Серед них й рядки нашого колеги покійного зорянського поета Олександра Тараненка, якого теж виховувала мати-солдатська вдова. Лягли на душу жінці його поезії «Прощання з батьком», «Розмова з онучкою» та інші. З пам’яті читає його поезію «Акації»:

У акацій гілки — мов покручені руки

наших ніжних, завжди дорогих матерів…

Свою любов до поетичного слова передала доньці Оксані, яка скінчила українське відділення ДНУ. А найменша 8-річна онучка Ліза, яка перейшла до третього класу, натхненно читає нам з пам’яті поезії Ліни Костенко, Олександра Зайвого й інших поетів.

Галині Заболотні належить таке зізнання: «Люблю вірші, дітей, люблю квіти на вікнах. у городі і в палісаднику. Люблю свою кицю, козу, люблю осінь і яблука».

…На прощання виходимо на вулицю. Фотографую всю родину. Дихає свіжістю близький ставок і долинає чебрецевий настій. Хрестики на сільському цвинтарі нагадують про дорогі могили.

Gorod.dp.ua на Facebook.

Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Разместить объявление

Другие новости раздела:

ОБРАТИТЕ ВНИМАНИЕ!
Популярні*:
 за коментарями | за переглядами

* - за 7 днів | за 30 днів | Докладніше
Цифра:
69
сиріт з Дніпропетровщини отримали кошти на придбання власного житла у 2022 р.

Источник
copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте