Gorod.dp.ua » О городе » История города Вт, 23 апреля 2019  03:14
ИСТОРИЯ ГОРОДА  
»
Поиск в разделе: 
Укр   |  English

Перекладач Джека Лондона і Жуля Верна

Той, хто думає, що нічні арешти — винахід НКВС, глибоко помиляється. Їх з успіхом практикувала до чекістів царська поліція. Наприклад, Дмитра Михайловича Лисиченка прийшли арештовувати в ніч на 27 листопада 1915 року. Тієї ночі в Катеринославі заарештували чимало представників української інтелігенції, робітничого руху, просвітян. Декого потім випустили. Дмитру Михайловичу не пощастило. Йшла війна, за законами військового часу жандарми мали достатньо повноважень. За Лисиченком стежили давно. Компромату на нього було зібрано достатньо. Так що справа дійшла до суду. Так зазнав найсуворіших репресій засновник одного з перших українських видавництв у Катеринославi, людина, до безтями закохана в рідне слово.

Він був видатним діячем українського робітничого руху, провідним членом Катеринославської організації Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), близьким знайомим і товаришем по партії Володимира Винниченка. Та останні 70 років про нього ніхто не згадував. Незаслужено забуте ім’я поповнило мартиролог загиблих за державність України.

Та про все по порядку. За архівними матеріалами, Дмитро Лисиченко народився 10 жовтня 1887 року в Катеринославі, як позашлюбний син Марiї Федорiвни Лисиченко, мешканки села Красногригорiвка Катеринославського повіту тієї ж губернії. Юнак, спраглий до знань, спромігся здобути середню освіту — закінчив педагогічні (вчительські) курси. Пізніше навколо Дмитра Лисиченка та його дружини Марії зосереджувалася вся нелегальна робота Катеринославської організації УСДРП (цю партію більшовицькі історики називали петлюрівською, бо ідеалом партії було звільнення робітництва від гніту капіталу i побудова самостійної Української держави).

У Катеринославі Лисиченки тримали з 1914 по 1917 рік українську книгарню “Слово”. Офіційно Дмитро Михайлович у цей період був урядовцем служби зборів Катерининської залізниці. А книгарня, ним заснована, була його побічним заняттям. Він сповна віддавався громадській роботі. Передусім — як пропагандист української книжки, друкованого слова. На обласній виставці 1910 року в Катеринославі Дмитро Лисиченко був у числі тих місцевих діячів, яким доручили від товариства “Просвіта” вiдповiдати за продаж українських книжок на виставці.

Книгарня “Слово” була тим центром, де планувалося почати діяльність українського видавництва в Катеринославі. “За реакції, що запанувала зi всесвітньою війною й поклала важку лапу на київськi українські видавництва та гадала задушити всякі вияви українського руху, потреба в книжці не зменшилась”, — згадував 1930 року Дмитро Лисиченко. — Серед гуртка, що купчився біля книгарні “Слово”, виникла думка розпочати видавництво. Тому що на майбутній рік не передбачалося, що вийде хоч якийсь календар, спинилися на виданні календаря типу дешевого народного видання. Думку одразу ж переведено в життя. Зібрано паї й колективно складено календаря. Через місяць він побачив світ. Справа розпочалася якнайкраще i можна було сподіватися успіху й розвитку, бо енергії в iнiцiаторiв не бракувало; з матеріального боку справа також налагоджувалася. Та несподівані арешти серед українського робітництва в місті наприкінці 1915 року повиривали майже всіх ініціаторів видавництва, і вони опинились у в’язниці”.

Як людина скромна Д. Лисиченко пише тут у множині, але мова передусім про нього самого. Жандарми пильно стежили за кожним кроком власників книгарні “Слово”. Самому Лисиченковi дали кличку “Книгар”. Жандармам, напевне, було відомо, що “Слово” видавала не лише безневинні картки з портретами українських письменників Котляревського та Коцюбинського, але й вiдозву-плакат розміром з афішу, якою УСДРП відзначила десятиріччя революції 1905 року.

За Дмитром Михайловичем прийшли о третій годині ночі, а вже через тиждень, 3-го грудня, склали жандармський формуляр на нього з докладним описом бiографiчних даних та зовнiшнiх прикмет “державного злочинця”.

Лисиченко справді був одним з чільних дiячiв місцевої організації УСДРП. Заклав їх Васько — “Золотi зуби”, який мав про людське око слюсарну майстерню, а фактично був на утриманні жандармів. (У щоденнику Володимира Винниченка “золотi зуби” фігурують як символ поліцейських нишпорок).

Та повернімося до тих, кого посадили з ласки царського запроданця. Начальник Катеринославського губернського жандармського управлiння полковник Терентьєв 2 лютого 1916 року тристорiнковим докладним звітом доповів катеринославському губернатору про самостiйницьку пiдривну дiяльнiсть мiсцевої органiзацiї УСДРП. Оскільки Лисиченко був одним з її керiвникiв, сподiватися йому якогось попусту було годі. Полковник прохав губернатора “в связи с переживаемым моментом об изъятиии настоящего дела из общей подсудности и передаче в ведение Одесского Военно-Окружного суда”. Губернатор не заперечував, бо “переживаемый момент” називався військовим часом i судили Лисиченка з усiєю суворiстю цього часу. Так Дмитро Михайлович, книгар та iнтелiгент, у числі інших партiйцiв потрапив до каторжної тюрми. Місцева адмiнiстрацiя втiшалася: лiквiдоване гнiздо пiдбурювачiв громадського спокою... У пiдросiйськiй Українi під час війни фактично не виходило жодного видання рідною мовою. В українському слові прогнилий корумпований режим справедливо вбачав загрозу своєму існуванню.

З каторжної тюрми Лисиченка визволила Лютнева революція 1917-го. Він знов повертається до своєї книгарні “Слово”, яка тривалий час стояла опечатаною. Лисиченко заходився організовувати видавництво, яке мало б ту ж назву, що й книгарня, — “Слово”. Спочатку воно друкувало політичну літературу соціал-демократичного напряму. Але з утворенням у місті партійного видавництва “Каменяр” припинило видання політичної літератури і спинилося переважно на виданні книжок для дітей та юнацтва. Всього це видавництво видрукувало 23 назви — серед них “Дніпрові пороги” Василя Біднова, “Збірник найкращих пісень” Трохима Романченка, “Книжку-рiздвянку” Олени Пчiлки, “Мандрівку до осередку землі” Жуля Верна, “Українське кобзарство” Дмитра Яворницького...

Наприкінці 1918 року видавництво “Слово” розпочало друкувати великий “Словник української мови” професора Дмитра Яворницького. Це мали бути три томи на 70 аркушів друку. Яворницький зібрав слова, які не потрапили до словника Бориса Грінченка і були його цінним доповненням. Та це видання, на жаль, не було доведене до кінця. 1920 року разом з виходом першого тому словника (на літери А–К) видавництво “Слово” припинило своє існування. Причини? Змiцнiла радянська влада того року нацiоналiзувала в мiстi усі видавництва. Щу друкувати — вiднинi вирiшували бiльшовицькi функціонери. А тут ще паперова криза, розруха... Одним словом, видавництво “Слово” передало свій видавничий портфель новому видавництву, закладеному при Катеринославському Союзi споживчих товариств.

Залишившись без роботи, Лисиченко вирішує виїхати з рідного міста до Києва, який став йому близьким і рідним як членові Української Центральної Ради. За доби УРСР, тобто в 1920-тi роки, Дмитро Михайлович вiдiйшов вiд полiтичної дiяльностi. Він завідував книгарнею Вукоопспілки (колишня книгарня “Київської старовини” з давніми національними традицiями).

“Книгарня була напрочуд добре органiзована, — згадує 93-рiчний киянин Юрiй П’ядик, який у 20-тi роки працював пiд керiвництвом Дмитра Лисиченка. — У книгарнi можна було знайти книжки українською мовою або про Україну, якi видавалися де-будь у свiтi. На прилавку завжди лежала свiжа газета, що її видавав В. Винниченко в Парижi. Не дивина, що тут можна було побачити київських письменникiв поодинцi i групами. Звичайно, всi вони добре знали Дмитра Лисиченка”.

Отже, вже завдяки своїй роботі в Києві він був у центрі літературного життя 20-х років, того потужного духовного піднесення, яке згодом дістало назву “Розстріляного Відродження”. Сам Дмитро Михайлович збагатив українську літературу перекладами світових класиків. Так, вiн переклав з французької роман Ж. Верна “Мандрівка до осередку землі”, а з англійської твори Джека Лондона “Морський вовк”, “Пошитий у дурні”, ”Багряна чума”, ”Віра в людину”, “Мартин Іден”.

А ще завдяки йому не були втрачені рукописи Івана Манжури. Це він попрохав свого приятеля Трохима Романченка викупити у катеринославського книгаря В. Алексєєва рукописи Івана Манжури. Так вони потрапили до Академії наук України. А могли б бути назавше втраченими, як втрачено багато що з нашого духовного набутку.

Дмитро Лисиченко був і сумлінним бiблiографом, автором київського часопису “Бiблiологiчнi вiстi”. Вiн склав для Всеукраїнської академiї наук докладний бiблiографiчний покажчик катеринославських видань, є автором ґрунтовної розвiдки “Короткий огляд української видавничої дiяльностi, преси та книготоргiвлi на колишнiй Катеринославщинi” (1930), вмiщеної на сторiнках “Бiблiологiчних вiстей”. Декілька статей у різних часописах — оце практично i увесь вiдомий нам доробок Дмитра Михайловича — арешти не сприяли творчостi...

Дружина Д. Лисиченка Марiя Олександрiвна була також цiкавою постаттю нацiонально-визвольного руху. У 1917-му її разом з чоловiком обрано вiд УСДРП членом Центральної Ради. З переїздом до Києва друкувалася в перiодицi з оповiданнями та нарисами, активно виступала як перекладачка з англiйської мови. У 1927–1930 роках побачили свiт окремими виданнями в її перекладах твори Джека Лондона (близько десяти книжок), Майн Ріда, Етель Войнич, Джозефа Конрада, Шервуда Андерсона та iнших авторiв.

Як свідчать архівні матеріали, Лисиченки до 1930 року жили у Києві на Андріївському узвозі. Дмитро Михайлович завідував коморою Київської філії „Книгоспілки”. Був заарештований органами Державного політичного управління 17 листопада 1930 року. За постановою судової трійки при колегiї ДПУ УРСР 13 лютого 1931 року був засуджений до 5-ти років виправно-трудових таборів. Подальша доля Дмитра Михайловича нам невідома.

А реабілітували Дмитра Лисиченка лише 20 квітня 1989 року. Нині, на щастя, повертається і добре ім’я цього чесного трударя рідного слова.


copyright © gorod.dp.ua, ЧАО Сегодня Мультимедиа, ТРК Украина
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте