Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Вт, 13 апреля 2021
16:39

О ГОРОДЕ

Оката Інна

Народилася 14.07.1997 року.
Учениця 9 класу Настасівської ЗОШ І-ІІІ ст. Томаківського району

 

Вічний подвиг

Цього теплого ясного ранку сама природа вітала людей із великим святом – Днем Перемоги. Урочисто розквітли весняні сади. Сонечко ласкаво опустило на землю свої золоті промінці, у небі лагідно бринів пташиний спів, здається все грало в унісон, гармонійно доповнюючи одне одного.

У ті святкові хвилини на мітинг поспішав Михайло Іванович Щербак – пенсіонер, про минулу славу якого говорили тільки медалі на грудях. У цьому сивочолому. Приземленому чоловікові було важко вгадати колишнього юного партизана – безстрашного і відважного. Та й не любив Михайло Іванович розповідати про війну – боявся… Боявся згадати померлу матір, убитих друзів, жорстоких ворогів. Волів забути… Лише в цей день дозволяв спогадам ятрити душу, а очам плакати, скупо, по – чоловічому.

Останнім часом Іван Михайлович почав відчувати себе зайвим на власному святі. Його дратували пафосні промови, гучна музика і веселий настрій багатьох присутніх. Ветеран добре знав смак «одноразового свята».

Кожного року його друзів приходило все менше: вони навічно залишилися на сторінках історії. Саме тому він вирішив раніше повернутися додому.

На порозі квартири Івана Михайловича зустрів його внук Олексій:

- Дідусю, а чому ти повернувся сьогодні раніше?

- Ти знаєш, внуче, після війни я думав, що ніколи і нічого не злякаюся в своєму житті, а сьогодні відчув на собі байдужі погляди молодого покоління, твоїх ровесників. Деякі дивилися на мене як на непотріб, а інші – з байдужістю. Ця байдужість налякала мене найбільше, здавила серце холодними руками. Я пішов на фронт молодим і веселим, а повернувся – інвалідом. Усе життя ношу в собі біль спогадів, бо я – дитина війни і цього вже не змінити. Запам'ятай, Олексію, все у нашій історії має здатність повторюватись: радість і горе, щастя й біда. Війна – не параграф у підручнику історії, який можна вивчити і забути, це урок для майбутнього покоління, приклад того як не повинно бути.

- Я знаю, діду, і дуже боюся війни.

- Її потрібно боятися, бо вона руйнує все на своєму шляху: вбиває тіла і каліче душі. Ще з більшою силою ми повинні пам'ятати про подвиг мільйонів людей, пронести в душі вічний вогонь вдячності за збережене життя і мирне небо над нашою країною.

- Дідусю, дякую тобі, що я живу в мирі і добрі!

Історія України кривава, але сучасну історію створюємо ми, молоде покоління. Нехай для нас найдорожчим скарбом буде Україна та її майбутнє. Тож шануймо великий подвиг відважних патріотів своєї Батьківщини! Дякуємо Вам!

Пригода у лісі

В одному селі, не за царя Гороха, жили два друга – водою не розіллєш. На всі застави полюбляли вони полювання. Не один пуд солі з'їли товариші, бо вже давно жили душа в душу. Приятелі були не з полохливого десятка, і це поєднувало їх. Але цього разу вони ні за цапову душу розбили глека. От і вирішив чоловік піти до лісу один, бо вважав себе стріляним горобцем у мисливстві. Місцевість знав як свої п'ять пальців, тому почував себе як риба у воді. А тут ні сіло ні упало – дощ як із відра! І в лісі стало хоч оком світи! Злякався наш герой, мурашки бігають поза шкірою. Але чоловік хотів іти далі, щоб потім не пекти раків перед другом. Замерз мисливець, тремтить мов осиновий лист, зуб на зуб не потрапляє. Раптово на його очі потрапила тінь невідомої істоти – величезної і страшної. Мороз побіг вздовж спини, волосся полізло вгору. Вперше в житті він побачив таке пудо пуденне! Аж жижки задрижали! І тут чоловік дав волю ногам, щоб не дати дуба в лісі. Та мов із землі виріс камінь, через який мисливець заорав носом. Сам не свій, ледве доволочив ноги до селищної дороги.

Звичайно, йому хотілося побачити свого друга і розповісти про цю халепу. Але той, побачивши товариша, надувся мов індик. Чоловік розповів свою історію, звісно ж передавши куті меду. Другові стало шкода його, адже не кожного дня побачиш смаленого вовка!

Мова – душа народу

В одній країні колись з давніх-давен люди втратили мову. Їх було покарано Богом за неповагу до своєї прамови. Замовкла країна! Як не вмовляли люди Бога повернути їм Слово, але кожного разу чули відмову.

- Коли ви зможете мені пояснити, чому мова – це душа народу, я поверну вашим устам Слово, - відповів Бог.

Життя йшло, змінювалися покоління… Усе залишилося в країні незмінним: будинки, вулиці, магазини. Люди працювали, народжували дітей, саджали квіти. Діти навіть не знали, що колись їх країна була багатоголосою, пісенною, живою.

Одна лише сивочола бабуся пам'ятала ті давно минулі дні.

Бог виконав свою обіцянку і повернувся до мовчазної країни. З подивом зустрів його натовп німих людей, лише старенька впала на землю і заплакала, мов мала дитина:

- Нарешті! Уже остання я залишилася в цій країні, і тільки надія тримала мене на білому світі.

- Яка надія? – запитав Бог.

- Я ніколи не співала колискової своєму сину, не сказала «кохаю» чоловіку, не попросила пробачення у своєї матері. Не тільки вуста мої були німі, моя душа також завмерла. А глянь, Боже, на цих людей! Вони стали сірими і безликими.

Бог повернув країні мову і засяяло життя веселковими барвами.

Мова народу – це його душа, сплетена із щастя і горя, минулого і майбутнього, його багатовікова традиція, справжнє нетлінне багатство. Коли народ втрачає здатність розмовляти, він перестає бути самобутньою нацією, а стає натовпом без майбутнього.

Щоб не втратити найдорожчого, ми повинні плекати свою мову, як зіницю ока!

Саме надія цієї бабусі врятувала країну від «душевної смерті», однак, кожна держава нашого світу може опинитися на її місці.

 

На замку висів замок
(Цікаво про наголос)

У за´мку жила прекрасна принцеса. Він був зачинений на замо´к старою відьмою, щоб ніхто не побачив чарівної вроди юної дівчини.

Однак замок на брамі може відчинитися за певної умови: потрібно правильно розв'язати приклади на стінах замку. На вході стояли міфічні істоти, які відбивали напад лицарів із приклада. Одного разу в цій місцевості подорожував заморський принц, але раптово обід колеса зламався, і карета скотилася з гори. Саме тоді в принцеси був обід і вона з вікна побачила цю халепу.

Коло замку ріс терен, який не пускав принців урятувати дівчину. На терені замку було багато угідь: комори і конюшні, підвали і льохи – всюди не було ознак життя. Лише ко´лос пшениці зустрічав відважних лицарів, які приїжджали для того, щоб визволити дівчину з мур замку. Величезний коло´с стояв перед воротами таємничої будови. Навіть о´ргани влади їздили визволяти красуню, але в них нічого не вийшло. Ось так і поширилася легенда по всьому світу і дійшла до заморського принцу, який добре грав на орга´ні і скрипці. Відчайдушний юнак вирішив визволити чарівну леді. Пройшовши колючий терен, принц дістав із кишені сі´м'я витких квітів і по них дістався до вікна принцеси. Вони покохали один одного та створили сім'ю´. Трі´ски з дерев лежали повсюди: біля дерев, замку, гір, воріт – це гнів злої відьми, що зачинила принцесу. А принц із своєю прегарною жінкою поїхали до Середземного моря, де жив юнак. Подружжя побачило там багато риби: і тріску´, і камбалу, і пеленгаса. Жили вони довго та щасливо, кожного дня слухаючи веселу му´зику, яку грали їм друзі - музи´ки.


Євгенія  (02.06.12 22:27): Гарні оповідання. Особливо сподобалися "Мова – душа народу" та "Вічний подвиг" - гострі теми і гарно написане. Ответить | С цитатой | Обсуждение: 1
Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Молода муза – 2012

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте