Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Сб, 17 апреля 2021
21:09

О ГОРОДЕ

Садікова Анна

Народилася 8 липня 1989р. у м. Нікополь

Закінчую VI курс Дніпропетровської Медичної Академії

Дипломант і призер обласного конкурсу "Молода муза" (2009, 2011). Фіналіст конкурсу "Літературна надія Дніпра" (2011). Член обласного літературного об'єднання ім. Павла Кононенка. Пишу українською та російською мовами. Співавтор збірників "Юності омріяні шляхи" (2009, Дніпропетровськ), "Барви слова" (2011, Дніпропетровськ).

 

Страх темряви

- Артемчику, вже час лягати в ліжко! – почувся з кухні голос моєї старшої сестри Люби.

- Але ж зараз лише о пів на сьому! Я вже три роки не лягаю так рано! – відповів я. - Мені 8 років, я дорослий! Чому я повинен так рано вкладатися?

- Так мама наказала! - відмахнулася сестра, виходячи з кухні. – Лягай вже!

Робити нічого. Якщо наказала мама, значить так потрібно. Мої сідниці надто добре пам'ятають той випадок, коли я не послухався батьків останнього разу.

Я вмився швиденько і заліз під теплу ковдру. Закрив очі, щоб світло не заважало. Завжди сплю з ввімкненим світлом бо так мені спокійніше. Я ненавиджу темряву, боюся її. Вона затягує мене в свою безодню пащу, лякає страшними чудовиськами і гидотними краєвидами, в які обертається навколишній світ коли вимикаєш світло.

Тільки-но я заспокоївся і почав засинати, світло зникло. Маленька лампа вже не освітлювала мої повіки.

Я ривком підскочив.

Мене охопило таке знайоме мені змалечку відчуття. Мурахи забігали по шкірі, а з куточків кімнати почулися кроки сотень, тисяч маленьких ніжок, щупалців. Звуки, наче щось слизьке капає зі стелі на підлогу, стіл, моє ліжко. Лише тепла ковдра тепер захищала мене від чудовиськ, що з усіх сторін повзли до мене. Але під ковдрою теж була темрява, хоча й зовсім маленька.

Я згадав, що можу дотягнутися до ліхтарика, що лежав на столі, та пальці мене вже не слухалися. Наче щось скувало їх в кулак і міцно тримало, щоб вони не розжалися.

Хижі чудовиська тим часом наближалися. Простягали до мене свої щупальця, коряві пальці, відростки, великі щелепи і шипи. Вони вже були зовсім близько, звисали зі стелі, дряпались по стінах, моє ліжко залишилось єдиним вільним місцем кімнати.

- Допоможіть! – Нарешті зміг закричати.

- Врятуйте! Мамо! Тату! Де ви?! – хотілося верещати гучніш і гучніш, по щоках текли гарячі нестримні сльози.

- Мамо! – знову кликав я. – Тату! Любо!

Але відповісти хлопчику було нікому, він залишився сам у будинку, хоча й не знав цього. Люба пішла на дискотеку, не дочекавшись повернення батьків з роботи. Дівчина просто не знала, що її брата, світлоокого Артемку, не можна лишати вдома самого. Мабуть тому, що її залишали так само.

Я кричав і трусився.

Трусився і кричав.

А світ навколо почав рухатись, змінюватись на очах.

Стіни кімнати й меблі зникли, навкруги була сама темрява, з великої кремезної пащі якої виповзали й вилітали все нові химери. От вони вже обліпили моє ліжко, потроху міліметр за міліметром наближаючись до мене. Ліжко їх стримувало, та чудовиськ збіглося надто багато. Коли перший з них торкнувся моєї руки, я заверещав так сильно, як тільки міг, зриваючи голос.

Було боляче. Мені все тіло боліло від дотиків. Я вже не кричав, тільки лежав і дивився у стелю. Чудовиська міцно тримали мене. Я не міг поворухнутися, навіть повіки не слухалися мене, не закривали очі, які вже починали боліти.

Мама повернулась додому о восьмій.

Любави ніде не було, двері в кімнату Артемка були зачинені. З-під них не просочувалося світло.

Мама злякалася, бо знала про ваду свого сина. І надто добре пам'ятала про те, що сталося з її братом, що хворів на ту саму хворобу.

Жінка відчинила двері і ввімкнула світло.

Дитина спала…

Ксилофон

На острові Хоккайдо, в маленькому місті, жила собі дівчинка Тамока. Вона була звичайною школяркою з коротким темним волоссям. Тамока мала двох подружок, Міну і Сен, що завжди усюди тягли її за собою. Вони хвилювалися за сором'язливу Тамоку і знали, що сама вона все одно нікуди не піде.

Таким чином Тамока опинилася у шкільному музичному гуртку. Їй дуже подобалося слухати голоси різних музичних інструментів. Переплетіння чарівних звуків захоплювало дівчинку, змушувало її серце битися швидше. Але вона не могла вирішити, який саме музичний інструмент обрати. В той час, як і Міна, і Сен швидко зробили свій вибір і вже деякий час вчилися на тих інструментах грати.

Тамока перечитала багато книжок з історії музики і музичних інструментів, прослухала численну кількість вальсів, п'єс, роздумів, прелюдій найвідоміших композиторів. Але все було якесь «не те»!

Одного дня, зовсім зневірившись, Тамока підійшла до найстаршого з учителів музики, дідуся Саотоме.

Вислухавши дівчинку, старий чоловік посміхнувся і спитав:

- А що ти найбільше любиш робити руками?

Дівчинка відповіла не міркуючи:

- Допомагати бабусі на кухні – мішати, різати, відбивати...

- Ти незвичайна дівчинка, Тамоко-тян, тому тобі підходить незвичайний інструмент. Приходь після школи до мого будинку.

Тамока відповіла, що прийде. І мабуть вперше за довгий час вона пішла кудись з своєї волі, а не за руку з Міною і Сен.

Дідусь Саотоме, одягнений у зелене кімоно, сидів на дерев'яному татамі. Він дивився на білі верхівки гір, що виднілися в далечині, пив зелений чай і чекав на незвичайну дівчинку.

- Доброго дня! Саотоме-кун, ви вдома? - почувся тоненький голос.

- Проходь, Тамоко-тян!

- Який інструмент ви хотіли мені показати? - привітавшись спитала дівчинка.

- Ось він, дивись. – посміхнувся дідусь і вказав рукою на середніх розмірів дерев'яну «поличку», на якій в два рядки, один до одного, вистроїлися різнокольорові бруски.

- Що це? – спитала Тамока. – Ксилофон?

- Так. Спробуй-но!

Дівчинка взяла маленький срібний молоточок і стукнула по одному з брусочків. М'який тоненький звук, що почула вона, зачарував її до глибини душі.

Стук-стук-стук!

Кожен звук наповнював її серце відчуттям, що це саме той інструмент, який вона так довго шукала. І Тамока полюбила ксилофон, закохалася в його прямі лінії й надзвичайні звуки.

Дідусь Саотоме задоволено посміхався.

Цей старенький ксилофон вже багато років жив в його будинку і чекав на свого незвичайного музиканта.

«Нарешті вони зустрілися!» - подумав дідусь, сьорбаючи теплий зелений чай.

Новонароджений

Я йду до світла.

З теплої і такої рідної темряви.

До холодного, просякнутого ворожістю світла.

Мені зовсім не хочеться кидати мій колишній схованок. Там в мене було все. Але я повинен це зробити,бо пізніше стану більшим і вже не зможу пройти до світла так легко.

І тобі буде боляче.

А я не хочу щоб тобі боліло.

Бо я люблю тебе.

Вже люблю, хоча ще не скоро зможу тебе побачити.

Але я тебе відчуваю, кожен твій рух, кожен «тук - тук» твого серця всією своєю істотою.

Ми зв`язані дуже сильно, ми єдине ціле. І ще деякий час я буду великою частиною тебе.

Ось і світло, яскраве аж сліпить. А з ним прийшов холод.

Тоді в нас забрали зв`язок. Відірвали мене від тебе. Роз'єднали єдине.

Я злякався що ніколи тебе не відчую і закричав. Та за кілька секунд знову відчув тебе. Вже по іншому, кінчиками пальчиків, а з ними і всією шкірою. Беззвучно покликавши тебе я відчув сильний, яскравий поклик у відповідь.

Як умів я просувався на твій голос. Рух, і ще один. І от, нарешті, така жадана ціль.

Я торкнувся тебе губами і перша зігріваюча крапелька наче дала мені друге життя. Такої теплої й неймовірно солодкої рідини було не багато, всього декілька крапельок. Та вони стали для мене захистом, не дали загинути в цьому новому ворожому світі.

В мене з`явився сенс жити далі. Ним стала ти. Моя рідна, кохана, найласкавіша і найдобріша. Мама.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Молода муза – 2012

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте