Федорець Тимофій

Н.Д.

В одному зі спальних районів міста
Комп’ютерний клуб за назвою «Іскра»,
Відомий заклад у цьому дворі,
Улюблене місце усіх школярів.

Там якось засів за одним апаратом
Молодий чоловік, мовчазний, бородатий,
В «Лінейку» майже відразу потому ж
З’явився герой – «Самотній бомж»

Безхатній качався, як божевільний,
Збирав усі ранги, ковтав усі зілля,
Так скоро став найкрутішим він,
Його поважав навіть адмін.

І ночі, і дні проводив у клубі,
А як його звали не знали люди.
Чому тут постійно? А може він в розшуку?
Дружина прогнала – казали пошепки.

Єдине, що знали про нього точно
Що «бомж» не давав ображати молодших.
Якщо хтось бив нового героя,
Він знищував кривдника й роздавав його зброю.

Так згодом біля його машини,
Зібралися черга малих та скривджених,
Вони просили його допомоги,
Усіх рятував їх, навіть з облоги.

За місяць він зник з галасливої «Іскри»,
Весь тиждень за ним сумували діти.
Хоч все і пройшло, «бомж» пішов із системи
Про нього ще досі складають легенди.

В школі

На уроці, в старших класах,
Грає з школярами разом,
Вчитель в Контр Страйк.

Раптом постріл із-за рогу,
Хтось підстрелив педагога,
Снайпер.

Вчитель гру звернув швиденько,
І оглянув всіх пильненько,
І говорить: Стій-но!

Зізнавайтеся відразу,
Хто мене підстрелив з класу!?
Всім поставлю двійки!

Історія про вчителя фізики

Василь Петрович молодий вчитель фізики
Завжди готував уроки старанно.
Писав план-конспекти, напружував мізки,
Він справді хотів, щоб діти знали
його предмет.

Василь Петрович мав шостий айфон,
Цікавився технікою і відеоіграми,
Він вимагав щоб закони Ньютона
Знали навіть найбільш ліниві.

Василь Петрович розбирався в комп’ютерах,
Умів під’єднатись до потрібного серверу,
Де грали учні, у «Лінейку» другому.
Завжди під нікнеймом Альберт Енштейн.

Якщо ж хтось із учнів не хотів навчатися,
Чи просто прогулював його предмети,
Альберт Енштейн не давав їм «качатися»
І нищив всіх своїх конкурентів.

Вчися Іванку, Дмитре, Руслане!
Писав у чаті Василь Петрович,
Інакше зруйную всі ваші плани,
Зітру у порох ваших героїв!
І нищив.

У вчителя фізики було безуспішним,
Просити помилування криками, стонами,
Тому напам’ять навіть двієчники,
Знали усі закони Ньютона.

З історії

Постраждали тільки судді.
Тільки судді, їхні сім’ї, їхні діти і батьки,
Їхні друзі та знайомі, і звичайно вороги,
І знайомі ледь знайомих,
А бувало незнайомі, незнайомі взагалі,
Хай не брешуть нам потому,
Що репресії вагомі,
В наш прекрасний час були.
Тільки судді постраждали,
У газетах написали,
А що нас тепер так мало
Це вже справа не Землі.

Випадкова знайома

Я точно пам’ятаю вона була з Черкас,
Ми їли в «Челентано» десь у центрі Львова.
Ніщо, насправді, не поєднувало нас,
Окрім маленької піци за 96-40.

Я почав їй читати вірші,
Щось з Симоненко, здається, «Дурило»,
Напам’ять, з натхненням, із серця, з душі.
Хотів щось своє, вона зупинила.

«Послухай - сказала – я дуже пряма,
Якщо ти нездара вкажу твоє місце,
Тож краще мовчи». Наближалась зима.
Я тихо продовжив їсти.

Прийшов офіціант, замовили чек,
Усе не складалася якось розмова.
Ми швидко рубили, наче мечем,
Цю дружбу у 96-40.