Луніч Мірра

***

У дзеркалі вечірнього дощу
Не видно твоїх стихлих кроків.
Їхньої мапи непримітний слід
Десь загубивсь у лабіринті років.
Десь там, у п`янім мареві ночей,
Дивних світів і снів з туману,
Розмилась й синь твоїх очей.
А смута виросла густим бур`яном.
Щоночі до світання скаженіло рву
З самого серця те густе коріння,
Щоб з променем весіннім не зійшло
Кохання більше згубного насіння.

***

Відшелестіли твої очі.
Заплакали сумним дощем.
Де втратили загублені квачем
Ми сни свої солодкі та співочі?..

Відгомоніли рук палких романси.
Й слова втомилися кружлять у танці.
І журяться ображені світанки,
А з ними – й мрії вмерлі коло ґанку.

Мені – холодну втому ночі,
Тобі – гарячі пестощі туги.
Ми разом оступилися межі...
То хто із нас тепер банкрут, скажи?..

***

Найважче – це
шукати порятунок
у словах
й поясненнях
своїх бездумних
дій.
Чому
у двох
дорослих головах
така реакція
на ряд
простих подій?..
Так важко
ворошити небуття –
від цього тільки
гірше
вам обом.
Ховайте,
як мерця,
життя –
там, де ви
разом.
І не губи
у зграї
емоційних слів
тих,
ким ти марив,
і кого любив.

Я вибачаюся

Я вибачаюся, що від моїх віршів
не пахне більше м'ятою,
Загорнуту у солодко-ванільну цноту
безтурботного буття,
Що під волошковим вічно
мирним небом...
Я вибачаюся. Та небо те розчавила важкість
цього іржавого життя.

Я вибачаюся, що точене і спритне,
наче жало, слово
Зубами боляче в`їдається у незіпсовану
новинами вечірніми душу.
Я вибачаюся. Бо й далі не співатиму
щасливої колискової,
Доки не вип`є сонце останні краплі крові
з віконної мушлі.

Життя поета

Я добре знала
одного поета.
Він був шалений трохи
як і ми усі:
дощу холодному
присвячував сонети,
з життя свого
складаючи вірші.
Дивився в очі
порцеляновому небу
відверто, чесно.
Не ховавсь в кущі.
Любив людей,
нічну відвертість,
Івана Мазепу,
України вроду
і коли самотньо
на душі.

І був він наче
й непотрібний нікому,
крім рідних
і його товаришів,
які надвечір
приходили додому,
співали під гітару,
слухали твори,
їли щі.
Та дня одного
сонце прокинулося
рано,
а з ним
кудись зібравсь
і наш поет.
Глибоко вдихнув.
Чогось образився.
Землею вкрився
і навіки щез.

О боже милий!..
Що розпочалося...
Схопились, заволали
владнії мужі:
“Яке нещастя!..”
“В бронзі вилийте
його волосся.
Та хутко, хутко!..”
“І килим з квітів
постеліть
там, де він
лежить”.
...Я добре знала
цього поета.
Він навіть
вечором одним
мені наснивсь.
Насупив брови,
кинув на підлогу
квіти
й сердито мовив:
“Хай вклоняються
живим!..”

Помирають молоді

Помирають молоді, помирають ...
Залишають після себе пунктиром слід
Життя, яке так мало знають,
Ховаючись в жалобний траурний клозет.

Зникають, серпанком сірим розпливаються:
По-англійськи, мовчки йдуть сини.
На друзів і на ворогів не ображаються,
Перетворюються в їх кольорові сни.

Зариваються з землею в спогад.
Кілька десятків літер з року в рік
Та мармуру на свята інколи догляд:
Горілка, крашанки і штучний вічноцвіт.

Помирають молоді, помирають ...
Розчиняються в піску людськомусіллю.
Наче не було їх - снігом тануть.
Падають некрологом серед «Дозвілля».