Лазарець Павло

м. Дніпро

Mesaulos

Тоненька цівка їдкого диму підіймалася від письмового столу до цегляної стелі. Складалося враження, ніби вся його поверхня ледве тліє. Весь у маленьких моторошних виразках. В деяких місцях лак пропалений до дерев'яної основи через цигаркові бички. Запах тютюнового диму й вина в'ївся в повітря так сильно, що міг би затьмарити розум кожному, хто вдихнув би його. Густа, червона рідина виливалася з пляшки вина, охоплюючи все, що лежало на столі: недопалки, олівці, баночки із чорнилами, списані листи паперу.

Я розумію, що не можу витиснути з себе хоча б один рядок. Уся моя писанина — лише набір метафор, не пов'язаних нічим, окрім розділових знаків. Немає ні сюжету, ні персонажа — нічого, що може пов'язати слова в логічну структуру.

Відірвавши прилиплий лікоть від столу, я починаю збирати папір, розкиданий по всій кімнаті. Зібравши його в безформну купу, кладу на стіл. Легка нудота — це нормальний стан, якщо твою кров постійно розбавляють алкоголем та нікотином.

Як же мені набридло все це! Просто сидіти й писати. Вічність або трохи довше. Я тільки те й роблю, що палю дешеві цигарки і п'ю дороге сухе вино, терпкість якого осушувала мій рот і п'янила мозок.

Похитуючись, я обходжу стіл, а перед ним на відстані біля метра — двері з дерева і старого кованого металу. Провівши по їхній старій запиленій поверхні рукою, я відчуваю, як усередині закипають злість і жорстока ненависть до цього приміщення. Напевно, воно глибоко під землею, бо тільки це може описати задушливе, тяжке, сире повітря.

Не пам'ятаю, як давно я тут і хто я взагалі. Звідколи з'явився в цій кімнаті. Єдине місце, куди можна піти, щоби позбутися цих гнітючих стін, — коридор. Я постійно сиджу спиною до нього через внутрішній страх, про який не хочу зізнаватися навіть собі.

Подумаймо, що таке коридор? Вузький, довгий простір, що поєднує собою щось або прохід. Однак у моєму випадку це щось більше. Мабуть, точніше назвати його “ mesaulos ” (із латині). Я ніколи не заходив усередину, але нині мене тягне туди, наче магнітом. Я розумію, що це — єдиний спосіб знайти те, що шукаю, прямо тавтологія.

Я впритул наближаюся до “ mesaulos ” і намагаюся відшукати хоч маленький натяк, щоб не заходити туди. Але нічого не міняється, повітря те саме, вид той самий, нічого не міняється.

Я роблю крок. Ще крок. І ще крок.

І ось, пройшовши кілька метрів, я можу описати коридор. Коли щось бачиш (тим паче, коли це щось тебе лякає), твоя уява малює страшні та жахливі картинки; як дитина, яка боїться тіні своїх іграшок, так і я боявся цього завжди похмурого й голодного коридору...

Раніше він здавався мені страшенно темним, майже непримітним, лише яскраві очі з кліток осявали його жовтим світлом. Насправді ж це просто коридор із дерев'яними дверима, що облагороджені візерунками зі старого заліза. А освічували його лампи, що знаходилися за цими вічно зачиненими напіварками. Тих, хто сидів у цих кімнатах, я не знав. Єдине, що я розумів, — там знаходяться дикі звірі, котрі прагнуть волі. Вони ладні зробити все, щоб вийти за межі цих дверей.

Точно, як я, коли сиджу за своїм столом перед дуже схожими на ці... зачиненими дверима... Ні. Не як я. Я кращий від них, не даю їм вийти сюди, я — господар цього коридору.

Одразу після таких думок я відчув на собі погляди “в'язнів”. Вони пропалювали мене, мов розплавлена сталь, що капає на голу, нічим не прикриту шкіру. Вони дивляться на мене й чекають нагоди вчепитися, вп'ястися в мене й вибратися на свободу. Я не дам їм цього шансу. Зберігаючи непохитний вид, зусиллям волі примушую себе йти далі. Ще кілька метрів — і я ледве витримую натиск їхніх поглядів. Потім ще кроки — і мій страх поширюється всередині мене так само швидко, як і моє серцебиття. Я пришвидшуюся. Край коридору ще не видно.

Я починаю бігти, майже летіти. Стукіт моїх каблуків об цеглу заглушує звук крові, що б'ється в моїх скронях. Чорна пелена страху затягує мене все сильніше. Я не бачу виходу й біжу далі. Ноги мене не слухають, я перечіпаюся й падаю. Різкий дзвінкий удар головою об землю вириває мою свідомість із реального світу.

Який приємний запах... Схоже на дуже дорогі цигарки... Ні, це справжні сигари... На додачу — тонкі дубові нотки коньяку. Ледь розплющивши очі, згадую, де я. Цегельна підлога приємно охолоджує голову, що розколюється від болю. Чи то сильний удар, чи похмілля. Запах іде від сусідньої камери. Чому в цього звіра є те, чого немає в мене? Сухе вино і цигарки — це не сигари з коньяком.

Я підводжуся й відчуваю приплив болю в мою голову. Це розпалює вогонь тваринної ненависті до цього звіра. Я зриваюся з місця й біжу далі, гучно видихаючи на кожному кроці. Дихання в такому стані збивається швидко, і за сотню метрів я спиняюся, щоб віддихатися. І перший ковток повітря наповнений сигаретним димом, що виходить із сусідньої кімнати. Але як? Це теж звір? Я НЕ ЗВЕРТАВ НАЗАД! - кричу я у відчаї. Втрачаючи потрібне мені повітря, я починаю битися об цю клітку, гарчати, кричати на цього звіра, кидатися на ці двері. Я повинен курити сигари, а не ти, мерзото! З кожним криком я втрачаю дорогоцінне повітря. Я кричу, поки не захлинаюся у власному крику. Різкий дзвінкий удар головою об землю вириває мою свідомість із реального світу.

Розплющив очі... В мої сітківки вривається яскраве жовте світло, додаючи нового нападу болю. Я пам'ятаю, де я!!! Придивляючись, бачу купу паперу, наполовину просунуту під двері. Я акуратно перетягую її у світ, де правлю я. Починаю читати текст, надрукований на машинці. З першого абзацу вчитуюся, ковтаю рядок за рядком і поглинаю кожне слово. Так проводжу годину чи більше. До тями мене приводить лише те відчуття, що листи вичерпалися, а мій погляд упав на власні пальці, вимазані чорнилом.

Те, що було там написане, настільки бездоганне, що мої руки не мають права тримати щось подібне. Мої очі не мають права бачити ці рядки, а мій розум не має права оживляти ці образи. Той, хто це написав, — справжній творець, а не брудний пропитий волоцюга, як я.

Це я — звір, а не він. Це я у клітці, а він — творець і господар. Я жалюгідний порівняно з ним. Він має право ходити по коридору, а не як. Але моя сліпа заздрість переважає цей потяг до прекрасного й примушує мене рвати листи один за одним на маленькі частини. Після того, як рвати нічого, я починаю жерти їх, вгризаюся, намагаюся знищити. Потім зриваюся й починаю бігти назад, бігти до того моменту, поки не падаю на коліна. Далі підводжуся, роблю великі ковтки повітря, і бачу на землі маленькі клаптики паперу мокрі й просякнуті в'язкою слиною. Дивлюся на них — і мене охоплює паніка, я починаю бігти ще швидше: троє дверей, дев'ять дверей, тринадцять дверей. Зупиняюся, щоб віддихатися. Коньячний аромат проникає в мої легені. Я знову біжу, тридцять дверей, сили полишають мене з кожними наступними дверима. Сорок чотири — і я падаю, знесилений, на шматки паперу. Різкий дзвінкий удар головою об землю вириває мою свідомість із реального світу.

Прокинутися буває важко, якщо не хочеться цього робити, але цьому величезному подвигу є місце в житті кожної людини. Розплющуючи очі, я підіймаюся з підлоги. Накульгуючи, йду прямо. Біль у збитих колінах відчувається з кожним кроком. Підійшовши до свого крісла, падаю на нього від утоми. Провівши рукою по клавішах друкарської машинки, відчуваю легку впевненість у собі. Підкурюючи сірниками сигару, роблю глибокий вдих міцного диму. Відразу паморочиться в голові. Наливаю бокал приємного на запах коньяку, роблю ковток. Видихаю чергову порцію диму в бік дверей. В той час у них щось ломиться і страшно гарчить. Спокійно збираю листи паперу в рівну стопку й чую, як падає звір. Я просуваю папір під двері, повертаюся у своє крісло. Заплющивши очі, відчуваю запах ароматної кави і чогось іще, ах ну звісно, ці нотки абрикоса складно з чимось сплутати. Нюхальний тютюн. Повертаючи голову в бік, звідки йде запах, бачу темний і похмурий коридор, у якому я хочу прогулятися.