Федько Наталя

м. Вінниця

Іспит

Сьогодні Лада повісила в кабінеті картину Катерини Білокур «Щастя». Точніше, репродукцію. Сюжет красивий: лелеки принесли дитя. Малюк у квітах. Військо квітів славить народження нової людини.

Лада розуміла, що намагається відволіктися від думок про Дмитра. Тиждень нема дзвінка від нього. Певно, образився на ті її слова: «Не поспішаймо, я ще не готова»…

– Ви Лада? Мене звати Яна.

У дверях стояла юна чорнява дівчина. Лада помітила, що гостя

дуже знервована.

– Так, це я. Прошу, заходьте.

Далі все відбувалося, як у фільмі жахів. Яна підскочила до Лади, схопила

її за плечі й просичала загрозливо: «Ти, гадино, Дмитра відбити задумала? Ми ж заручені. І в нас дитя… Буде».

Лада спалахнула злістю. Їй захотілося вдарити Яну, трощити все довкола себе. Але погляд молодої жінки впав на картину. І вона гірко прошепотіла суперниці: «Я не знала. Тепер він для мене мертвий».

З пологового будинку Яну та її доньку забирала Лада. Дівчинку назвали Євою. Дмитро своє дитя визнати не захотів.

Відлуння віків

Ніна йшла до брами з острахом і надією. Сьогодні знов говоритиме з Нею…

- Сумуєш через розлучення?

Стефанія строго дивилася на неї. Таксамо було в той день, коли пролунав уперше її наказ: «Розкажи їм про мене!» В очах Стефанії палав вогонь відваги і туги… Як у богинь минувшини.

Ніна тоді святкуваласвій тридцятий День народження. Вдома її чекавчоловік. А тепер…

– Так, розрив з Ігорем був болісним. А колеги ставляться до мене, як до божевільної. Думають, що мій задум приїхати сюди – це не ідея археолога, а…

– Вибрики самотньої дами? Забудь! Про мене теж багато всього базікали… Смерть усіх помирила. Тільки з ворогом підлим, котрий безоружних убивав, я не примирюсь.

– Як ти загинула? – спитала Ніна.

– Піка серце пробила… А синочка той нелюд... об стіну головою…

Стефанія зітхнула і зникла.

Світанок ступав назустріч місту.

Ніна вже знала, що знайде тут останки загиблої Стефи та її сина. І розповість світові про злочини, катування, які чинили в Батурині московські покручі. І світ її ПОЧУЄ.

Кров і квіти

Лін а ужахнулась: вона ледь не скоїла найстрашніше.

Мама так і не навідала її. Дівчата з училища не знають. Ні про те, що вітчим ударив, ні про… пігулки…

– Я знаю, що робити, – на порозі стояла Діана, відома журналістка. Та, з якою Ліна розмовлялащиро в поїзді. Тоді дівчау надриві говорило: «Музика, танці, мистецтво – це моє. Якщо в мне це заберуть – заберуть мене».

А мати й вітчим не хочуть бачити Лінув балеті. Грошима дорікають, хоча родина не бідує. Поки жива була бабця…

– Як випишуть тебе, житимеш у гуртожитку. Я домовилась. З вітчимом більше не зустрічайся. Мати…Захоче до тебе душею повернутись –помиритесь. А балет – це твоє.

Три роки потому Ліна готувалася до прем'єри. З мамою розмова була коротка: не прийде. Діана прийшла. Строга і велична, як завжди. Діана – з Донбасу. Робила там репортаж… Прострелена рука була перев'язана.

– Це тобі. На щастя.

Здоровою рукою Діана простягла балерині срібні сережки – квіти.

Ліна вийшла на сцену. Містичний танець поніс її над світом…

Грушодерево

Ефектно одягненавіолончелістка Інна грала у сквері. Грала бездоганно. До неї підходили люди, іноді робили компліменти…

Сквером гуляв високий брюнет із сином. Хлопчині – років чотири. Схожий на батька – до подиву. Серце в Інни закалатало. Зупинивши гру, вона крадькома глянула на чоловіка. «Розлучений? Без обручки… Сумний. Як він відреагує на таке?..» – І щемливо полилась мелодія Шопена.

Чоловік здивувався. У малого загорілися очі… На його личку сяйнуло захоплення. Він став поволі наближатися до Інни. Щойно пролунав останній акорд, хлопчик у захваті вигукнув: «Можна, обніму?». І, не дочекавшись дозволу жінки, обійняв… віолончель.

– Привіт, грушодерево! Як теплоти грало! Я тебе вже бачив в одній яскравій хатці!

– То філармонія, – посміхнулася трошки ображена віолончелістка. Вона ж чекала обіймів…

– Я хочу грати на грушодереві.

Чоловік розгубився.

– Доведеться купувати інструмент.

Дитя посміхалось.

Щось могутнє в очах малого підказало Інні: сьогодні фортуна подарувала їй Учня.