Іванець Людмила

м. Харків

Сон

Пішки до Дніпра, вплав до Запоріжжя.
У густий Дунай умочу крило…
Це ж усе моє: степ і бездоріжжя,
Золоті лани й срібне джерело.

Мамо, це ж вона — ненька Україна,
Про яку співав кожен відчайдух.
Тільки знов гірчить чорноморська піна.
Тихих берегів, певно, не знайду.

Мій Чумацький Шлях — привид Карфагена —
Засіває знов кров’ю Третій Рим.
Мамо, це ж вона — бісова арена,
Де харчить Донбас і конає Крим.

Та вві сні нема темних плям на мапах
І дірок від куль у броні добра.
Є лише зоря в Аюдажих лапах
І простий маршрут — пішки до Дніпра…

Мрії

Так хочеться тепло-справжнього, з терпким ароматом кави —
Натхнення. Щоб зникли в темряві останні рядки про зло.
Щоб снити не про політику, щоб пити весну ковтками —
Зелену, та не загарбницьку, і чисту, мов джерело.

Так хочеться безумовного, єдиного в світі щастя.
І моря, що шепотітиме на вухо свої казки.
Щоб час не стискав нам боляче горлянки або зап’ястя,
А в печі майстри не кидали понівечені зразки.

Так хочеться — невимовного. І ясно, що недосяжного.
Так мріється — ніби мріями можливо долати щем.
Із джезви тікають з кавою імбирні фантоми справжнього.
І вірші беруться попелом. І травень гудить хрущем.

Нещодавнє

так, мені знову нема що робити
так, з інтернету знов лізе дурня
телевізійні новини — про вбитих
кожного клятого божого дня

глеки побили сармати й трипільці
парламентар агітує корів
так, мені знову кортить до тубільців
маловідомих країн-островів

де ж моя правда без жодної вади?
де ж мої зорі в серпанках надій?
жевріє сонце, димлять барикади
гусне в судинах відлуння подій

злива, «бастардо», багата уява
ліга європи, останній квиток
так, я не маю нагальної справи
я вже сахаюся звичних пліток

знову дорожчають гасла та м’ясо
знову сміттям зацвітає струмок
так, мені час відпочити від часу
я вже цураюся власних думок

чаю — горнятко, жалю — на півнеба
бракне наснаги, повітря й доріг
ні, так не можна, не варто, не треба
знов репортажі — про тих, хто поліг

Розбите скло

У серцях — Україна. Чому ж навкруги так темно?
На парканах подекуди шкіриться «русскій мір».
Ми боронимо правду — нам кажуть: «Усе даремно».
Ми лягаємо в землю — нас лають з пацючих нір.

Ми самі в тому винні, що бачили забагато,
Що не вміли мовчати й тікати від лютих куль.
Не повірили брехням «найліпшого друга й брата».
Не спитали про долю в оракулів чи зозуль.

Метушня перехожих. Байдужі розмови й очі.
Осінь кидає листя на тіні «простих» людей.
Їм не треба героїв. Нічого вони не хочуть.
І нічого не втратять. І матимуть зайвий день.

Хтось гріхом не вважає грабунок, убивства, зради.
У свободи сумління надто висока ціна.
Її стягують з наших, коли у відпустці «Гради».
Це тріумф плюралізму — абсурдний, як ця війна.

Аргументами здібних стають застарілі меми,
Аватарками справжніх — свічки на чорному тлі.
Зошит прагне нової, якої завгодно теми.
Сонце мріє впізнати себе в розбитому склі.

Не кажи

Не кажи, що тебе нема.
Ти ж учора мені наснився.
Не кажи, що зима — німа,
Що світанок з пітьмою злився.

Що не пустить суворий Бог
На ковчег нас, немов до НАТО.
Він нас завжди любив — обох.
І здається, тебе — занадто.

***

Не доводь мене до гріха.
Не гартуй у мені цю лють.
Ніби вічність сліпа й глуха —
І не знає, як тебе звуть.

Скільки в мене ти вже забрав… 
Сонце, небо, Кизил-Кобу.
Ніби в покер чи в дурня грав
Безліч років — і ще добу.

Спокій, плани, рожеві сни
Святогірська, тоді — Стамбул.
Нащо кров тобі — поясни! —
Мрій, розстріляних упритул?

Скільки ґрат навкруги зміцнив,
Скільки вилив брехні в моря… 
Ніби лихо, що «цар» здійснив,
Не повернеться до «царя».

Не доводь мене до плачу.
Не гартуй у мені цей сум.
Коли я за все відплачу —
То й веселкою піде струм.

Коли я тобі посміхнусь
Переможно крізь гнів і біль —
Скам’янієш, як троль, клянусь.
Будеш пам’ятник сам собі.