Гук Наталя

м.Обухів, Київська обл.

МАНДРІВКА

- Донечко, привіт! Зі святом тебе! Сонечко неймовірно яскраве сьогодні, нехай і у тебе в душі завжди буде весна, і тепло, і радість, і любов!

- Привіт, мамусю! Дякую за теплі слова! Все обов'язково збудеться. Я тебе також вітаю; міцного здоров'я і завжди гарного настрою!

- Ви вдома відпочиваєте чи у гостях десь?

- Ні, чоловік мені подарунок зробив - мандрівку. Ми у Дніпрі! Обоє ніколи тут не були. Вже по місту прогулюємось.

- Ти що? Який молодець! Так романтично! Дуже рада за вас! Ви літаком полетіли?

- Чому літаком? Ні.

- Потягом?

- Та ні, мам, не має сенсу. Машиною поїхали.

- Машиною, в Європу? Не страшно? Там же всілякі страховки потрібні, візи.

- Чому в Європу? Звісно, як подивитися. Однак ми в Україні.

- Ти ж сказала, ви у Відні?

- Матусю, наступним разом. Сьогодні ми - у Дніпрі!

МЕТА

Він встав. Декілька секунд протримався на тремтливих ногах. Зітхнув, сів. Побачивши поруч стілець, схватився, важко підвівся, посміхнувся. Це перемога! Стояв довго. Хотів рушити вперед, але відпускати стільця було лячно. Знову сів. Повернувся праворуч, ліворуч. Без стільця не обійтися. Звичним рухом схватився, підвівся. Треба спробувати відпустити, щоб знов усі сили не змарнувати на пусте. Відпустив. Лячно, але так радісно! Засміявся вголос. Зробив крок, інший. Сміючись, закинув голову назад, не втримався, похитнувся, сів. Стілець залишився позаду. Зовсім ніякої опори. Але ж в нього є мета! Вона попереду. Така важлива, така рідна! Став на карачки. Розігнувся. Засміявся. Він стоїть! Впевнено. Самостійно. Він обов'язково дійде! Можливо, не одразу. Може впаде ще декілька разів… Крок, другий, третій! Щоб втримати рівновагу, побіг. І в ту мить, як від остраху й радості він майже клюнув носом у килим, сильні рідні руки підхопили його.

- Любий! Хутчіше до нас! Синок навчився ходити!

СЛАВА

- Пане Петре! Це Ви? Очам не вірю! Я – Ваша палка шанувальниця!

Пан Кузуляк ніяковів, всміхався. Для поета впізнавання поза творчими вечорами, народна шана теж були сюрпризами.

- Це ж треба, отак на вулиці. Серед простих людей!

Пан Кузуляк зашарівся, мов юнак на побаченні. Жіночка торохтіла поруч, увесь час намагаючись доторкнутися до руки чи плеча кумира.

- В мене й книга Ваша є з собою! Можна попросити автограф? Будь ласочка. Я така щаслива, Ви не можете собі уявити! - Жінка простягнула фоліант і ручку. - Мене Любою звати, - додала кокетливо.

Поет здивовано глянув на обкладинку. На мить завмер, уважно подивився на шанувальницю. Потім взяв, відкрив, почав писати. Закінчивши, повернув речі жінці й пішов собі. Присвята у книзі, назва якої починалася словом «роман», була римована йдивна.

«Меніта пані Любі затьмарилавесь розум
Любов до слави. І прийшовдо мене такий роздум:
Переплутати двох Петрів, звісно, то безкарно,
А змішати вірші з прозою, здається, то бездарно.»

НАЙЗАТИШНІШИЙ БУДИНОК У СВІТІ

Будинок, на який дивилася Ляля, був прекрасним. Навіть не так. Він був найкрасивішим у світі. Погляньте самі: подвір‘я викладене коричнево-шоколадною плиткою. Паркан оздоблений золотою «соломкою». Стіни будинку з усіх боків пофарбовані у жовтогаряче з білосніжним візерунком – очей не відвести! Над кожним віконечком – мармулядова прикраса. Над дверима – радісний віночок: «Заходьте, гості дорогії, усім раді!». А ще над ним - дзвоники з льодяниковим різьбленням. Біля будинку – яскрава, по-святковому ошатна ялинка, дитяча радість. Дах – засніжений, білий, пухкий, точнісінько – повітряний зефір. З нього звисають тоненькі, такі самі білі (й, напевне, смачнючі) бурульки. За тоненьким карамельним склом у вікнах сяють теплі вогники.

Ляля так й не розгорнула подарунок. Хай буде спокійно та затишно у різдвяну ніч пряничним чоловічкам у пряничному будиночку.

ПИСАТИ ЛЕГШЕ

Вона сварила себе. Вона ладна була крізь землю провалитися! І чому тільки не прогуляла сьогодні уроки? Підступний Шевцов!Як зізнавався у коханні, так сам-на-сам. А як отримав її записку з відмовою, так показав усім хлопцям в класі. Їй здавалося, що глузливі хлопчачі погляди наробили дірок й перетворили на сито її шкільну сукню. Вона лаяла себе, що написала, а не сказала. Слово – вилетіло та й годі. Сьогодні так скажеш, завтра інакше. А написане – то точно, «й сокирою не вирубати». Чому їй простіше писати, ніж говорити? Як перевчитися?

Чоловік не сварив її, дивувався:

- Чому ти не поїхала отримати нагороду?

- Коханий, я ніяковію перед натовпом. І говорити зовсім не вмію… Проте замість пустих теревенів цілу главу нового роману написала начорно.

- Але деякі люди можуть це сприйняти за неввічливість.

Я відправила листа-подяку з вибаченням. Дуже гарного. Ти ж знаєш, мені писатизавжди легше, ніж говорити,– і вона поклала голову на плече «підступного»Шевцова.

АРОМАТ ВАНІЛІ

16 січня. Їх з Петрусиком тільки привезли з пологового. Забирали всі разом – Сергій, старша Іринка і молодша (вибачте, середня) Марійка. Вдома - накритий стіл, затишок, аромат ванілі.

Коли святкова метушня вляглася, йдіти позасинали, Сергій підняв «келихи» з компотом за кохану жінку.

А пройшов рівно рік! – сказала Віка. - Минулого16 січня, я самотня й у розпачі сиділа у сірому будинку під кабінетом. Мала тільки успішну кар'єру й прагнення щастя. Боялася, що знову відмовлять. Що може одиначка й кар'єристка дати прийомним дітям? Але вийшов симпатичний усміхнений чоловік і сказав сердечні слова: «Шановна Вікторіє! Мене звати Сергій. Я – Ваш новий інспектор. ВіруІллівну провели на пенсію... Я в захваті від Вас! Мало того, що добиваєтесь дівчаток – підлітків, так ще не хочете роз‘єднувати сестер. Я зроблю все, аби Ви отримали дозвіл!».

Іскра надії з твоїх очей обпекла мені серце.

А ти пахнув затишком та ваніллю…За твою любов!

За твоє прагнення щастя!

КІТ НА ПАРОВОЗІ

Так важко воювати з тими горе-митцями! Як вони звуться? Чи то райтери, чи то бомбери. Порятунку немає: бетонний паркан розмальований з обох боків, технічні будівлі вокзалу - тим паче. А тепер вони й до «рухомості» нашої добралися. Коротше, хтось з тих бешкетників на моєму паровозі намалював кота з піднятою лапою й доларом на пузі, схожого на таких, що у лавках з китайським подарунковим крамом продаються. Я спочатку розізлився страшенно! Збирався замалювати, фарбу підібрав, щоб не відрізнялася. А потім якось усе закрутилося: викликало начальство, додали мені новий напрямок, зарплатню підняли.Зрадів, відпустку почав планувати. За тиждень і в жінки новина - призначили керівником відділу, давно вже заслуговувала. Радіємо! Невдовзі й дочка потішила - неочікувано вступила до інституту «на бюджет»… А я собі й думаю: хай буде той кіт на паровозі, що він мені, заважає?

ЯЛИНКА

Дівчина закінчила робочій день. Праця її була не важка, але доводилося проводити цілий день на вулиці, взимку. Перевдягатися з робочого не хотілося, дорогоцінне тепло тільки втрачати, до того ж вбрання гарне, нарядне. Навіщо? Вона поїхала додому, як була.

Настрій у панночки був вельми гарний. Поки йшла до метро – махала рукою перехожим, вони їй посміхалися у відповідь. Дорогою декілька спритних підлітків встигли «клацнути» усміхнену дівчинку на мобільні телефони. Зайшовши до вагона, вона не перестала здійснювати незвичні для пересічного пасажира дії: пританцьовувала, махала рукою, дозволяла себе фотографувати.

Дівчина мимоволі піднімала іншим настрій, запалювала очі, відновлювала посмішки. Вона знала це й тішилася з того. Хіба це не робота-мрія – дарувати людям радість?

Дівчинка-Ялинка їхала додому.

СЮРПРИЗ

Остання година для багатьох офісних робітників – найжахливіша. Жвавість розуму й бажання заробити усі гроші світу вже пішли геть, а людина ще повинна залишатися на робочому місці. Оленка нудилася. Тобто, звісно, ще була купа розрахунків, але мозок відключався. А ще цей цілодобово-темний місяць лютий, дідько його забирай! Хотілося тільки додому, під теплу ковдру, пити щось апельсинове, гаряче й смачне, і в обіймах коханого сміятися над дотепною комедією. А чекала Олену пуста квартира. Вже не один місяць. Юрко був на Сході. Іноді здається, це - настільки далеко, наче на іншому боці земної кулі. Згадавши, що наступної відпустки чекати ще два тижні, дівчині зовсім зле зробилося. Два тижні - якщо пощастить.

Затренькавмобільнік. Нічого собі! Юрчин номер! Так рано? Зазвичай тільки вночі телефонував. Чи сталося щось жахливе? «Які ж ми, баби, полохливі істоти!».

- Алло, Юрчику?

- Так, люба! Оленочко, привіт. Все гаразд?

- Так, звісно! А в тебе?

Так-так, дорогенька. Я на хвилиночку. До міста повернувся друг, однополчанин. Я попросив, щоб він заїхав до тебе. Подарунок тобі послав. Не втерпів. Хотілося вісточку передати. Він вже у дорозі, за півгодини має бути. Спустися вниз, він чекатиме коло дверей вашого офісного центру.

- Юрчику-котику! Що ти надумав? Навіщо? Сам би привіз, - в Олени з‘явилося негарне передчуття. – Ти будеш за два тижня, як обіцяв? Не пізніше?

Трубка зітхнула й, начебто вимушено, відповіла:

- Так, моя мила! Так, за два тижня!

- А як звати друга? Щоб хоч не помилитися?

- Звати? Гмм-мм… Звати Богданом…

- Не треба було, я б дочекалася, - промовляла Оленка, коли вже тільки нестерпні короткі гудки нагадували про розмову.

За півгодини дівчина спускалася зі свого «піднебесного» шістнадцятого поверху. Все було дивно у розмові й поведінці Юрка, її це бентежило. Ніколи не телефонував вдень без причини, ніколи не передавав подарунків, ніколи не знайомив з однополчанами. Дивно це все. Вийшовши на першому поверсі, повернула на довгу «фінішну пряму» до входу. І чим більше наближалася, тим скоріше йшла. Нарешті, вже впевнена у своїй здогадці, побігла, незважаючи на вузьку офісну спідницю й підбори. Наблизившись, Олена обійняла гостя й заховала обличчя в спеціальному для цього місці – на рідному чоловічому плечі.

- За два тижні? Підступний!!

- Хотів зробити сюрприз, люба!

Несподівана радість скочувалася з Оленчиних вій і падала на підлогу, залишаючи мокрі ляпки.

ВИСТАВКА

Оксана втомлено присіла на лавку. Нарешті, все готово: відповідний антураж, сітки, каски. Все на своїх місцях, все, як мало бути; так, як вона бачила з самого початку. Уважно, навіть критично оглянула експозицію. «Кричущі» старечі руки на жовто-блакитному тлі стяга, запилюжена дорога за камуфльованим танком, надто дорослі очі дуже юного солдата, літак на тлі неймовірного заходу сонця, солдатські берці у листопадовій багнюці, невимовно синє (наче мирне) небо над мінометами, красивий рудий пес біля бліндажу, і ще, і ще. Як важко було відібрати ці п‘ятдесят знімків з тих тисяч, що хотілося показати мирному натовпу. І навіть за цими – небагатьма, за кожним – сумна довга історія, і не одна.

Підійшов товариш:

- Тобі пора відпочити. Завтра відкриття, маєш бути «на висоті».

Оксана мовчки махнула, погоджуючись. Підвелася. Перед виходом оглянулася. У носі неприємно залоскотало, але сльоза так і не з‘явилася, забула дорогу… Три роки на одній стіні… Відпочивати? І знову ще не час.