Лукін Віктор

м. Дніпро

МЕРТВА ВОДА

Колись риба сама йшла в мої тенета. Я виходив у море лише на кілька годин і своїм уловом міг нагодувати все селище. Щовечора жінки смажили рибу на відкритому вогні, запікали або варили в супі, і до морського запаху йоду домішувався гострий аромат щойно порізаної селери, свіжих томатів і тушкованої квасолі. А потім до селища прийшов старий.

Він йшов берегом моря з заходу, ступаючи коричневими ногами в теплу піну, вдягнений в чорне лахміття, з якого капала на пісок густа і повільна, наче пекельна смола, його власна тінь. Старий оселився в давно покинутому будинку біля бухти і ніколи з нього не виходив. А разом з ним до селища прийшов голод.

Вода позбулася риби, як жінка – небажаної дитини: раз і назавжди. Щоразу, виймаючи з моря порожні тенета, я бачив це вологе існування без життя – чисте, симетричне, прохолодне, солоне і вільне від будь-якого співчуття. Якось на берег вийшла черепаха, та сонце спалило її, і перш ніж приготувати, жінки довго тримали її в солі з надією витравити солодкуватий присмак з гнилого м'яса. Море остаточно відмовилося годувати людей.

Першими з селища пішли чоловіки – шукати іншого щедрого узбережжя, щоб побудувати на ньому нові оселі і повернутися за своїми жінками і дітьми. Та не повернулися. Жінки казали, що старий у будинку біля бухти пустив крізь підлогу у пісок коріння, схоже на щупальця португальського кораблика, і отруїв море. Вони взяли дітей на руки і пішли за чоловіками.

Я пробував їсти водорості, але скляні хвилі приносили до берега зловонне плісняве шмаття, від одного вигляду якого нудило. Те, що можна було б виростити на землі, сохло під сонцем, а від морської води гнило. Тоді я пішов до будинку біля бухти, виламав двері, загорнув немічного старого в тенета і обв'язав важким іржавим ланцюгом. Насилу дотягнувши свою здобич до човна, я відплив від берега і кинув старого у воду. Я бачив, як повільно він впав на дно, обличчям догори, і як розтеклась під його потилицею масляниста і блискуча, наче нафта, тінь.

А по обіді у море повернулася риба. Під її тонкою прозорою шкірою пульсували вени і капіляри, і я просто руками діставав її з води і їв живою, стікаючою важкою густою кров'ю... Я пам'ятаю цей день, наче то було вчора, хоча – якщо вірити зарубкам, які я залишаю на стінах покинутих будинків, – відтоді пройшло чотири сотні років. Кожного четверга я беру своє човенце, випливаю у відкрите море і благаю оповите іржавим ланцюгом тіло забрати до себе в пекло і свою рибу, і свою жахливу помсту. А він дивиться на мене крізь товщу прозорої води і посміхається, ворушачи по піску щупальцями чорної тіні. Іноді мені здається, що я чую її запах – гнильний, солодкуватий. Так пахне мертва риба.

ГЕНДЕРНА ПЕРЕВАГА

Якщо йти від центрального міського парку повз площу з фонтаном і повернути праворуч, де під розлогими кленами холоне бруківка, то можна опинитися в такому місці, де перетинаються примарність дійсності і реальність сновидінь. Принаймні, Сашко саме так сприймав цей провулочок. Кожного вечора він ходив тут, повертаючись з роботи додому, і неодмінно зупинявся на кілька хвилин біля вітрини одного з магазинчиків. Байдужий перехожий подумав би: «Чоловік в костюмі розглядає кра ватки і запонки, нічого дивного», але увагою Сашка володів образ у склі тераси кав'ярні на протилежному боці провулка. За одним зі столиків він колись бачив жінку – таку, про яких мріють. Скло вітрини спотворювало, спрощувало легкість і точність її рухів, було важко роздивитися риси її обличчя, але відображення додавало до її образу таємниці – це дратувало і надихало одночасно. Сашко бачив її лише віддзеркаленою, і кожного разу, зупиняючись біля магазинчика, не міг згадати, коли саме це було і чому він ніколи не наважувався перейти дорогу і заговорити з нею.

Ці дивні провали в пам'яті спочатку здавалися кумедними, а з часом почали турбувати. Сашко зупинявся біля вітрини, кожного разу сподіваючись побачити її знову, але роздивлявся пусті столики і розумів, що недавно бачив її, можливо, навіть вчора, але забув. Жінка мрії поставала серед його буденності Горгоною, один погляд на яку позбавляв його пам'яті про неї. Жодного разу він не усвідомлював, що бачить її – от вона, в своїй темно-лиловій шовковій сукні, відкидає рудий локон за спину, блиснувши переломленим у персні сонячним промінчиком, – він міг лише згадати про це. Не вдаваючись в опис подробиць, Сашко звернувся зі скаргою на провали в пам'яті до фахівця.

Кілька місяців поспіль вони разом з психологом шукали причину, з якої Сашко примушував власну свідомість викреслювати з життя такі хвилюючі для нього миттєвості. Але відповідь на всі його питання, як це часто і буває, прийшла несподівано і не звідти, звідки її чекали. Збираючись у відпустку, Сашко дістав з антресолей валізу, відкрив її і побачив руду перуку, темно-лилову шовкову сукню, прикраси і косметику.

Стоячи перед дзеркалом в туфлях на високих підборах і розгублено слідкуючи за стрибаючим по стінах сонячним промінчиком, переломленим у персні, убираючи рудий локон з чола, Сашко нарешті збагнув, що жінка його мрії існувала лише у такому, єдиному вимірі – у відображенні. Він бачив її лише у склі давно немитої вітрини саме тому, що більше ніде її й не існувало. Він зрозумів, що вже ніколи не перейде на інший бік того провулку і не заговорить з нею, і вирішив змінити маршрут з роботи додому.

ДО НАСТУПНОЇ П'ЯТНИЦІ!

Майже звичайна п'ятниця в самому серці травня розпочалася гуркотом дзвінких трамваїв на перехрестях великого міста, віддзеркаленим у вітринах сонцем, гострим зеленим присмаком свіжого листя у повітрі і невловимим запахом дощу, що пролився ще до світанку. А там, де місто лише починалося, з боку старовинного цвинтаря, увійшов до нього чоловік в маренговому костюмі з найтоншої вовни. Чоловік крокував тротуарами, забруднюючи цегляні стіни масляною тінню, що волочилася за ним чорними скаліченими крилами, і там, де лунало відлуння його кроків, замовкали всі інші звуки живого ранку.

Завернувши за ріг, чоловік дзвякнув дзвіночком на дверях невеличкої крамниці. Повільно обійшовши нечисленні полички, уважно роздивляючись цінники й етикетки, він повернувся до каси і положив на прилавок іграшковий автомобіль сріблясто-фіолетового кольору і плитку молочного шоколаду. Сховавши чек у кишені, чоловік вийшов з крамниці, але на порозі його наздогнав продавець.

– Перепрошую, пане, ви залишили вашу запальничку.

– Вона для вас. Ви ж декілька годин мрієте про те, щоб закурити.

– Так… Дякую. Дуже помітно?

– З сигарети за вашим лівим вухом вже на півсантиметра висипався тютюн. Так буває, якщо її дістають, вертять в руках і, не маючи при собі вогню, знов закладають за вухо.

Близько опівдня чоловік в маренговому костюмі пройшов під колонами перед входом до центрального міського парку й опустився на лавку біля фонтану. Хлопчик років п'яти намагався повернути життя паперовому кораблику, який, вочевидь, вже неодноразово зазнав лиха і наскрізь промок.

– Не пливе? – запитав чоловік у дитини.

– Тоне, – сумно зітхнув малюк, але, побачивши новенький сріблясто-фіолетовий автомобіль, заблищав очами. – Це мені?

– Тобі. Можна спробувати, чи не буде він плавати краще.

– Жартуєте, пане, – засміявся хлопчик, – машини не плавають.

– Хто знає, раптом, саме ця – попливе.

Чоловік вийшов з парку в ту саму мить, коли іграшковий автомобіль, пускаючи бульбашки, зник серед зеленої твані на бетонному дні старого фонтану. Блукаючи центральними вулицями, загорнувшись у свої власні сутінки від сонячного травневого дня, він натрапив на безхатька в драному капелюсі і залишив йому плитку шоколаду.

Вечір прийшов непомітно, як це і буває наприкінці весни: слідом за золотавим сяючим днем в небі забарилася бузкова повінь прозорих сутінок, а наступної миті місто охопила яскраво-синя темрява. Канали новин мерехтіли штучним сяйвом зсередини багатоповерхівок, розповідаючи про цей довгий травневий день. Про те, що в крамниці на околиці міста сталася пожежа, в якій загинув продавець. Про те, що на мосту сріблясто-фіолетовий Nissan пробив огорожу і впав у річку разом з водієм. Про те, що серед білого дня на центральній вулиці в діабетичній комі помер безхатько. А взагалі, майже звичайна п'ятниця в серці травня.

МОЯ ВЛАСНА ЗІРКА

Зазвичай я повертаюся з роботи додому пішки. Зачиняю двері своєї контори, переходжу вулицю, викладену бруківкою позаминулого сторіччя, а далі – асфальтовою стежкою уздовж берега озера до самого мосту. Там мій дім. А на протилежному березі озера біля старого ліхтаря стоїть маленький залишений хазяїном будиночок, майже невидимий влітку серед буйної зелені диких слив, але восени він з'являється, мов примара поміж чорними гострими гілками.

В той день наприкінці жовтня, коли лікар сказав, що в нас ніколи не буде дитини, моя дружина пішла від мене, як була – в синій сукні і туфлях на підборах. І в той самий вечір хтось запалив свічку у вікні будинка на березі озера. Я зупинився і спостерігав слабкий вогник, який з'явився в давно покинутій оселі так загадково і несподівано, наче чекав від нього порятунку для свого страждаючого серця. Свічка тремтіла у вікні майже всю ніч, і я до світанку простояв навпроти погляду раптом прозрілого ока забутої будівлі.

Наступного вечора свічка знов палала у вікні. Вітер уносив останнє листя з даху, незачинені й ледь прикриті двері тихенько скрипіли – мені стало здаватися, що я навіть на такій відстані чую їх сумну пісню про тих, хто назавжди залишив цей будинок, – і кожного дня, як тільки сутінки згущалися над холодною водою, хтось запалював свічку у вікні.

Минуло багато днів, коли я нарешті наважився наблизитися до цієї таємниці. Я обігнув озеро, продерся крізь кущі шипшини, піднявся на поріжок і штовхнув ветхі двері. Ніякої свічки у вікні не було. Той вогник, що я бачив з іншого берега озера, був відображенням світла старого ліхтаря у дзеркальних дверцятах шафи, що стояла біля вікна. Колись дверцята були закриті і не віддзеркалювали ліхтар, але тепер вони прочинені, кут відбиття змінився, і жовтий штучний промінь потрапив у цю нехитру пастку. Я наблизився до шафи і побачив у ній на мотузці, у тій самій синій сукні і в туфлях на підборах… о боже мій милий!

… Моя дружина пішла від мене в той день, коли жовтень попрощався з холодною водою у озері, але ще довго вона світила мені несміливим вогником надії, моєю власною сумною зіркою у вікні нікому непотрібного будинку.

ПОЛУНИЦЯ

Полуниця вродила в першу п'ятницю літа, наче за розкладом. Ромчик окреслив на календарі 3 червня червоним маркером і поставив перед собою тарілку з запашними ягодами. З тераси йому добре було видно скляний палас теплиці, де нарешті сталося диво народження. Ромчик заплющив очі і поклав ягоду до рота.

Вже й не згадати, коли вперше він висадив полуницю, – здається, сім років тому. Розсада приймалася, зеленіла, по землі тягнулися вусики, несміливо мерехтіли напівпрозорими світляч ками білі квіти, але плодів не було. Ромчик покупав землю і добрива, вкладаючи душу в свою нехитру справу, та все закінчувалося почорнілими стеблами і мертвими пелюстками на пожовклому листі. Земля не давала життя, берегла себе.

Так було доти, поки Роман не наважився показати свій безплідний саркофаг зі склу і металу нареченій. Їй було нудно, але вона посміхалася і слухняно ходила поміж грядками, слухаючи розповіді про ґрунти і добрива. Вона навіть брала до рук інструменти, щоб відчути відлуння майже мистецького натхнення, але з незвички поранила палець секатором. Кров бризнула на хворобливі квіти, і Романові довелося припинити свою екскурсію.

А за тиждень він побачив зав'язь. Там, куди впала сяюча червона краплина з пальця його нареченої, формувався плід. Приголомшений, в рукавичках і фартуху, посеред своєї скляної обителі Ромчик нарешті зрозумів, чого чекала ця земля і на яке добриво вона погоджувалася виміняти свої чарівні ягоди. Не вагаючись, він прийняв її умови.

Крісло-гойдалка поскрипувало на терасі, в роті танула полуниця, і Ромчик, посміхаючись своїй нарешті здійсненій мрії, відчував, що з кожною з'їденою ягодою велика сила життя наповнює його зсередини. І саме тепер він і його кохана, як пишуть у поганих романах, ставали єдиним цілим. В самому прямому сенсі. Який щасливий день на самому початку літа!

СМАЧНОГО

Всю ніч Олесі снилися щури. Вони заволоділи містом, ходили в шортах і футболках центральним проспектом, сиділи в кав'ярнях, шастали по торговому центру, купляли в аптеках аспірин і нюхали Chanel в парфумерних бутіках. Щури поводилися впевнено і спокійно, ніби так було завжди, а люди лише прикидалися людьми, поки то було їм вигідно.

Попри огиду, Олеся вийшла на вулицю, перейшла перехрестя й сіла в трамвай. Щур в брудній кепці з написом New York пазуристою лапою протягнув їй м' ятий квиток і поворушив вусами. Олеся здригнулася, але взяла квиток и сховала його в гаманець, намагаючись дивитися у вікно. Коли трамвай, дзвякнувши, зупинився напроти ресторану «Мальорка», вона зістрибнула з металевих сходів, не обертаючись, зробила декілька швидких кроків – можливо, надто швидких, схожих на втечу, – і вже взялась за дверну ручку, коли хтось боляче вчепився в плече. Краєм ока вона бачила гігантські пазури – так близько від обличчя, що один необережний рух повік міг привести до поранення. Олеся заплющила очі, а коли відкрила – прокинулася.

Вона працювала шеф-поваром в «Мальорці», куди кожного дня привозив її старенький трамвай. До пізнього вечора Олеся терла моркву, різала огірки, варила суп, смажила м'ясо, викладала салати… Муза відлетіла по важливим справам кілька років тому і так і не повернулася, позбавив таїну приготування страв будь-якої творчості. Залишилася сама механіка, досвідом і часом виміряна амплітуда рухів.

Склавши в сумку щойно випрасуваний кухарський ковпак і рукавички, Олеся вийшла з дому, перейшла перехрестя і сіла в трамвай. Кондуктор в брудній кепці з написом New York протягнув їй м'ятий квиток, який наступної миті зник в гаманці. Зупинка. Важкі двері. Перевдягнувшись, Олеся стала за робочу плиту.

«Мальорка» – один з найкращих ресторанів міста. Середземноморські страви, акваріум на всю стіну, дзеркальна стеля і, звичайно, відвідувачі. Публіка тут сама є предметом інтер'єру, вишуканим і коштовним, хоча не зовсім новим. Але сьогодні відвідувачі повелися не надто шляхетно. Вони стали робити круглі очі, коли їх ясна почали кровоточити, і зіпсували декілька килограмів серветок з чистого льону. Ті, що вчасно втратили свідомість, ще майже пристойно лежали головами в тарілках, але інші впали на підлогу, а коли біль в животі став нестерпним, повзали по дорогим килимам і загорталися в скатертини. Та за півгодини, коли до «Мальорки» завітали лікарі і поліція, всі вже лежали тихо.

Результати лабораторних аналізів були більше схожими на кулінарну книгу: ратиндан знайшли в карпаччо з телятини, в овочевому рататуї, в паштеті з індичої печінки. Фосфідом цинку був заправлений грецький салат і норвезький лосось, зі стрихніном були приготовані оладки і налисники. Мінестроне і рибне фюме були зварені з варфарину.

– Всі можливі й неможливі зооциди в одному меню, – гірко посміхнувся судмедексперт, поклавши на стіл товсту папку. – Щуряча отрута, якщо одним словом.