Чурков Максим

1.

Думки про космічний колапс у четвер, та
Як Сонця розправа ведеться з Меркурія,
Червона планета давно не четверта,
Здалося, що ти немов зраджена фурія

Для помсти обрала жорстокеє сонце,
Щоб знищити світ мій до декількох атомів,
Усі детонації та в унісон - це
Захопливо, проти моїх власних задумів.

Крізь сотні років, може, тисячоліття
Червона планета Марс так зеленітиме,
Що скоєне це врешті-решт відболить, я
Тебе розумію: для Всесвіту діти ми,

Тепер серед попелу в світі нічого
Немає твоєї жертовності вище, ти
Планету мені оживила, не Бог, а
Любов твоя створює, здатна не нищити.

2. (триптих)

І

Я знов перед вами, на сцені тій самій
Подумав, сценарій потрібен невдахам,
Вони ж і не знають життя між лісами,
Небогу старого з похиленим дахом,

Не зможуть зіграти той біль нездоланний
Який відчуває ліхтар від розлуки
З ось тим перехожим, що ранком туманним
Чекав на кохану під втомлені звуки

Гітари небоги, який тручи руки
Нагадував так пастуха на рівнині
Який намагався всі ноти докупи
Зібрати і так заробляти віднині

Піснями, щоб знову покинути місто,
Поїхати в ліс, розчинятися в ньому
У гущі дерев, там, де трохи імлисто
Лісничого слухати попри всю втому.

Тому і потрібен невдахам сценарій:
Вони не зіграють шедеври для Бога,
Їх виступ - забутий давно планетарій,
А треба, щоб Всесвіт розкрився з пролога.

ІІ

Давно я на сцені і граю поета,
Ця сцена тридцята в жовтневому циклі,
Здається, для Бога - страшного естета,
Важливо, щоб люди до сотень дій звикли.

У п'єсі моїй таких дій понад двісті,
І дивно, що віршів ще більше ніж триста,
Тому що поет - не брехун з передмістя,
А вісник, чий шлях каменисто-тернистий.

На сцені лиш я, та немов на арені,
Двобій із собою заради вистави,
Мене розтинають думки навіжені,
А душу чортам віддавав під заставу.

Гармонія світу мого - рівновага,
Баланс між теплом від душевної ватри,
Світоглядом надкрижаним в противагу.
На цьому, я певен, будують театри.

ІІІ

Зберіться з думками, прислухайтесь трохи,
Чи знаєте ви, як нам важко творити,
Пронизують вірш усілякі епохи:
Минуле, немов непотрібні візити

У те, що було; осідають на вірші
І пил давнини, і пісчинки роздерті,
Теперішнього у рядках є найбільше,
Шукаємо образи слів незатерті.

Майбутнє малюємо чітко й сміливо,
Бо в нашім пері залишилась надія,
Поетова справа - це магія, диво,
Чуттєвого бачення світу стихія.

І з кожним рядком - надвідверта розмова,
А душу жбурляє то в пекло, то в холод,
І з кожним зусиллям з'являється слово,
Породжує до почуттів сильний голод.

Опісля поет постає справжнім катом,
Він знищує образи кволі, невдалі,
Чи буде людина поетом - це фатум,
Бо в майстра за зброю слова в арсеналі.

3.

Любов зігрівала, на жаль, нас недовго,
Тому що у мене в душі революція,
Мої почуття роз'ярились від боргу,
Що винен тобі я в амурових унціях.

На мітингу ті революціонери
Згадали несплачену ще контрибуцію,
Яку, підкорившись мені, ти від ери
Самотності винна.. до чого веду це я?

У нас відтепер є борги величезні
Ми винні багато, на жаль, одне одному,
Прошу за кордоном моїм знову щезни,
Не хочу тебе я у вбранні холодному

В самостності житиму я неквапливо,
Не чутиму знову набридле відмовлення
Про те, що на зустріч спізнилась за зливу,
Запізно давно для любові поновлення

Розійдемось, добре? Як дві незалежні,
Ввійдемо разом до нової історії:
Замало нам пакту про мир, обережні,
Введемо навзаєм самі мораторії.

4.
Важке дихання нічного міста

Опівночі чую, як дихає важко
Гігантськеє місто, охрипли квартали,
Судина міська - асфальтована стяжка,
Крізь тіло проходять бетонні канали.

Мільйони людей завмирають в (тканинах) клітинах
Складної системи - міська анемія,
Та вдень знову збільшиться кисень в судинах,
Хоча й залишилась, на жаль, аритмія.

Хоча і снують безперервно у тілі
Машини і люди, наповнені киснем,
Нові елементи потрібні, дозрілі,
Міській людоносній системі корисні.

А струм електричний будує сигнали
Нервовій системі, миттєві та чисті,
Як дихати будуть людьми ці квартали,
Життя існуватиме завжди у місті.

5.

Повітря, пропалене сотні разів
В печі давніх фабрик і мануфактур,
Займало собою весь простір легенів
Гіганта, який сотні років чадів,
Не міг він заснути за низки тортур
Як гамір машин вздовж камінних теренів.

У власних рівнинах йому не спалось,
Та враз закортіло вночі до небес
Звернути свій погляд на зоряне диво.
Для цього збудовано вже хмарочос,
І втричі прискорився містогенез,
А мрія і досі була неможлива.

Та якось опівночі йшов літній дощ,
І хмари небесні продовжили гру,
Хто блискавки більше і швидше жбурляє,
В калюжах безлюдних і затишних площ,
Невдовзі у хвилях і так по Дніпру
Помітило місто, як небо палає.

І спогад з дитинства яснів у думках
Дорослого міста-гіганта про те,
Як матір-столиця, велична, заможна
(В родині міській на обох берегах)
Навчала їх, рідних маленьких дітей,
Як зорі вночі роздивитися можна.

І місто не спало, хоча вже дощі
Змочивши знетомлене тіло Дніпра,
Дали йому свіжість, легку прохолоду,
А радість безмежна була у душі:
У річки гладінь він вночі зазирав,
У зорянім сяйві знайшов насолоду.