Волошина Катерина

м. Дніпро

Коханка

Тихо-тихо вона продовжувала крастися. Кожен крок був для неї наче величезна сокира, що відрубує шматки її серця. Вона боялася того, що вже давно знала. Та страх, який переслідував її стільки років, перетворився для неї у вічно жевріючу надію на краще.

Вона боялася своїх знань, і так їй було навіть затишніше.

Люсі була ще досить привабливою, розкішною жінкою, біля якої чоловіки воліли проходити повільніше.

Її довге русяве волосся пишною копною лежали на якомусь з плечей, перетягнуті вгорі резинкою.

Зелені очі, в яких колись відбивалась уся та життєва енергія, тепер скоріше нагадували ставок, де геть немає течії, а вода стоїть не рухаючись багато років.

Пишні форми, які з віком стали більш апетитнішими, вона завжди допрацьовувала у спортзалі.

Обличчя Люсі було відверте, щире, але скам'яніле від десятка років проведених у страху. Вона не бачила себе у дзеркалі, навіть коли пильно у нього вглядалась. Фарбуючи пухлі губи у світло червоний колір, вона зазирала знову і знову у всі свої страхи.

Люсі здавалося, що він дізнається про те, що вона знає, що вона підозрює, що вона боїться усвідомити це. Їй здавалося, що тільки йому стане усе ясно, він просто збере свої речі, вдягнеться і покине її, навіть не дочекавшись, доки вона прокинеться.

Кожен раз, коли він збирався у свої багаточисленні відрядження, вона наче вмирала. Вона вмирала кожен день, доки він був невідомо де, доки він гуляв іншим містом, і не підозрював, що вона вмирає без нього, знаючи усі його таємниці.

Люсі не хотіла їх знати. Вона хотіла забути це, але мозок, який функціонував дуже потужно в такий час, краяв її, виїдав її із середини усією тією інформацією. Він не давав їй засинати, не давав їй їсти, і потихеньку зводив з розуму.

Люсі вирішила жити з міцно заплющеними очима ще після одного року їх спільного життя. Вона не бачила для себе іншого виходу. Вона не знала того, як по іншому втримати його біля себе. Та щоразу як вона міцно заплющувала очі її ніс починав краще чути чужі парфуми, а вуха його численні телефонні дзвінки.

Вони жили разом так довго, що вона вже не уявляла власного «я», для неї було злочинним усе, що починалось без «ми».

Хоч після їх першої зустрічі й пройшло багато часу, Люсі могла пригадати майже кожен день, який вона провела з ним. Він був її першим і останнім коханням.

Люсі вчилася на першому курсі невеличкого університету. Вона тільки-но переїхала до гуртожитку, покинула батьків в іншій країні, і не знала з чого починати самостійне життя.

А він був на останньому курсі, досвідченим в усьому, легендарним хлопцем, якого обожнювала уся дівчача частина університету.

Вони познайомилися із ним у супермаркеті, біля студентського містечка.

Вона купувала сир, а він вино.

Тоді, будучи ще незграбною, замріяною студенткою-новачком, вона мала величезні амбіції, їй хотілося пригод.

Люсі стояла в черзі, а він підійшов і привітався з нею. Так і почалася розмова, що припинилась лише кілька років тому.

З цього почався їх роман, що в'яло перетікав від однієї дискотеки до іншої. При цьому він встигав вчитися у двох університетах на відмінно, а вона заледве тягнулась до «задовільно» на своєму факультеті.

Тож закінчувала університет вона без особливих навичок і сподівань. Оскільки кілька років вони жили разом, її більше непокоїло те, аби він не лишився голодним, а вона встигнула випрати усю білизну.

Випускний вечір в університеті для неї настав зовсім неочікувано.

Люсі пішла на свято разом зі своїм хлопцем. Все починалося чудово. Зала була прикрашена повітряними кульками і плакатами. На столі з-поміж багаточисленних мисочок з салатами Олів'є та смаженими котлетами зі свинини, стояли вирізані паперові квіти.

Але їй було байдуже до всього цього штучного антуражу. Люсі задовольнялась тим, що в такий урочистий день поруч був її коханий, а він розглядав уважно усіх її молоденьких, і ще не заміжніх однокурсниць. Струнконогі, на-пів цнотливі діви приваблювали його наче магнітом.

Люсі відволіклася на розмови зі своїми друзями, які мали від'їжджати вже на другий день після випуску. Вона ж лишалась ще на якийсь час, бо не могла покинути хлопця, а в нього попереду було ще кілька іспитів.

Ді-джей поставив мелодію, під яку вони часто витанцьовували на дискотеках, і Люсі побігла шукати свого коханого. Та ніде не було його видно.

- Гей, ніхто не бачив мого парубка?- запитувала вона в окремих групках вже колишніх студентів, що танцювали посеред залу.

- Та забий на нього, давай з нами, - відгукнувся хтось.

- Десь він тут був, - закричала її знайома.

Люсі вийшла з бенкетної зали, і пішла напівосвітленим коридором у пошуках свого коханця.

Він не міг піти палити, згадалося їй, бо ж він кілька років тому кинув цю справу. Тому вона пішла вверх по сходам на другий поверх.

Там був просторий вестибюль, і щось у ньому активно шаруділо.

- Рік, це ти? – гукнула Люсі з передостанньої сходинки.

Та це питання повисло у повітрі, адже вона й сама бачила, що то був він.

Він стояв у кінці продовгуватого холу, біля вікна, а його сідниці обіймали чужі стрункі ноги.

Рік обернувся на знайомий голос, і через його плече визирнула її руда подружка - одногрупниця.

Він важко дихав, а погляд спершу не міг сфокусуватись на Люсі. До сп'янілого від дівчат і алкоголю мозку не одразу дійшло усе, що відбувається з ним зараз, і усе у що це може вилитись.

- Люсі, ти не так все зрозуміла. Зачекай, - ці слова він промовляв вже на ходу. А вона стрімголов бігла вниз.

Йому нічого не коштувало наздогнати її за кілька секунд, і він схопив її за руку, доки вона спускалась по сходах. Люсі захотіла вивернутись від нього, перечепилась, і посковзнулась.

Та її падіння на твердий, холодний мармур було не зрівняти з тим болем, який зараз охоплював її серце.

Вона не могла нічого вимовити. Сльози текли по її обличчю, з лівої руки, трохи нижче ліктя сочилася кров, а у голові паморочилося.

Він, вражений цими подіями, вже протверезілий, закляк на місці й продовжував шепотіти:

- це не так, усе не так, я не винуватий Люсі.

- не підходь до мене. Ніколи більше, - гнівно вигукнула вона, підіймаючись з підлоги, - ніколи! Не хочу тебе бачити.

Аби не втрати останні крихти власної гідності, вона підійшла до дверей, що оминали банкетну залу, і вийшла у темряву нічної вулиці.

Свіже повітря боляче вдарило в її розпалене обличчя, і вона зігнулася від болю, що охопив усе її тіло.

«Я просто впала. Може наставила собі гуль. Нічого. Треба додому. Оброблю там рану» одразу вирішила вона.

Додому. Але це означало, що їй знову доведеться йти до їх спільної квартири, де повсюди розкидані його речі. Зараз вона не хотіла думати про теЮ що сталося, але огидні картинки лізли їй в голову.

Він з її подругой.

«Перестань» наказувала собі вона, та це не допомагало. І свіжі спогади про його зраду повільно перемотувались кадр за кадром у її голові.

Люсі йшла нічним містом, забувши про власну сумочку, про бенкет, про їх незакінчений танець. Вона хотіла забути все.

«А може мені усе привиділося?» почали гризти її сумніви. «Може я все не так зрозуміла? Може його руки на її сідницях опинилася випадково? А може вона його підпоїла і хотіла спокусити?»

Та доки вона підійшла до більш освітлених центральних вулиць, і її ноги почали боліти, а рана на руці й синці на тілі знову нагадали про себе, її охопив гнів.

Ну як він міг? Вона ж усю себе йому віддавала. На останні гроші купувала щось для нього, підтримувала його в усьому. Стільки років вона віддала цим відносинам, і ні разу не подивилась на когось іншого, а він її просто використав, та ще й зрадив на її ж святі.

Гнів надавав сил йти далі, адреналін робив біль менш помітним. Майже під ранок, кілька годин проблукавши містом, геть знесилена, вона прийшла додому, зняла туфлі, якими до крові розтерла ноги. Ледь встигла обробити свої рани, заповзла під ковдру, і відрубилась.

Люсі забилася у тривожному сні. Їй ввижалися різні жахіття, а її падіння зі сходів, видавалось польотом у велику бездонну чорну яму. Вона летіла все нижче і нижче, намагаючись вхопитись за старе коріння дерев, що деінде стирчало з земляних стін ями. Розпач і жага життя розпалювалися в ній з однаковою силою.

- Люсі, сонечко! - покликав її голос на поверхні.

Вона спробувала вхопитись за нього, й відкрила очі. Сонце кинулося їй в обличчя, і вона примружилася:

- Хто тут? – спросоння спитала вона.

- Це я – Рік, твій коханий, - він сидів поруч із нею на ліжку, і виглядав як цуцик, що напаскудив у кращі капці свого хазяїна.

- Ти? Як ти посмів з'явитись? – розсердилася вона, - я тебе не хочу тут бачити. Забирайся звідси.

- Дитинко, почекай, - Рік почав лагідно гладити її по здоровій руці, - ну не злися ти так. Вибач мені.

Він змінив тон, тепер він говорив тихо і дуже сумно. Люсі здалося, що він плаче:

- Вибач, я дуже винуватий. Я був п'яний. Нічого не розумів. Я така скотина.

Він заховав у долоні своє обличчя, і почав хитатися із боку в бік, ніби хотів витрусити увесь попередній день зі свого життя.

- Я не знаю , що сказати, - трохи помовчавши, відповіла Люсі, - я тебе так любила, як ніхто інший. А ти…

- Пробач мені, хоча я сам себе ніколи не пробачу. Я кохаю тебе більш за все, більше за життя. Що ти хочеш аби я зробив? – він стрімко підвівся і підійшов до балкону, - хочеш аби я виплигнув униз? Бо я жити не можу без тебе.

Це завжди був кращий його аргумент у суперечках, і Люсі просто не могла встояти проти цього. Вона не хотіла аби його смерть була на її совісті.

- Ні, відійди від балкону, швидко, - закричала вона, - сядь тут. Люсі показала йому на стілець навпроти ліжка.

Він підійшов, а тоді впав до її ніг, і почав цілувати коліна.

Журливо опустивши голову на край ліжка, Рік почав бити себе кулаком по лобі.

- Я не можу себе вбити так, - запевнив він її, - Люсі не кидай мене. Я ніколи більше не буду пити. Ніколи не гляну на іншу. Я кохаю тільки тебе.

Люсі відвернулася від нього. Вона не знала, що їй робити. Як можна пробачити таке? Але ще гірше зізнатись перед усіма в тому, що її хлопець виявився зрадником. Вона кохала його, і давно будувала плани на майбутнє поруч з ним.

Рік кілька годин ходив за нею по кімнаті, вмовляючи її. А тоді впав театрально на коліна біля неї, і попросив вийти за нього заміж.

- Що? – не вірячи перепитала вона.

- Люсі, - терпляче повторив він, - я не можу без тебе жити. Я знаю, що ніхто інший не буде мені кращою дружиною ніж ти. Хочеш вийти за мене?

І тут вона здалася, вже уявляючи себе нареченою у довгій сукні, заздрісні обличчя подружок, щасливих батьків.

- Так, я вийду. Але ти більше ніколи не зрадиш мені, бо я піду не прощаючись.

Він урочисто це пообіцяв.

Закохані зіграли чудове весілля.

А тоді, з року в рік, вона почала дізнаватись про зростаючу кількість його коханок.

Він піймав її. Вона не могла стати однією з тих, кого засуджувала. Однією з розлучених жінок, яким зраджували. Тією, з кого вона привселюдно знущалася, вказуючи на її неповноцінність як жінки.

Люсі йшла тим довгим коридором, що наближав її до їх подружньої спальні, за чиїми дверима стояло їх подружнє ліжко, і ніяк не могла дійти.

Вона вже точно знала, що там. Знала і те, з ким він. Але тепер не знала, хто вона сама.

Люсі підійшла до дверей. Поклала свої довгі гарні пальці на темне холодне дерево. Вона знову відчула, ніби падає із мармурових сходинок у темну прірву. Кожен раз, Люсі все більше розбивалася на них, і вмирала щоразу.

Навшпиньках вона повернулась назад. В коридорі взяла свою сумочку, накинула пальто, й механічними рухами вдягла свої туфлі.

Люсі подивилась на двері спальні ще раз. Ті двері, за якими знаходилися гігантські невиправні зміни в її житті, зітхнула, і вийшла з квартири, вирішивши повернутись через кілька годин з прогулянки.