Тронь Лілія

***

Дніпропетровськ, чарівний мій!
Моєвеличнеріднемісто!
Ти у душіживешмоїй
Одвічнимсонцемпроменистим!
Життя по світу водить нас,
Але чужого нам не треба.
Ти – наша пристань, повсякчас
Ми всівертаємосьдо тебе…
Дніпропетровськ, чарівниймій!
СталевесерцеУкраїни,
Шум вод Дніпровихголосний,
Міцні пороги та глибини.
Красою парків та алей
Душа поволірозквітає,
А Яворницького музей
Здобуткипредківзберігає.
Дніпропетровськ, чарівниймій!
Літопис, писаний віками…
Твій шлях тернистий, непростий
Лишився в фарбах Діарами.
Тимаєшвласних «близнюків»,
Фонтани та мости могутні.
Нащадокславнихкобзарів
Втобілишивсянезабутнім…
Дніпропетровськ, чарівний край,
Куточок, щосерцяєднає.
Живи яскраво, процвітай!
Хай твоя велич не згасає!

Про події на Сході України

Хто б міг подумати, що лихо нас спітка –
Іде війна… Кривава, невблаганна…
Лиш щохвилини бігає «швидка»,
А у солдатів кровоточать рани.
Іде війна, а що лишилось нам?
Чекати допомоги влади?
А хто синів поверне матерям?
А хто зупинить ненависні «гради»?
Тут тисячі пішли без вороття,
Тут навіть ріки дихають вогнями…
А хто врятує місячне дитя?
Хто сироті поверне тата й маму?
Спиніть війну! А хто це зробить, хто?
І тиша… І нестерпний дух мовчання.
Та тільки хлопці знову йдуть в АТО,
Аби додати матерям страждання…

Талановитому та неповторному

Проникливий погляд заводить в оману
Я в твоїх очах потонула навіки…
Здивується той, хто не вірить в кохання,
А для мене твій сміх чудодійний, як ліки…

Ти став моїм світлом і творчим натхненням
Такого навряд чи я знову зустріну…
Це долі великий дарунок, напевно, -
Коли ти знаходиш потрібну людину.

А стукіт сердець, як звучання симфоній
Це диво трапляється раз на сторіччя.
Хочу чути звучання твого саксофону
І бачити посмішку на чарівнім обличчі.

Нам час зрозуміти відому дилему:
Пройти по мосту чи зіскочити з мосту
Так серцем горю пригорнутись до тебе,
Та чи маю право – сказати непросто.

Обставини, люди, зірки і планети
Нам стануть в нагоді або на заваді…
Що не зустріч – то час емоційного злету
Ми запалюєм зорі чи може лампади?

А раптом нам бути удвох не судилось
І будемо завжди під біркою «друзі»
Я дякую Богу, що ми все ж зустрілись
І вдячна тобі за повернення музи.

Я довго чекала на неї й на тебе
І тому скажу тобі, милий юначе:
«Якщо даси руку – злітаєм до неба,
Як ні – я собі цього вже не пробачу!»

Автобіографічний вірш

Ношу сонце в долонях та іскри в зіницях
Сама випромінююмегазаряди
Щастязнаходжу в звичайнихдрібниях
І кожному дню нескінченно рада.
Висловлююсьзавждиусім у обличчя
Не люблю і не вміюкривитидушею
Вихованнямзастрягла в двадцятімсторіччі
І віршізбираю, мовсрібнітрофеї.
Ліну Костенко частенько цитую,
Їївіршінапам'ять читаю малечі
Та все ж, ні про що у житті не шкодую,
Бодосвідпоклала у ранець за плечі.
Тепер же, на все іншийпогляд і думка
Посеред спектаклю змінилисьактори
Хтобувневажливим - пішов за лаштунки
Безсилийпрожити і радість і горе.
Тим, хтопоручзі мною я вдячнабезмежно
Ми впевненимкроком, пліч-о-пліч, до цілі
Лишилось прожитисвійвік, як належно
Та дертисявгорущовистачитьсили...
І міцностискаючихрестик в долоні
Продовжуювіритивсімсвоїмсерцем:
Хтомужньоздолаєжиттяперепони -
Тому воно і усміхнеться…

Присвячено 20-ій річниці Незалежності України

У синім небі ясно сонце сяє,
До себе манить чарівнá блакить,
В садочку соловейко не стихає,
Аж серце завмирає – дивна мить.
Під сонцем блискотять ранкові роси,
Посеред нив колóсяться жита,
Виспівують птахи дзвінкоголосі
Та диво-квітка в полі розквіта.
Неподалік дівоча пісня лине
І горнеться до матері дитя,
Квітує наша ненька Україна,
Хоч зовсім нелегке її життя.
Вона ішла тернистими шляхами,
Крізь темінь пробивала путь собі,
Не раз ділилась поміж ворогами
Й перемогла в запеклій боротьбі.
Багато революцій вже минуло,
І перша, й друга Світова війна,
Та от вже 20 років промайнуло,
Як стала незалежною вона.
Від того часу квітне Україна,
Як соняшники на її полях,
І квітне наша мова солов’їна,
Як маки на розшитих рушниках.
В каштанах розквітає весь Хрещатик,
Несуться хвилі схилами Дніпра,
Ростуть нові Шевченкові нащадки
В країні миру, щастя і добра.
І височать тепер під синім небом
Твої блакитно-жовті прапори,
І скільки було сказано про тебе,
Та скільки ж слів ще будуть говорить...

Мамі...

На місто тихо опустився вечір,
Скотилось сонце десь за небокрай,
Стихає потихеньку сміх малечі
І оповито сутінками гай.
Вже темна ніч спустилась на діброву,
Вечірня засвітилася зоря,
А ти співаєш тихо колискову
І присипляєш піснею маля.
Один за одним вечори минали,
Поснули усі люди, навіть гай,
А ти мене маленьку колихала,
Солодких снів даруючи розмай.
Щовечора мені читала казку,
Співала колискову перед сном,
Ти змалку дарувала мені ласку
І зігрівала ніжністю й теплом.
Ти чесною мене навчала бути,
Щоб я змогла достойно шлях пройти,
Ти говорила: „Треба вірить людям!
І за добро лише добром платить!”
Моє дитинство швидко пролетіло,
Зросла донька, не зчулась ти й коли,
Його понесли лебеді на крилах
В далекий край, подалі від землі.
Сьогодні тобі дякую, рідненька,
Що виховала ти своє дитя,
Що піклувалась про свою маленьку
Й дала мені путівку у життя!
Пробач мене за всі безсонні ночі,
Що слухалась тебе я не завжди
І вчинки необдумані дівочі
Ріднесенька моя, мені прости!
Всі мої вірші і пісні для тебе
І найніжніші квіти на землі,
Найперші проліски і чисте синє небо
І відлітаючі у вирій журавлі!
Веселка, що розквітла в синім небі
І крапельки весняного дощу,
Усе, матусенько, на світі лиш для тебе,
Моя ріднесенька, я так тебе люблю!!!