Ада Єлагіна

ДЮНА

І.

Білосніжний, білий, білоокий,
на сорочці паморозь хрещата,
час іти і твій блаженний спокій
зустрічати, зустрічати.

Бездоганний, бистрий, безтілесний,
чом стинаєш губи полинові?
Поведеш рукою – і воскресне
запах крові, запах крові.

Надимай розчахнуті легені
і торкни струну своєї лютні,
заспівай же вільним і нужденним
про майбутній
вилом суті.

Вітре, вітре, може, ти й не віщий,
бо за правду надвисока плата,
тільки віддається значно більше,
щоб мовчати.

ІІ . 24

Гуде вогонь і б'є зелений морок;
Дивись, дивись, аж поки не осліпнеш!
У тебе у кишені – колос повний
І кісточка від вишні.

Я – знову хвиля. Горнеться мій погляд
До губ твоїх, забарвлених принадно,
До вилиць, що відтінені медовим
І темно-виноградним.

Я сплю – не сплю. Я дихаю і тану,
І снить трава у присмерку червонім,
Стриба вогонь завихреним шаманом,
Щоб кров твою намовить:

"Віддай красу! Вона тобі не личить!
Колись нутро гірким проступить потом
І темний віск загусне на обличчі
Понад вишневим ротом.

Віддай! Віддай! Усе у тлін виходить,
Чого хоч раз мої жадали вічі.
Ти – мій пігмент, що носить майську вроду.
Й нічого більше. Ніколи більше..."

Гуде вогонь, звивається і гасне.
Не варто прислухатися, мій брате.
Такий пісенний, такий прекрасний...
Жага писати. Тебе писати.

ІІІ.

Холод проймає такий, що можна торкнути повітря,
Випити кварцеву тишу – і губи собі попекти,
Холод проймає такий, ніби в годину найгіршу
Бог нас простив і полишив
За тисячу днів до весни.
Лінія, лінія, лі...
Полеле, ти п'яний з утоми.
У безрусі темно-скляному заклякли зіниці твої,
Руки – продовження віт, серце – породження грому –
Розпались
на сум і судоми
За тисячу днів до весни.
Най перебудеш ти тут,
під кригою, мов на вітрині,
Поки вростатиме іній у землю свинцево-масну,
Поки нам виболить гнів очей твоїх синіх-пресиніх
І стане свободи й цвітіння
На тисячоденну весну.

ІV. Синь

Коли сповільнює хід велика ріка,
коли хвилі її різнобарвні і бистрі – насправді застигли в собі,
на мулистому дні виника тьмяний просвіт – портал із нічого:
наче мушля відкрилась,
проявилось несправджене в ній,
підвелося занедбане, пробудилось забуте.

Трохи часу – і руки розтуляють засвічений просвіт;
синій трепет у лінії, поза нею тони голубі.
кожне око, що здавна замкнулось лише на собі,
пильно дивиться в синь,
та не бачить в тій сині нічого.

А густа синява набува еластичності форм,
і в рухливій статурі проявляється щось надважливе.
Та немає рибалкам до підводного свічення діла,
бо не схоже на скарб і на рибу не схоже воно.

****
Скрізь закуто в бетон береги, понад ними рояться базари,
на широкі вітрини обіцяють покласти дива;
у будівлях скляних за усмішками скніють почвари,
і облизує губи швейцар, поглядаючи в просинь вікна.

Майже восьма. У теплому домі
ллється світло і пахнуть парфуми,
позіхає дружина і на шию вдяга ланцюжок.
Чоловік у сусідній кімнаті ледь нервуючи в'яже краватку,
Він боїться дивитись у люстро,
він заплющує очі давно.

Знає, знає – відіб'ються хворі, посірілі від мулу волошки,
що світили колись із води і вростали у дужі серця,
а тепер упиваються в себе, бо рости до людей вже не можуть.
На охайному тілі – ні зморшки,
в дзеркалах – дві зіниці мерця.

Так сповільнює хід і спиняється в жилах ріка,
її кров навісна – надто рано застигла в собі,
на мулистому дні тьмяний просвіт поволі зника:
наче мушля закрилась,
і душа захлинулось у ній.

V. Острів

Я виходжу з метро. Я на острові.
Талий сніг – то папір на піску,
То слова з молоком розпорошені
На сповільнену хвилю низьку.

Фає вітер і щогли хитаються,
І риплять їхні бронхи старі,
Я даю слабину, та не каюся,
Що стриножив коня у борні.

А бувало не раз – неприховано
Темну пристрасть пускав я до жил,
І бив, наче ножем, словом гостреним
У матерії божих вітрил.

І не тих називав найдорожчими
Відкривався у пісні не тим,
Так і жив, навісним і непрощеним,
І у кожному домі чужим.

І хитало мене між вагонами
В переходах між двох берегів;
Я двоївся, я був переповнений,
І землі було мало мені.

Хто ви, друзі, і де ви, приятелі?
Зелен дим на торішній траві;
Я з приблудами і біснуватими
Опівнічні шукав ручаї.

Бо вода у них з медом і попелом,
Бо розлив їх пече, як надріз,
Темні хвилі не знають супротиву,
Коли котяться з неба униз.

Сік чорнильний – на крові заварений,
Тануть зорі у танці з серпом;
Я минав фіолетові гавані,
Поза простір виходив човном.

І тепер на піску, як на сповіді,
Знов стою перед ликом стіни.
Так багато іще не було в мені
Білих дюн посеред весни.

VI.

Наші вікна виходять на захід.
Наша пам'ять відтворює довге завершення дня.
Як за краєм земного котла засинає предвічна зоря,
так і ми розмикаємо коло, мов губи від спраги.

Наші вікна – плавильні озера.
Ми щоденно купаєм у них слабодухі тіла:
у гарячий потік, у червінь невиразного тла
кожне ціле заходить нагим.
Кожен спалах зміїться зеленим
за шатром потемнілих од денної стоми повік.
Ні – не ти,
в оксамитове крісло твій сяде двійник
і потоне в червоному склі,
як у теремі винного звіра.

Тільки раз на добу повнить нас неминучий дурман.
Електрична свіча в тебе в оці – сумний індикатор;
наче ти й у кімнаті, а здається, що я сам на сам
із жертовним огнем
у вікні, що виходить на захід.