Синьоок Тетяна

Народилася 1990 року в м.Золотоноша на Черкащині.Закічнила Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, наразі навчаюся в аспірантурі Інституту. Лауреат Міжнародної літературно-німецької премії імені Олеся Гончара в номінації "мала проза" (2015 рік).Фіналіст конкурсу художнього репортажу "Самовидець-2014". Переможець конкурсу НСПУ і КМДА "Перша книжка автора".

У ліфті

«Моя дружина й ліфти – несумісні», – раптом сказав незнайомець, з яким я мовчки провела кілька секунд з першого до восьмого поверху. До дванадцятого, куди треба було мені, ми не дісталися, а от де мав вийти він, я взагалі не помітила. Світло погасло, але диспетчера не викликав ніхто: знаючи примхливу вдачу ліфта, ми, не змовляючись, вирішили почекати. Я навіть не встигла усвідомити, що лишилася в темному ліфті з незнайомим чоловіком, який крізь темряву говорив далі:

•  Одного разу моя дружина застрягла в ліфті разом із якоюсь жінкою-собачатницею. Та підгодовувала безпритульних собак із усього кутка і часом навіть приводила їх до своєї квартири, особливо коли було холодно. Того дня точно було холодно, дощило – пригадую, як вступив у калюжу, коли виносив з під'їзду дружину, заплакану й присоромлену. «Тебе треба в лікарню», – мало не кричав їй у вухо, стрибаючи на одній нозі й витрушуючи воду з черевика. Мені неважко було стрибати й тримати її на руках – вона завжди була легка, мовби дівча.

•  Вашу дружину вкусив собака? – уперше озвалася я, перервавши монолог.

•  О так! Пес. До ліфта разом із собачатницею набилося собак із шість, і не всі вони були маленькі, скажу я вам. Ліля завжди боялася собак, тож не здивуюся, якщо їй здалося, ніби їх там із двадцять.

•  Яке неподобство! – обурилася я. Подеколи самій випадало ціпеніти в оточенні цих тварин із незрозумілими намірами. Але зараз у ліфті незнайомий чолов'яга оповідав мені прикру пригоду своєї дружини, і це теж було дещо дивно.

•  «Собаки не винні», – плакала Ліля мені в плече. – «То просто я злякалася і ненароком наступила котромусь на лапу, ну а він вжахнувся і вкусив мене!»

Чоловік зімітував тонкий голос дружини, і мені здалося, що, напевно, Ліля плакала не від болю, а від сорому в цій дурній ситуації.

•  Я зареготав, уявивши, як моя мала, – він так і сказав – «моя мала», ніби про дитину чи про подругу-підлітка, – метушиться у ліфті й наступає на собаку, злякану не менш від неї. Ліля теж усміхалася крізь сльози… Вона завжди боялася уколів, а тут їй мали зарядити одразу кільканадцять, проти сказу, ну, ви знаєте… Відтоді дружина оминала ліфт десятою дорогою. Хоча собачатниця сто разів просила вибачення і навіть принесла квіти на знак примирення. Але, на думку Лілі, квітам краще цвісти на клумбах, ніж в'янути у вазах. Однак із собачатницею вона подружилася.

Раптом він згадав про мене:

•  От ви любите квіти?

•  Ну так, звісно, – озвалася я. – Приємно, коли дарують квіти, та ще й зі смаком, особливо без нагоди. Як тільки квіти з'являються в кімнаті – все довкола стає іншим.

•  Так, усе стає іншим. Коли квіти. Це напевно, – пробубонів він.

Аж раптом світло спалахнуло, ліфт утомлено загудів після кількахвилинного відпочинку і спинився на одинадцятому.

– До зустрічі, – сказав мені чоловік, виходячи.

– До побачення, – відповіла я. – Вітання дружині!

– Хотів би передати, та не зможу, – промовив, коли двері вже зачинялися. Але я ще встигла почути: «Царство їй небесне!»

Дінка

…Анин батько хворів уже давно. Усі (і він насамперед) напружено чекали смерті. Здавалося, що вона стане звільненням, після якого можливий шанс на нове життя. Ніхто не мріяв про те, щоб чоловік пожив іще бодай місяць. Таким його витримувати було важко. У невеличкій однокімнатній квартирі, де вони тулилися вчотирьох (не враховуючи Джесіки, їхньої собаки), застигло гнітюче очікування. Ані часто хотілося кричати, але дівчинка не могла цього зробити, щоб не тривожити батька. Вона тихо плакала у ванній, а він вмирав за стіною. Щосекунди танув, тихо стогнав й іноді плакав теж.

Аня майже не виходила з квартири, а мама не могла наполягати, щоб дівчинка пожила в бабусі. Це були останні дні разом. Це були страшні дні, а проте Аня все ж могла провести їх разом із батьком, хоч і в мовчанні.

…Настуні так і не дозволили лишити Дінку вдома. «Якби цуценя, то можна хоч помилуватися, а вона ж уже стара», – таким був мамин вердикт. Плачучи, дівчинка випровадила собаку з квартири, потім поніжила її за вухом і поцілувала в чорний ніс, хоч це їй було категорично заборонено.

Дінка була нічим не примітною дворняжкою. Не мала ні білих «шкарпеточок» на лапках, ні особливо симпатичних вух. Звичайна сіра з відвислими грудьми. Жодних екстраординарних здібностей, навіть лапу вона так ніколи й не навчилася давати. Однак Настуні Дінка чомусь подобалася. Дівчинка виносила їй поїсти, пестила її, а коли собака десь зникала, то сумувала за нею.

Сусіди Дінку не любили. Не раз хотіли її отруїти, але, боячись, щоб отруту не з'їв чийсь кіт, не наважилися цього зробити і просто жбурляли в неї каміння, якщо на це був настрій. Зате діти собаку не кривдили, бо знали, що в неї можуть з'явитися цуценята і вона не дасть ворогам потримати їх. Малята в Дінки завжди були прегарні, і їх швидко розбирали. Але, пам'ятаючи, як хтось потопив її перше потомство, собака зазвичай приводила цуценят десь далеко в підвалі, і лише діти знали, де саме.

Якось у Настуниної подруги Ані з'явилася Джесіка. Джесіка була бультер'єром з широко розставленими лапами і злою мордою. Вона швидко навчилася багатьох команд, адже дядько Борька, Анин тато, собаці приділяв уваги більше, ніж будь-кому в родині. Не розуміючи, чому Ані в однокімнатній квартирі дозволяють тримати собаку, а їй – ні, Настуня все скиглила і знову просила забрати Дінку. Мама переконувала дочку, що Дінка й сама не схоче жити у квартирі, що їй краще на свободі, та й врешті-решт у помешканні не місце собакам. Але дівчинка протестувала і плакала. Вирішено було, що остаточне слово скаже батько. Він, вибираючи між авторитетною дружиною і дочкою, вирішив, що все-таки хай Дінка поки поживе надворі.

…Була вже осінь, але діти не хотіли сидіти вдома і виходили гуляти надвір. Анин батько натренував Джесіку, вона була стрункою, жвавою, і шерсть на ній аж лисніла від здоров'я й енергії. «Порода», – любив повторювати він. Якось дядько Борька вигулював Джесіку і звільнив її від повідка. Поряд у піску гралися діти, також і Настуня з Анею. Джесіка виконувала різні команди так спритно, що аж сусіди – чи то з балконів, чи то з вулиці – задивлялися на розумну тварину. Анин батько пишався своєю ученицею, пестив її, приплескував по спині, давав корм. І всі були у захваті. Всі, крім Дінки, що лежала в затінку на піску і по-буддійськи напіврозплющеними очима споглядала цю картину, обгорнувшись облізлим хвостом.

Раптом дядько Борька вирішив випробувати ще одну команду.

– «Фас», – вигукнув він і різко показав рукою в бік сонної Дінки. Рвучкий стрибок Джесіки – і далі нічого не можна було побачити, тільки чулися скімлення та рик. Пил, туман – усі отетеріли і на якусь хвилю заніміли, аж поки не пролунав розпачливий вереск і плач – то кричала і захлиналася слізьми Настуня, яку душило несподіване горе.

– «Спиніть її, спиніть!» – кричали з балконів люди, та господар собаки мовчав, поки його вихованка, впившись зубами у бік Дінки, намагалася розірвати ворога. Навіть Анине благання не допомагало, і тільки після грізних лайок чоловіків, що вилетіли з під'їздів, Джесіку відтягнули, а Дінка, хоч і стікала кров'ю, безтямно мчала кудись, лишаючи по собі червоні цівочки, які повільно всотувалися в запилений асфальт…

…На похороні дядька Борьки було небагато людей. Усі співчували його дружині, колись спокійній і привітній, тепер – знервованій і почорнілій від горя. Усі думали про те, що така нагла смерть може чигати на кожного, тому неохоче виходили надвір проводити Аниного батька в останню путь. Родичі ридали, Анничку аж трусило від розпачу. Джесіка сумно дивилася з вікна. Труну несли до машини, щоб відвезти до цвинтаря. І раптом почувся чийсь надірваний крик, сповнений люті і відчаю, – то з балкона репетувала Настуня, якій батьки не дозволили дивитися на похорон з вулиці.

– Так вам і треба!!! Так вам і треба!!! – лунав її дзвінкий голос над усіма, і лемент цей був грізніший від грому і несподіваніший від блискавки. У всіх відняло мову, крім батьків Настуні, що побігли додому вгамувати дочку. І поки її не забрали, оте «так вам і треба» звучало в головах людей, які були вражені страшною поведінкою дівчинки і вже починали думати щось негоже про її батьків.

…З Настунею довго не розмовляли у дворі, батькам не вдалося пережити такий жахливий сором, тож вони вирішили переїхати до іншої квартири, тим більше, що ця була занадто маленькою для їхньої родини. Дінку забрали з собою. Вона пережила свого ката на півроку.

Любочка

Я досі пам'ятаю той відгороджений дверима коридор. Так, ніби пацієнтки, нервовим кроком ступаючи за пластикові врата, виконують якийсь обряд ініціації, приречено розпочинають гру на виживання. Здебільшого вони виходять з полегшенням. Здебільшого, та не завжди.

Ми з мамою сиділи в черзі на мамографію, куди вона все відкладала поїхати, а я, панічно боячись схожого роду направлень, щодня їй про те нагадувала і обіцяла, що візьму кілька днів відпустки і ми підемо разом. Я сказала собі, що після процедури пообідаємо в ресторані, а тоді я куплю мамі якусь одежинку. Їй і батько цілком міг би запропонувати це, але він не пропонував. Це справи жіночі, жінки з ними хай і розбираються. Так і з абортами було.

•  …І тоді я встала зранку, – якось розповіла мені мама, енергійно кремсаючи цибулю на старій дерев'яній дошці, – зібралася й поїхала в лікарню на аборт. Він мене навіть до автобуса не провів. Перший раз страшно було…

Я не знала, що сказати, і не розуміла, чому так сталося, що слухаю це. Зловила себе на думці, що не почуваю жалю за тими дітьми (дітьми? Чи вони вже були ними?), яких моя мати з мовчазної згоди татуся (чи, може, не мовчазної? Чи, може, не згоди, а наказу?) вбила, випалила з цього світу. Але на очі навернулися сльози, коли уявила, як моя тоненька мама пірнає з теплого ліжка в холодний автобус, їдучи із села з думкою, що повернеться вона вже не такою, як була, і не таким бачитиме свого чоловіка, і цю раптом осоружну хату, і все-все. На щастя, я не знаю, які сни вона бачила, – може, бачить і зараз?

•  Не сумуй, доню. І не осуджуй мене. Усі те робили, чоловіки байдужіші були…

Я згадала цю розмову тут, у лікарні, хоч ми прийшли сюди з іншого приводу. Намагалася не видавати своє хвилювання, а мама – своє. Вона нібито читала книжку, а я – розглядала плакати про здоров'я на дверях кабінетів. Як запобігти раку, що треба мати із собою для першої консультації…

З кабінету мамографії вийшли дві бабусі, їм було десь по сімдесят. Традиційні бабуськи, квітчасті хустки, кофтинки на ґудзиках, довгі спідниці, з-під яких, мов сухі патички, стирчали ноги. Старенькі трималися за руки (я все боялася взяти маму за руку, щоб не додавати зайвого драматизму й не нагнітати). Одна мала чорний пакет «Boss» і зошит з якимись голлівудськими зірками (очевидно, картка). Друга притулила вільну від палички вузлувату руку до очей. Мовчала.

•  Ну нічого, пішли потихеньку, – тихо промовила перша з пакетом «Boss», обійнявши другу. І вони рушили. Я дивилася їм услід, як зникають ці маленькі постаті в сліпучо-стерильному лікарняному світлі.

І раптом:

•  Привіт, Надійко, – хтось заговорив до мами. Незнайома жінка (може, якась колега?). Огрядна, ошатно вдягнена. На голові – темна хустка в дрібну блискучу смужку. До неї збоку, мов опеньок до стовбура, притулилося бліде дівча років п'ятнадцяти. – Зараз ми з Любочкою зайдемо, в нас домовлено, – і вже до натовпу, що почав обурюватися на Любочку, яку нахабна дама вирішила провести без черги до кабінету напроти мамографії. – Спокійно, ми записані…

Ніби на підтвердження цих слів з-за дверей випірнула білява голова лікарки.

•  А, Любочка, заходь-заходь… Вибачте, це терміновий візит, почекайте, – кинула лікарка в чергу.

Любочка зайшла. Огрядна жінка – за нею.

У Любочки були очі вицвілого блакитного кольору, як буває зі старим посудом, коли він довго простоїть на сонці.

•  Ну, бляха-муха, і тут блат. Ми по дві години сидимо, а хтось припре яку-то Любочку, і все. Ніде порядку нема, – заторохтіла якась циганка, а решта черги мовчки з нею погодилася.

•  Дивлюся на Якимівну і повірити не можу, що вона ненавиділа свою невістку, – тихо сказала мама.

•  Це хіба не дочка її? – здивувалась я: так рідно горнулася дівчинка до жінки, як виявилося, Якимівни.

•  Невістка. Завагітніла від її сина. Їй п'ятнадцять, йому – сімнадцять. Як вона тільки її не обзивала, як не ганила. «Шльондра нарвана» – я тільки нещодавно дізналася, що «шльондру» Любою звати. Тільки «шльондра» або «та», а зараз, бач, Любочка…

Я мовчала. Мама продовжувала:

•  Сердилась Якимівна, мало не проклинала ту дівчину, а вона ж іще й без батьків, з бабусею жила. Та син її, хлоп'я ще, завів: «Люблю – одружусь, кину учобу, піду працювати. Будемо якось виховувати дитину». Ну й одружилися. Якимівна й заспокоїлась, стали з чоловіком чекати внука…

Підійшла мамина черга заходити до лікаря.

•  Не бійся, ма. Все буде добре. От зараз перевіришся, і підемо по одежку, гаразд?

•  Підемо, – усміхнувшись, сказала мама. Двері зачинилися, а всередині мене почалася колотнеча. Я забула про Любочку і Якимівну, про двох сердешних бабусь, про циганку, яка раз у раз блискала на мене чорними очима. Я дивилася у вікно, але не бачила, що там за ним. Дістала телефон, поклацала. «Боже, хай все буде добре, хай так буде, благаю….»

Незабаром мама вийшла.

•  Ну що, що сказали? – повільно, зовсім не у своєму стилі спитала я.

•  Ось написали все на листку, до лікаря тепер.

Ми вже збиралися рушити до дверей, як із сусіднього кабінету вийшла Якимівна. Любочку, очевидно, оглядали. Жінка почала говорити щось до мами, та я не слухала: крадькома взявши в мами з руки листок, почала шукати написані там слова в інтернеті. Здавалося, всі бачать, як тремтять мої ноги і руки. Але це було не те. Не те !!! Відчула, як пітніють плечі, ніби з них зняли тягар, і шкіра знову може щось відчувати. Тільки тоді я почула, про що говорить Якимівна. Без Любочки вона вже не мала такого впевненого вигляду.

•  …Ти думаєш, вона врачиха хороша? Суки вони, а не врачі. Любочка щодня каже, що чула, як дитина плакала, як вона вихлюпнулася – і стихла. Любочка кричала, в неї перші пологи, – ти ж бачиш, вона мала ще, – а вони, уроди, біля вікна стояли і базарили. А воно впало і вмерло зразу…

Ми з мамою стояли ні в сих ні в тих.

•  Ти знаєш, Надійко: я дитини не хотіла. Я на Любу дивитися не могла, але коли вже животик почав з'являтися, подумала: у мене тепер ще одна дитина, а скоро буде і онук. Я часто думаю, що врачі – то суки, але і моя є в тому вина, що дитяти не хотіла. А воно, неждане, й саме не захотіло до нас, – Якимівна притулила свою пухку руку в золотих перснях до очей. Знову цей жест – рука до очей, уже вдруге за якусь годину.

У лікарні весь час було шумно, а це ніби все замовкло. Раптом прочинилися двері. З'явилася бліда Любочка, за нею – лікарка. Я раптом зрозуміла, звідки ця її неприродна запопадливість перед простими смертними пацієнтами.

•  Ходи, Любочко, – Якимівна миттю прогнала жаль з лиця, – після аптеки підемо додому, купимо яблук і апельсинів, а тоді щось приготую добреньке, да? Все, йтимемо вже. Сподіваюся, у вас все гаразд… До побачення, дівчата!

•  До побачення, – тихо сказала Любочка, і вони зникли за пластиковими дверима.