Синьоок Тетяна

Народилася 1990 року в м.Золотоноша на Черкащині.Закічнила Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, наразі навчаюся в аспірантурі Інституту. Лауреат Міжнародної літературно-німецької премії імені Олеся Гончара в номінації "мала проза" (2015 рік).Фіналіст конкурсу художнього репортажу "Самовидець-2014". Переможець конкурсу НСПУ і КМДА "Перша книжка автора".

Слідами нічних верблюдів

Караван

Нічні верблюди караваном
Зникають десь над океаном.
Я вже не вперше бачу шестя,
Яке прямує у нікýди.

Мої думки стрункі й логічні,
Без сумніву, афористичні.
Я запишу їх, лиш торкнуся
Бодай останнього верблюда.

Цей караван завжди так близько,
Та я женусь за ним вже вічність,
Пісок між пальців ятрить ранки,
Біжу і майже задихаюся.

Сьогодні встигну записати,
Снага скандує:"Наздогнати!"
І, попри наглий подих ранку,
Тягнусь і мало не торкаюся

До золотавого хвоста,
Та яв ця надто вже хистка,
"Я знову без записника! "
І прокидаюся.
Нічні верблюди караваном
Зникають десь над океаном.
Я вже не вперше бачу шестя,
Яке прямує у нікýди.

Мої думки стрункі й логічні,
Без сумніву, афористичні.
Я запишу їх, лиш торкнуся
Бодай останнього верблюда.

Цей караван завжди так близько,
Та я женусь за ним вже вічність,
Пісок між пальців ятрить ранки,
Біжу і майже задихаюся.

Сьогодні встигну записати,
Снага скандує:"Наздогнати!"
І, попри наглий подих ранку,
Тягнусь і мало не торкаюся

До золотавого хвоста,
Та яв ця надто вже хистка,
"Я знову без записника! "
І прокидаюся.

***

Хтось любить простір, хтось розкіш, він – любитель води.
Глянувши на нього, одного просиш – веди!
Як з ним легко – мене це дивує: хоч пиши, хоч гріши,
Через те, що таких не існує, трапляються музика і вірші.

Звідки такі беруться – тчуться з сонця? сходять з картин?
Всі мої струни рвуться, коли він підморгує зі світлин.
Всі мої райдуги сяють, а рани забуті, стерті,
Сни завмирають, коли серце вистукує три чверті.

І якби він вирішив вийти з дому, зробити крок,
І якби я відповіла на незнайомий дзвінок,
І якби між людьми не існувало стін і мостів,
А всі відстані легко додались за допомогою поїздів,

А всі погляди значили б щось, а не хаосом розсипалися,
А обличчя чужі і знайомі не забувалися,
Завжди вабили погляд, немов кораблі на причалі,
То, можливо, тоді я б зустріла його,
та досі – не помічала.

Кулі крізь ніч

Будь ласка, поспімо ще трішки: спинка до спинки, ступня до ступні,
Так, як давно не було й не буде найближчі дні.
Знаю: думки тривожні не зникнуть і уві сні
Бачу я крізь повіки сльози чиїсь на вікні.
Схопишся. Де ці, у біса, шкарпетки – спросоння.
Гатить кулями дощ на моє підвіконня.
Втім, що я знаю про кулі?
Я все життя сплю. І зараз от теж заснула.

Ти заважав мені спати: побиті плечі, впритул гранати.
Що мала я робити? Годувати, жаліти, ґудзики пришивати,
Сушити тобі волосся і в тім’я тебе цілувати,
І не турбувати тебе, і від новин не відривати.
Мовчки твої підошви від кіптяви відтирати.
Бродити вулицями, де ще недавно лежала бруківка,
Годувати людей, що вже забули, де їхня домівка,
Слухати, як летить гімн в пащу неба зимового,
Бачити, як жбурляють каміння, мов серце відірване,
в ворога.
Думати: скоро минеться, ще трішки, ще трішки,
Чергувати з волонтерами на лікарняному ліжку,
А зранку не ждати маршрутки – і до метро пішки.
А вдень безнастанно ходити і дивуватись:
Як всі ці люди ще ходять на пари, а ті все ще можуть сміятись…

…А як усе починалось! Усмішки, смуги на прапорцях,
Кожен зі стягів цих був ніби особисто тобі до лиця,
Якось незручно й невчасно про це згадала,
Коли в них стріляли, і сльози в маску брудну стікали.

…Ти не даєш мені спати і досі, хоч це вже ніби й не з нами,
Це просто «новини» поряд із мемами й картинками з котами.
Це просто скупі рядки недоладного вірша.
І вони мені не дають мені спати. Їх була сотня. Зараз – більше.

Молитва богів

І вона прокинеться зранку й подумає – ми живемо, немов боги.
Небачені досі міста, незвідані береги,
Дороги близькі й далекі – ось тут, біля ноги,
Працюй і встигай мотати клубок бажань тугий.

Це рай марнотратства – у трубах вода питна,
Від сонця й людей захищає поверхня скелець мутна,
І легко ухилитись від націленого гарпуна,
Бо раптом дратує що, то відійди від вікна.

Єдине що тихо, хоч місто й дихає важко.
Коли віник з’єднує тіло розбитої пляшки,
Коли швабра в лікарні стирає сльози з підлоги,
Коли падає мертвий птах зненацька під ноги.

Коли з-за церкви не видно неба, а тільки дими,
А по воді колами отрути їдкі килими,
Екрани довкола стікають кров’ю війни,
Я тільки ловлю себе на думці: де ми?

Можливо, де пахне дитинство сіном на вигоні?
Чи там, де з вікна видно міста стрункі вигини?
Чому через чиїсь пащеки і прямі звивини,
Ми за своє щастя чуємось винними?

Довершує Бог останні штрихи полотна,
Розбіглись цікаві подалі від свого вікна,
Недавно був серпень, а зараз знов, схоже, зима,
Холодним повітрям стелиться крадькома.

Двоногі боги заховались у тепле від вітру.
І деяких їхніх сліз жодна швабра не витре,
І прагнучи спокою в цій безнадійній гонитві,
Боги озиваються словом молитви.

***

Зупинись, дивна дівчинко, озирнися у вічі літу,
Тільки поле, і вітер, і кіт – твої випадкові свідки.
Висота перелазу притягує, ніби магнітом,
Цей твій задум, він міг народитися тільки влітку.

Ти хотіла літати. Злетіти, розкинувши руки,
Та натомість ледь дихала, мов розчавлена, під перелазом.
Реготали батьки, як дізнались, а зараз регочуть онуки:
«Ба, ну як ти могла таке втнути у другому класі?»

І тому вона «бабочка» – не бабуся, не бабця.
Хоч у бабоччиних дітей підростають діти,
Вона все за своє – покличе котрогось з зухвальців:
«Так, у мене не вийшло. А що як у тебе вийде?»