Зазалітінова Валерія

Колискова

Взимку вечір, наче котик,
Подарує ніжний дотик,
І на вушко прошепоче,
Те, що я кажу щоночі:
Моє дитятко кохане,
Моє сонечко багряне,
Мої крихітні долоньки
І волоссячко від скроньки.
Моя радість і омана:
Так нікого не кохала,
Так нікого не любила.
Моє все! Моя дитина!
Найдорожче, найцінніше,
Не буває важливіше!
Моя радість, спи, рідненький,
Засинаєм помаленьку.
Котик-мурчик, чутно мишу,
Малюку, потрібна тиша!
Ти ії відволікай,
А до нас сон накликай!
Вже втомились оченята
За котом спостерігати.
Тяжче стали наші вії,
Серце ж сповнене надії.
Щось малесенький муркоче,
Спати вже мій любий хоче.
Вже втомилися повіки,
Їх вже час нам опустити.
Засинай, моє кохання,
Досягай зі сном єднання,
Нехай цей казковий вечір,
Огорне тебе за плечі.
Нехай котик проводжає
В світ чарівний, де немає
Ні турбот, ні хвилювань.
Моє щастя, засинай!

Вiйна...

Війна… Яке жахливе слово,
Який палючий біль в душі.
І не повернуться додому
Ті, хто в останній бій пішли.
В куточку тихо заридає
Старенька мати, що дала
Піти на фронт свому солдату,
Якому той віддав життя.
І дай нам Бог не повторити,
Той жах, той морок, той туман.
І хай не стрінеться нам ворог,
Який наповнює свій жбан.
Життя, дароване нам тими,
Кому не знане слово страх.
Лише, не загубивши віри,
Не мавши сумніву в очах,
Вони змогли, вони здолали,
Фашистів клятих, що над нами
Знущались, позабувши страх.
Шануючи безвісний прах,
Ми будем вічно пам’ятати,
Солдата будем виславляти
І вдячність берегти йому,
Бо він за нас поліг в бою.
Та кров, що мерехтить по жилах,
Народу, що досяг мети.
Єдина воля, міць і сила
Здолали біль! Перемогли!
Їх пам’ять варто шанувати
Не тільки в дні травневих свят.
Повагу треба зберігати,
Бо їхня кров тече в серцях.
І кожен день у нас в країні
З’являється нове життя.
Нехай на нашій Україні
Забудуть слово це, «війна»!

Поетовi

Народ наш - нація єдина,
І мова наша золота.
Нам так потрібна Батьківщина,
Всі разом ми – одна сім’я.
Коли Вітчизна воювала,
Війни не бачила кінця,
Лише поет в житті країни
Міг заспокоїти серця.
Коли фашисти нападали,
Ховались всі у глушині.
Поет взбадьорював всіх словом.
Поет – це лікар для душі.
Поезія - велика сила,
Вона існує довгий час.
Поет – поезії дитина
Він друг народу серед нас.
Поет – митець, його промова
Рятує світ наш від нудьги.
Його життя - це рідна мова.
Він просто патріот душі.

Спогад у свiдомостi спливає

Зів’яли наші квіти у садку.
Пожовкло листя у зеленім гаї.
Я не кохаю, більше не люблю.
Лиш спогад у свідомості спливає.
Здавалося, що ти рідніш за всіх,
І що нікого кращого немає.
Проте минули дивні ті роки,
І вдячна, що тебе я не кохаю.
Вже не гуркоче птаха у вікні,
І сяйво місяця тебе не нагадає.
Вже полетіли в вирій журавлі.
А що робити далі я не знаю.
Єдине, що ніколи на землі,
Я за тобою більш не засумую.
Забуду очі ніжні та ясні,
В твої обійми більше не впаду я.
А час минає, сонячні стежки,
Вже білий сніг тендітно застеляє.
Ще трохи і у нашому дворі,
Веснянка радісна знов залунає.
І знов незрозумілі почуття,
Проте серденько більше не волає.
І вдячна, що тебе я не люблю.
Лиш спогад у свідомості спливає.

Не згодна...

Я не згодна грати в любов,
Я не згодна бути росою,
Що проллється, неначе кров,
І розтане палкою сльозою.
Я не згодна вслухатись в слова,
І не згодна впадати в обійми.
Я не хочу прожити життя,
Наче птах, що застряг в павутинні.
Не погоджуююсь я на тепло,
Що ти здатен мені дарувати.
Сил не маю здолати те зло,
Що чомусь почина панувати.
Я не згодна тримати в руках,
Усю розкіш, що можна зібрати.
Не погоджуюсь зрадити тих,
Хто вже звик мені довіряти.
Я не хочу, щоб важко мені,
Було обраний шлях подолати.
Лише мрію про те, щоб життя,
Як в казках, було затишним святом.