Шаталова Ірина

Захоплююся сучасною українською літературою, практикую мистецтво ошибани, мрію багато подорожувати, коллекціоную враження.

УКРАЇНІ

Там, де барвінок стежки застеляє,
Небокрай у широких ланах спочива,
І садами вишневими пісня лунає
Про квітучу весну, що у серці Твоєму жива.

Там, де блукала зажурена доля,
Посивіли степи і козацькі шляхи…
Але Ти крізь віки прямувала до волі,
І синами пишалася Ти, і прощала гріхи.

Ти засинаєш у травах духмяних,
І світанок в озерах плекає Тебе.
Розпустився калиновий цвіт вишиванок.
Покотилося хвилями жито, як день, золоте.

Ти берегами Дніпра об’єднала
Свій народ і до Бога його повела.
У вінки Кобзареві слова заплітала
І молитвою Ти від негоди усіх берегла.

Вір – буде єдності нашої сила,
Буде злагоди вітер і правди зоря…
Принесуть щиру втіху лелеки на крилах,
І розквітне майбутнє Твоє, Україно моя!

САМОТНЯ ОСІНЬ

Самотня осінь, зіткана з туману,
Блукає містом яблуневих втіх.
За небокраєм сивий день розтанув,
На підвіконня згусток ночі ліг.

Озвалася дощем волога тиша,
Незграбний вітер зачепив шибки
І листопадом спогадів залишив
Навіяні самотністю рядки.

***

Закохана в її багряний дотик,
У сплески втомленого спокою дощів,
Пролитих на озимини екзотик,
Які посіяли сентенції душі.

Заручена з прощанням падолисту
І сивим спокоєм спекотного жалю,
Відзначу вдруге радісну Пречисту
І сподівання замість свічки запалю.

Захоплена гармоніями вітру
І небом стиглим, і блакиттю висоти,
Зберу я осені розгублену палітру,
Щоб колір свій весною в ній знайти.

НАЗАВЖДИ (РАЗОМ)

Забута я – на північ: від палкої втоми.
Байдужий ти – на південь: від зів’ялої мети.
На схід – порожні ночі. Їм не місце вдома.
На захід – жменя сонця й щирих сподівань мотив.

Натхненні усмішки, пригоди – на світлинах.
Безглуздість рим і невимовний спокій – на душі.
На небі – сни. Їх стримана безмежність лине
На роздоріжжя почуттів, де ти мене лишив.

А може… Зупинись! Не відпускай на волю!
На зраду щастю й пам’яті не залишай. Зажди!
На роздоріжжі почуттів розквітне доля:
Зустрівшись випадково, бути разом – назавжди.

ВОСКРЕСІННЯ

Ти прилетиш в мою весну на крилах ночі,
В мереживі зірок зустрінемося ми.
Слухняний вітер нас в обіймах залоскоче,
Розтануть спогади байдужої зими.

Свою відвертість я занурю в твої очі,
Цілющий дотик упіймаю твоїх рук…
«Не відпущу тебе ніколи, чуєш?.. Хочу
В цю ніч воскреснути із відчаю розлук».

***

Я зникну за лаштунками дощу
Дорогою з минулого в майбутнє,
Усі думки про тебе відпущу
І почуття забуду незабутні.

Навколо тиша… Це моя душа
Молитвою звертається до неба
І чує голос бога: «Поспішай!
Лише вперед! Назад іти не треба».

Свою виставу закінчила ніч.
Рожеве сяйво обрій запалило.
Не йди за мною, не шукай, не клич! –
Мені життя подарувало крила…

СВІТАНОК
Небокрай запалює світанок, і душа народжує весну…

Коли ніч співала колискову,
Оксамитом срібним падала до ніг,
Я тебе зустріла випадково
У мереживі непройдених доріг.

Долю нам зоря наворожила,
І обійми вітру свідками були.
Нам любов подарувала крила,
Аби всесвіту дістатися змогли.

Хвилями думок і сподівання
Промайнула тінь весни в твоїх очах.
Так народжується цвіт кохання,
І лишається в минулому печаль.

Почуттями я до тебе лину,
Поринаючи в пісні на самоті.
Наш світанок – то лише хвилина
У безмежному щасливому житті.