Сентмартоні Владислав

Я розумію, що сам можу себе здивувати.

Yes my Lord

Ти вбиваєш мене жорстоким часом,
Що так потрібен тобі для підкорення.
Відстань, мов між Юпітером і Марсом,
Коли станеш не болем, а задоволенням?
Не дивись на мене, не мовчи,
Не ходи біля мене, не сиди.
Підійди, здайся і проси,
Щоб не відкинув тебе, не відпустив.
Що хочеш поряд бути,
Готова підкорятись,
За гординю свою забути,
Зі шляху мого не відхилятись.
Не нехтувати жодними словами,
Що сказані для мирного співіснування.
Й тримати обома руками,
Не відпускати у хвилини страждання.
Я лиш один раз вибрав Тебе,
Це значить, що ти, дійсно, цінність!
Не дратуй ні себе ні мене,
Повернись знов у мою вічність.
Підкорившись, Я покараю, але швидко,
Лиш за те, що сотворила страждання,
І зникне відчай, і буде видко,
Чи можливе ще наше кохання.

Дорога до дому

Це щастя — їхати додому
Дивитись в потяга вікно
На паралельні рейсові дороги
Що протягаються за склом.
І от вже гори з рівнин повиривались,
Нарешті гори почалися, які так чекав.
І смереки повсюди так порозростались,
Та ти не зрозумієш, що б Я не сказав.
Бо перед дивом цим треба постати,
Погляд звернути на ці панорами,
Як верхівки дерев стали в хмари проникати
Як струмки під горами колишуться вітрами.
А ось світило вже заснуло,
І вечір темряву стелить по землі,
Тканину з пітьми із неба стягнули,
Й з’явилися зорі, небесні світляки.
А під зорями від гір вже лиш силуети,
І видно тільки вогні хаотичні,
Це вікна будиночків, вогнища для наметів,
Околиці темряви такі романтичні.
І думаю знаю котру людину,
Я хочу провести цими шляхами.
Ту що раділа зі мною без зупину,
Та сумувала за мною часами.
Як добре їхати додому,
Коли хоч хтось чекає там,
Наосліп вже знайду дорогу,
Скажу в обіймах; "Я вдома, Мам"

Засинаю

Лежу у ліжку, вже майже засинаю,
Й несамовито хочеться тобі сказати,
Як сильно, Квітко, Я тебе кохаю,
Як хочеться до тебе, як важко чекати.

Так сумно жити це життя без тебе,
Й думки лиш про майбутнє — там де ти
Поруч крутишся десь біля мене,
Але так, щоб мала змогу обійняти підійти.

Чи просто глянути мені у очі,
Й так солодко поцілувати знов,
Чи мати змогу обійняти серед ночі,
Й зігріти сильніше ніж у тілі кров.

Та хоч просто десь напроти,
Гортаючи новини в мережі…
Я хочу щоб мій була об’єкт турботи,
Й тебе у груди забрати всю собі.

І зранку прокидаючись від сновидінь,
Тебе міг в плечі ніжно цілувати,
І вдень мав змогу піклуватись без сумлінь,
В обійми на ніч брати й засинати.

Натхненний Тобою

Я став натхненним через тебе
На мрійника перетворився
Не бачу вже в житті проблеми
Відколи з тобою поцілунком поділився.
І зараз, коли ніч на дворі,
І місто заснуло вже давно,
В думках лиш буря, і ніяк не зорі,
Бо є те почуття, що сказаним ще не було.
Говорив, що Я люблю,
Говорив, що Я кохаю.
Але рівень словом не передаю,
Не говорю про силу почуття, що відчуваю.
А ця лавина накриває,
Й хоч Я наркотичним нічим не граюсь,
Від тебе мене все ще "тримає",
Через тебе часто чомусь задихаюсь.
Дихання часте, глибоке, швидке,
Ніби простір вдихаю, щоб вдихнути тебе.
Щоб відчути тебе і на дотик й на смак,
Щоб відчути парфумів твоїх аромат.
Щоб у грудях відчути вогонь почуттів,
Що ти поруч, зі мною, щоб зрозумів.
Я люблю тебе! Я тебе кохаю!
І більше ні слова тобі не скажу.
І всю цю силу що Я відчуваю,
Знов не почуєш, бо Я промовчу.
Ну не можу Я це в розмові сказати,
Ну не навчений Я, говорити про це,
Та вдається мені про це написати,
У рифмованих рядах ти знайдеш себе.
Тут і сила описана кохання до тебе,
І урагани почуттів що переповнюють всі.
З усього на світі, щоб ти поруч була треба
Щоб кохання своє віддавав Я Тобі.
Чого Я прошу, так це просто — Кохай.
Взамін на моє, віддавай кохання своє.
Я триматиму завжди, Ти лиш не тікай.
І тоді забирай, назавжди мене.

Загублений у страху спокій

Є речі, що іноді лякають мене,
Стискаючи у грудях все в камінь.
Затягує горло і дихання все,
У круговоріт душевних страхів.

Камнем на душі стають невиражені біди
Що ріжуть, колють і мучать повсякчас,
Нектари не солодкі і радості життєві сірі,
Проходять почуття приємні попри нас.

Любов десь там.. і відстань ніц не гріє,
Довкола посмішки людей які не переймаю,
Де ж вихід той омріяний ніяк не зрозумію,
Що зробити для вирішення всіх проблем не знаю.

Від страху не рятує і вербалізація,
і переключення уваги не робочий прийом,
Та навіть в віршах постійна сублімація,
Не спинить того хаосу, що диктує мозку кров.

Де ж ти спокою мій, де ховаєшся?
У матерії мертвій чи у людях приємних?
Я без тебе у атомах болі зостануся,
З’явися і стань світлом, що гріє у ребрах.

Піднеси мене, як вітер підіймає зоряний пил,
Що влітає в атмосферу і розноситься в повітрі,
Спали так само весь мій страх і біль,
І хай замовкне голос, розбившись в твої вістрі.

Ти, мій космос — Ти

Як всесвіт міг так скласти планети,
Щоб на своєму шляху Я побачив Тебе?
Чи ж то Бог так складав життів наших сюжети,
Чи це просто випадковість що торкнулась мене?

Це аномалія світу, чи це доля моя,
І так мені судилося тебе покохати?
Чи може це банальність кожного життя —
Своє буття комусь віддати?

Та зараз тут, у цьому просторі і часі,
Я залежна від тебе атомів структура.
Та, що від впливу біохімічних реакцій,
Потрібність тебе свідомо збагнула.