Пришляк Олена

На теперішній день пишу вірші та викладаю думки у вигляді філософських роздумів, але не публікую.

До щастя

Сонце розбудило її своїм гарним настроєм. За вікном галасувало пташине царство, вітаючи новий день голосними дифірамбами. Літо розгортало обійми, щоб привітати з новим днем.

Однак Марина прокинулася з кепським настроєм. І справа не у тому, що вона вчора розпрощалася з хлопцем, то навіть дало їй свободу від тяготіючих відносин. Їй було кепсько від відчуття, що серце її кам'яніє, стає черствим і тільки закони моралі, закладені вихованням, встановлювали межі її байдужості.

Їй вже тридцять років. Почавши заробляти сама, Марина стала жити окремо від батьків. Тепер у неї було усе, що їй було необхідно, необхідно її тілу. Та вона жила за покликом серця та моралі. І після випробувань почуттями Марина зневірилася знайти того чоловіка, з яким вона відкриє себе як жінку, з яким вона створить власну сім'ю, таку, в якій вона мріяла зростати, як була дитиною. Того, хто відкриє у неї натхнення створювати, мріяти, фантазувати.

Були у неї в житті кілька чоловіків: різного віку, статку, інтелекту. Ні, їй не штамп у паспорті потрібний – вона хотіла людського і, як пощастить, то і жіночого щастя. Щоб не прикидалася іншою, ніж є сама, щоб тільки надітит обручку, а потім як у довічному повному місяці бути вовком, що надівши обручку, скинув людську (ту, яку хотіли бачити) подобу, і мучитися як загнаний у клітку дикий звір. Марина точно знала, чого вона прагнула побачити у своєму чоловікові. Спорідненої души – ось кого їй не вистачало у житті, ось кого вона шукала у чоловічих душах, зазираючи в їх очі та розкриваючи себе. І нарешті Марина чітко відчула, що її серце кам'яніє. Холодом, ствердінням у грудях вона відчула, що втрачає надію знайти того, з ким вона зможе щиро, відверто та з любов'ю прожити усе життя.

Дівчина присіла до відвічного свого друга – комп'ютера, щоб відвести душу, з кимось поспілкуватися, а краще випустити злого звіра, що скріб її серце та хотів когось укусити.

Марина давно зареєструвалася на астрологічному сайті. Вона шукала відповіді про себе, про сумісність з іншими. Люди на форумі сайту висказували свої міркування щодо астрологічних розрахунків, що давало їй додаткову інформацію наскільки астрологія близька до реального життя. Зранку Марина знову зайшла на форум.

Вона пробігла очима кілька рядків і зупинилася на зображені молодого чоловіка під ім'ям «Олександр». Він гордовито з посмішкою дивися на неї із словами на форумі: «Овен бажає познайомитися з дівчиною-Овном для тривалих стосунків».

У Марини промайнула думка: «Ще один великий спеціаліст з астрології! Він мабуть не знає, що однакові знаки не створені для тривалих стосунків? І взагалі, для серйозних стосунків приділяти увагу лишень знаку зодіаку? Це ж треба бути таким занадто самовпевненим? Такі нічого не розуміють у справжніх почуттях, їм подавай тільки певну дату народження, відповідність критеріям фігури кольору волосся та очей, моди, що їм душа? Ні! Такого треба провчити! О! Як раз він у мережі! Такі самозакохані падкі на лестощі, з того і почнемо!»

– Який ти красунчик!

– Для кого як!

– На мій смак.

– А чого саме Овна-дівчину шукаєте? Багато досвіду?

– Дівчат було небагато та якось порозумітися не можу.

– А чим ти займаєшся?

– Та люблю майструвати. Особливо душа лежить до усіляких механізмів, машин. Сам відремонтував своє житло, хоча були б гроші, то зробив би більше. І людям будував будинки. По-справжньому мало-хто будує нормальне житло, все намагаються надурити та зекономити, а я робив людям будинки такі, щоб можна було жити, в не турбуватися ні про що: тепло, світло, зручно все і нормальна вентиляція…

– Цікаве у тебе життя. Будь-яка дівчина хотіла б мати такого, як ти: у тебе золоті руки.

– Та кому воно треба, головне, щоб гроші приносив додому.

– Гроші воно таке: сьогодні є, завтра немає, а коли хист, майстерність та працьовитість є – то завжди можна знову заробити, а коли одні лишень гроші, а більше нічого немає – то і впевненості немає у наступному дні, і все життя зводиться до збереження та накопичення грошей, таке життя сумне і не дає відчуття задоволення…

– От чому розум до жінок приходить з віком, а у молодих лишень вітер?

– Та більше скажу: розум він або є, або немає. Рідко люди з віком мудрішають.

– У тебе є хлопець, чоловік?

– Ні немає нікого.

– А чого-то так? Чи була замужем?

– Ні не була. Я взагалі не визнаю прилучення. І людей, які розлучені не поважаю.

– Та я теж так, як ти, раніше думав. А ти хто за знаком зодіаку?

– Я народилася на свято Покрови. Я за знаком «Терези», вмію тримати рівновагу.

– Та знаю я рівновагу Терезів. Моя колишня дружина показувала мені таку рівновагу, що досі не можу знайти баланс у житті.

На обличчі Марини пробігла крива посмішка від слів «колишня дружина», але їй вже стала цікава історія колишнього кохання, причини, чому саме сім'я розпалася. З її очей зникла пихате обличчя молодого чоловіка, і стала історія нещасного кохання. Для неї завжди було незрозумілим: як можуть бути розлучення? Адже, коли людина погоджується створити сім'ю – то це назавжди, чоловік або дружина приходять замість батьків, і як сім'ю, яка нас народила, то так і нашу власне створену сім'ю неможна змінити. Сім'я – то назавжди, і якщо людина хоче зруйнувати основу продовження роду, – то така людина подібна злочинцю, і варта тільки осудження, як ненадійна, безвідповідальна та бездушна.

– Може ще налагодиться? І знову зійдетесь? А хто був ініціатором розлучення?

– Та нічого вже не налагодиться. Сім років прожили разом, не гуляв, працював вдень і вночі, а як не став приносити грошей – вказали на двері. Стільки за нею бігав, щоб схаменулася, хоча б заради доньки. Бо батько донці потрібний усе життя. То синам на невеликий проміжок часу – до дорослішання, а потім вони усі самостійні, а донька ж – вона завжди беззахисна… На що мені відповіли, що жінка жінку краще виховає, щоб та не повторила долю матері.

– Як ти ставишся до того, щоб зустрітися, чай попити, – їй набридло стукати по клавішам пальцями, їй хотілося живого спілкування, за яким вона могла відчути думки молодого чоловіка, чи правду він говорить, бо за байдужими літерами у монітору може ховатися лицемір та брехун, який хоче виглядати жертвою поряд з непорядною жінкою, яка його вигнала може через зради, може ще за щось…

– Я можу ввечері до тебе приїхати.

Марина дуже неохоче ставилася до, щоб невідомі гості приходили до неї додому. В її затишному житлі було тепло, спокійно, і вона не хотіла, щоб хтось порушував ту гармонію, що вона створила руками та душею.

– Давай я до тебе приїду

– Так у мене нічого, крім чаю, немає. Та ще й у мене холостяцька обстановка, непридбано.

– Не переймайся, я куплю «Київського тортика», та приїду. Ненадовго, поговорити і додому.

Вони домовилися на вечір.

День був різноманітний на настрій. Ранок оптимістично посміхався, а вже опівдні набігли хмарки та піднявся вітер. У таку погоду краще за все сидіти вдома, пити чай та слухати дощ, його наполегливу ходу по листям, асфальту, вікну та залізним дахам.

Марина дуже любила таку погоду. Дощ наче змивав з її серця усі те, що спалило за минулі дні сонце: пожовклі трави надій, бруд злих слів, зів'ялі квіти довіри. Наче у загальному захопленні від довгожданого дощового балу, дівчина відчувала радість у душі і полегшення. На омитій та наповненій живою силою ґрунті простягали до неба нові паростки віри у краще, яскравіли різнобарвами квіти любові, ніжності, доброти та сором'язливо ховалися у литтях душі рум'яні плоди щастя.

Звісно, що по калюжам під дощем, у темряві їй не хотілося кудись їхати. Але як незавершена казка Шахерезади, так і її вабила незавершена історія молодого чоловіка.

Олександр вийшов її зустріти. Ні, не такий він став перед нею, як був на фото: перед нею був чоловік, серйозний і спокійний, а не пихате вередливе хлопчисько, яке до глибокої старості так і не обернеться у прекрасного чоловіка, як це бачилося Марині на початку інтернет-знайомства.

Будинок Олександра був невеликий, пів подвір'я займав обладнаний гараж-майстерня, осяяний яскравим світлом. У Марини в голові пробігла згадка, про захоплення Олександра майструвати: значить не прибрехав. Від цієї думки їй на серці стало спокійніше. Блискавкою промайнула згадка про дитинство, про гараж батька, як вона любила дивитися як він ремонтує свій мотоцикл, щось майструє для дому. І їй здалося, що вона прийшла додому, п не у гості.

Неприглядний двір дав їй світлого затишку серцю, і вона вже не очікуючи нічого поганого, пішла на зустріч долі. Адже людина, яка не тільки вміє, а ще любить створювати щось нове, відновлювати речі замість того, щоб викинути та купити натомість нове, – така людина відкриває у собі подобу Бога-творця, який не здатний зробити зло, бо у голові та у руках такої людини постійно народжується нове життя: чи то нова річ, чи то нова ідея, створені, щоб полегшити та покращити життя іншим.

Усередині будинок був затишний та просторий. Олександр запропонував присісти і попити з дороги гарячий чай та подивитися фільм.

Поки закіпав чайник чоловік розповідав про те, що він вміє робити, показував, що змайстрував. Коли міцний чай у чашці гарячим паром вже запрошував його скоштувати,

Далі вони розмовляли про все на світі: про життя у світі, про економіку, про винаходи, про ліки, про роботу Марини веб-дизайнером. Олександра обурювало, що вчитель у школі отримує мізерну платню, хоча це робота важка і вимагає великої душі та хисту, щоб щодня дітей, які у більшості своїй випестувані сучасними технологіями, виховані рекламою та необмежені моральними принципами, зацікавити новим знанням, надихати створювати нові корисності, надихати їх людяністю. А натомість програмісти сайтів, дизайнери отримують у тисячі разів більше за вчительку, при цьому корисність їх справи є сумнівною з глобального огляду.

Марину не ображали його думки. Перед нею він був таким, як є, без прикрас, без якихось там брудних натяків та думок. Вона ще ніколи не бачила такого польоту думок, вона ніколи не відчувала такої розумної приземленості у судженнях. Він розкрився перед нею як яскраве сонце у пустелі з дорогою вимощеною колючками. Важко жити людині з душею, що літає та розумом, що слідує за покликом душі: соціальний устрій не створений для польотів, все побудовано так, що людина душу одомашнює як тварину та запирає в якусь клітку: роботи, віртуального світу, виконання якихось соціальних ролей, умовної слави тощо Польоти душ ніхто не спонсорує, щоб забезпечити тіло. Розум підкорюється соціуму та огортає душу, мрії, поклики щодо свого місця у світі кліткою потреб, вимог. А Олександр літав. Він розгортав крила над буденністю і робив лише те, що нашіптувала душа. Вона розуміла його, вона відчувала такий самий політ, як і він, бо вона боролася, щоб не закувати себе у клітку. І не зважаючи на те, що вже наступив ранок, Марина відчувала силу у тілі та у серці.

Вона розуміла: Олександр був майже щасливим. Окрім одного – після тривалого шлюбу його ставлення до поняття вічності сім'ї похитнули. Але вони не торкалися цієї теми взагалі. Та Марині не треба було розповідати чому так. Вона в Олександрові знайшла себе, і вона розуміла і відчувала, чому так сталося: якщо тіла живуть разом, а душі нарізно – то таке сумісне життя не буде постійним.

Мабуть у тому і полягає жіноча мудрість, щоб шукати обранця для сім'ї, вміючи бачити його душу поза гарні слова, поза залицянь з квітами та коштовностями, поза багатства, поза інші формальності. І саме тоді ніколи не повстане питання: а чому чоловік змінився? Ні, він не змінився – він такий, на якого ви не звертали увагу, бо важливішим на той час для жінки було інше.

Через півроку Марина та Олександр побралися, а наступного року у них народився син.

Життя справедливе, думала Марина: стільки років чекання та примарних зустрічей, щоб одного ранку зустріти споріднену душу. Вона розуміла, що, якби не було тих болючих зустрічей з іншими чоловіками, то вона і досі була тою упертою з принципами-обмеженнями щодо вимог до чоловіків. І вона втратила б той подарунок долі знайти людське щастя єдиного польоту з коханою людиною, та жіночим щастя материнства.