Булатова Ганна

Працюю, у вільний час намагаюся по можливості їздити, відпочивати на природі, читаю, вчуся в'язати.

Без назви

Того спекотного літнього полудня ми прямували в невелике містечко однієї з префектур. На половині шляху ми зупинилися , що б відпочити. Переховуючись від пекучих променів сонця , я присів біля великого дерева і продовжив читати книгу, що купив напередодні. Мій друг, лежав у возі, спостерігаючи за птахами у небі.

Несподівано ззаду долинув шум, і перш, ніж я відреагував, на мене налетіла дівчина. Її блакитні, немов небо очі, дивилися на мене з подивом, на чорному, як смола довгому волоссі, були заплутані листя, а за її спиною висіла катана. Картина була не з приємних, але дивовижних частинок. Друг від несподіваного шуму схаменувся і з величезними очима втупився на нас.

Дівчина, довго не роздумуючи, витягла меч і направила його на мене. Я підняв руки і перевів погляд на друга. Він же, швидкими стрибками підлетів до мене і почав говорити:

- Гей, гей! Заспокойся! Опусти меч. Ми нічого поганого тобі не зробимо!

Але незнайомка не збиралася відступати.

- Ми лише прості торговці, - продовжив я. - Тобі нема чого боятися, і якщо тобі потрібна допомога - ми допоможемо.

Своїм поглядом вона пронизала всього мене. І трохи повагавшись, все ж заховала меч у ножни.

- Гаразд, одвезете мене в Нагано. Тільки нічого не запитуйте - все одно я не відповім.

Злобно проговорила дівчина і присіла біля возу. Вигляд у неї був дуже змучений, очі закривалися, але вона не надавала цьому значення.

Досить мила і жвава дівчина, подумав я. Якби ми зустрілися за інших обставин, то не упустив би можливості познайомитися з нею.

Виїхали ми після обіду. Вітер був вже не жаркий, а трохи прохолодний і це додавало бадьорості. Друг вів візок, я ж не відводив погляду від незнайомки, яка боролася зі сном і втомою, але не подавала виду.

- Можеш обпертись на мене і поспати, так буде зручніше. Їхати нам все одно ще дуже довго.

Вона хотіла щось відповісти, але передумала. Поглянувши на мене, косо посміхнулася і підсіла ближче. Через деякий час я відчув, що хтось поруч мило сопе. Що б вона не з'їхала в іншу сторону, я обійняв її, але руку поклав внизу біля її ноги. Раптом прокинеться, зрозуміє не те, що потрібно і відразу візьметься за катану. А цього мені хотілося найменше.

***

Дорога і справді виявилася дуже довгою, на наступну ніч ми вирішили зупинитися в невеликому містечку, який зустрівся нам на шляху. Знайшли невеликий і не дорогий готель, загнали коней до стайні, а візок залишили біля неї.

Мій друг Акіо, після цього покинув нас і пішов у місто купити їжі. А я ж з нашої прекрасної і мовчазною незнайомкою попрямував до кімнати, яку нам вже приготували.

Це була невеличка кімната з двома ліжками, столиком та каміном. Дівчина відразу підійшла до столу і поклала на нього катану. А потім сіла на стілець біля каміна. Я присів на одне з ліжок і втупився на незнайомку.

- Слухай, може, ти все-таки назвеш хоча б своє ім'я? Ми вже знайомі більше доби, а ти не промовила не звуку. Їхати нам ще досить довго. І до того ж, ти живеш на даний час за наші гроші. Мені, звичайно, не шкода, але все ж май крапельку поваги до людей, які знаходяться поруч з тобою.

Після моїх слів, неначе виждав підходящий момент, до кімнати зайшов Акіо. В руках він тримав мішечок з чимось приємним на запах. І тут же він побачив, що дівчина знову своїм пронизливим і злісним поглядом дивилася на мене, як кролик на удава, а я на неї..

- Гей, гей! Я тут поїсти приніс!

- Мізукі ...

- Що? - Не зрозумів друг слово, яке нарешті впустила дівчина.

- Мене звати Мізукі! - Відповіла вона.

- Ух ти, вона заговорила !! Дуже приємно! А мене звуть Акіо, а це мій друг ...

- Хару! Спасибі, Акіо, але представитися я і сам можу.

- Народжений навесні ... Красиве і приємне ім'я ...

- Так, у те ...

- Ну що ж, давайте вечеряти! Що ти там приніс? - Перебила мене Мізукі, явно даючи знати, що подальші слова, які я хотів сказати, їй не цікавили.

- Ось все, що зміг знайти. Вже ніч, і все кругом закрито. І Акіо дістав з мішечка смаженої курки, хліба і пляшку вина.

- Приємного нам апетиту! - Прокричав він, уже наминаючи курку.

Ми швидко поїли і випили вина, що б зігрітися. Хоча на дворі літо, ночі останнім часом, досить холодні. Після, я встав, що б підкласти дров у камін, а Акіо вже пірнув в одне з ліжок. Мізукі теж не розгубилася і присіла на інше. Було страшно подумати, де мені доведеться спати цієї ночі...

•  Що ти так на мене дивишся?! – злим голосом запитала Мізукі, - я буду спати на цьому ліжку і одна. Зовсім одна! Так що, будь добрий і лягай разом з Акіо або ж спи на підлозі. Вона говорила ніби командир взводу. Віддаючи наказ підлеглим. Акіо відкрив очі, почувши її наказ.

•  Не-е-е-е-т! Так не піде! І як взагалі, все це буде виглядати?! Двоє хлопців, причому дуже привабливих, будуть спати разом!! А раптом хтось зайде і побачить нас?

•  Акіо, заспокойся. Ніхто не винен, що в готелі тільки двомісні кімнати. Гаразд, я лягу біля каміна, тільки дай мені ковдру.

•  дивні ви хлопці...

Мені здалося, що Мізукі навіть трохи посміхнулася від нашої розмови. Мене це порадувало. «Не така вже вона і жахлива, як здається. Просто приховує свій справжній характер і почуття».

•  Гаразд, доброї ночі. Завтра опівдні ми поїдемо в Торгову Гільдію, що б купити зброю, якеу виробляють тут. Вона цінується в інших містах, і ми від цього тільки виграємо.

На цьому монолозі, підклавши мішок під голову і накрившись ковдрою, я улігся біля каміна. Вранці я прокинувся від гучного сміху Мізукі, яка стояла над ліжком Акіо, в якому спав не тільки він... Так як вночі стало зовсім холодно, мені довелося перебороти гординю і лягти на одному ліжку з ним. Але судячи з реакції Мізукі, не тільки це викликало в неї сміх. Трохи підвівшись, я побачив, що мій друг і надалі спить, обійнявши мене рукою і поклавши на мої ноги свою. Зізнатися, мені теж стало смішно.

- Акіо, вставай! – крикнула Мізукі. І він почав відкривати очі.

- що за?! Хару, що ти робиш в моєму ліжку?! Як ти міг так вчинити з найкращим другом!?

Дівчина сіла на своє ліжко і продовжувла сміятися. Я не став нічого відповідати Акіо і просто посміхнувся йому. «Він не сприйняв це всерйоз. Ми теж люди, і у нас, як і у всіх, є почуття гумору», подумав я, повертаючись в тепле ліжко.

(Уривок)

Самотність

А ти коли-небудь замислювався про те, що ти очікуєш від любові, яка пожирає тебе все сильніше і сильніше з кожною хвилиною, з кожним твоїм подихом? Я – ніколи..Не знаючи, що таке любов, що таке дружба, і навіть що таке відношення я продовжував вивчати і записувати події, які відбувалися в світі, був присутній на війнах, які приносять тільки руйнування і страждання. А тепер у мене з'явився будинок... друзі... любов... Я зустрів її..Боюся втратити це відчуття, живу, мріючи і спостерігаючи за нею. Вона ж, як квітка Сакури, сяє, цвіте і пахне. О, Ліналі. Моя єдина, справжня любов! Коли я в перший раз заговорив з нею, вона мило посміхнулася. Навіть не пам'ятаю, скільки часу пройшло з тих пір, як я прибув в Орден. Одна суцільна війна....А Линали була все тієї ж квітучою Сакурою. І ось в одну з липневих вечорів...

-Лаві! Ти де? - Промовила вона. Розглядаючи величезне приміщення, заставлене стелажами книг до стелі. Вся історія екзорцистів в одному смердючому місці. Тримаючись однією рукою за драбину, а інший, дістаючи книгу, я побачив її

-Ліналі! Я зараз! – Моє серце здригнулося. Руки заніміли... Першою торкнулася підлоги книга. Я ж, з усіх сил намагався втриматися на тремтячих сходах однією рукою, а другою хапався за полицю, але це не допомогло...

В ту хвилину мені хотілося померти. Було так соромно. Закривши очі, я лежав на спині, вона підбігла. Я навіть не пам'ятаю, як моя голова опинилася на її колінах. Тепло...як же тепло...її тіло гаряче і поруч.

- Лаві, ти в порядку? Я дуже злякалася за тебе!

Ці слова вселили в мене надію, і я відкрив очі. Вона сиділа, схилившись наді мною і теплими, ніжними руками, водила по моєму обличчю.

- Я...так, я в порядку. Ліналі, я... я... хотів із тобою поговорити...ні, точніше сказати...що...- Сльози з моїх очей лилися самі по собі. Я хотів негайно витерти їх, але рука Линали виявилася швидше.

- Лаві, ти плачеш.... Чому? Тобі боляче? Я покличу медсестру?

- Ні, це не із-за болю. Розумієш, я вже давно відчуваю до тебе це почуття...

- Твої сльози, вони теплі...

- Линали я тебе... – прокричав я на одному диханні і, підвівшись з усіх сил, обійняв її і поцілував. Тепло... я відчуваю його всім своїм тілом. В моїй крові палає вогонь і з кожною секундою підбирається до мого серця. Повільно кладу її на підлогу біля каміну і жадібно цілу. Вона ж просто лежить і насолоджується. Закривши очі, видає хрипкий стогін, який хвилею проходить по моєму тілу. Ми обоє здригнулися. Сльози текли вже по її щоках, і тепер я знімав їх своїми ніжними поцілунками, відчуваючи солоний смак на губах.

- Прости мене, Лаві... - ледве чутно промовила вона.

- За що, Ліналі? – я був здивований і трохи підвівся.

- За те, що навіть не підозрювала про твої почуття. Я кожен день жила тільки мріями про тебе, боячись їх втратити. Боялася сказати тобі – я тебе...

Не давши їй говорити далі, я знову став цілувати її, рука ніжно торкалася її грудей. Вона посміхнулася крізь сльози.

- Ліналі, я також думав про це. Але ж бачиш – тепер все гаразд, ми поруч, разом, хіба ти не цього хотіла?

- Я хотіла саме цього. І більше я не буду приховувати своїх почуттів, буду в кожній миті з тобою, не відпускаючи тебе нікуди! – На цих словах вона відкинула мене в сторону і сівши на мене, зняла з мене футболку і, наближаючись до ременя, цілувала живіт нижче і нижче...

В той момент я не міг ні про що думати, крім неї. Я гладив її шовковисті вже не коротке, але ще не довге волосся і насолоджувався... Після тієї ночі мене, разом з Істориком, відправили на чергову війну. Я пам'ятаю як вона припала до моїх грудей і голосно заплакала.

Ніколи

Я не можу прийти в себе. Він пішов. Сиджу під замком у своїй кімнаті. Ні з ким не спілкуюся. І навіть зірки такі далекі і водночас прекрасні. І тільки самотній місяць на їх фоні виглядає величезною, що світиться тарілкою. І ми з ним чимось схожі – ми самотні. В мене є люблячий брат, вірні друзі, але немає його. Я вірю, що він повернеться. Скоро.

Коли я сказала, що мій світ завалиться, коли хоч одного з дорогих мені людей не стане. Тепер мій світ в руїнах, до яких прикута ланцюгами моя самотня душа. День за днем брат і друзі намагаються достукатися до мене. Вдень у мої двері в перервах між конструюванням нового Комурина і власне, виконанням своїх робочих обов'язків з'являється Комуи. Регулярно приходять хлопці з наукового відділу. Мені вже стали звичними їх фрази: «Ліналі, відкрий двері», «Скільки ти ще там будеш сидіти одна». А вечорами біля моїх дверей сидить Аллен.

Може, буде краще, якщо я поговорю з Алленом? Адже він мій друг, він вислухає мене і підтримає. Все-таки вони з Лаві теж друзі і він так само переживає за нього. Вставши з ліжка, підходжу і впираюся головою в двері. Рука ковзає до дверної ручки. Але відкрити двері не можу.

- Аллен-кун, ти ще тут? – Я не впізнаю свій голос. Коли він став таким змученним.

- Так, Ліналі. Я тут. – Він сказав це з такою теплотою, що моє серце здригнулося.

- Як завдання? – Питаю перше, що приходить в голову.

- Нормально, навіть не встиг зголодніти. – Але ж я, чую, який у нього втомлений голос. У цьому весь Аллен, навіть у найважчі моменти, він намагається не сумувати.

- Добре! Аллен, можна тебе попросити про послугу?

- Звичайно, все що завгодно.

- Будь ласка, не йди деякий час. – Повільно ковзаючи по дверях, присідаю на підлогу і обіймаю коліна. Кімната наповнюється місячним світлом, а за вікном ще співають цикади.

Я чую подих Аллена. Він не йде і це мене радує. Думаю, він так само сидить у темряві.

- Аллен-кун, про що ти думаєш?

- Про Ману. Мені його не вистачає. А ще я думаю про тебе. Я переживаю. Ти сидиш, весь час в кімнаті, чекаєш. І не хочеш, щоб ми тобі допомогли і підтримали.

Я хочу...

- Так, відкрий двері! Підемо до всіх!

- Я не можу. Не питай чому. Я й сама не знаю.

- Тоді просто впусти мене!

Пам'ятаю, все це виразно, в цей вечір я вирішила вигнати свою самотність. Я все-таки відкрила двері. Для Аллена. Я знову посміхалася, коли він розповідав про чергову сварку з Кандой, своїй нестерпним життя з Маршалом Кросом. Він сидів на підлозі біля ліжка, а я лежала, поклавши голову на його коліна. Мені було добре. Цього відчуття я давно не відчувала. Тоді я підвелася і поцілувала Альона в щоку. Він трохи почервонів і збентежився. А я, піднявшись і присівши поруч, обняла його.

- Спасибі тобі, Аллен-кун. Ти чудовий друг і мені як молодший брат.

Мені здалося, що я теж почала червоніти. А він пильно подивився мені в очі і посміхнувшись, сказав:

- А ти мені як старша сестра. Я буду завжди тебе підтримувати і захищати, а якщо потрібно буде – віддам життя. І я цьому радий.

Він знову подивився мені в очі і посміхнувся. Я обняла його ще міцніше і закрила очі. Мої думки покидали мене, і тіло потроху ставало ватним. Я поринала у сон. Аллен потягнувся до ліжка за ковдрою і накрив мене.

Ранкове сонце не давало спати далі. Я відкрила очі і побачила Аллена, який сидів так само як учора, але ще вперся підборіддям у свої груди. Мабуть, йому не заважало сонце, і він продовжував спати. А судячи з його виразу обличчя – йому снилося щось приємне. Після тієї ночі, Аллен завжди був поруч зі мною. Вечорами ми закривалися в моїй кімнаті, повністю відкривали вікна, лягали на підлогу і спостерігали за зірками. Іноді мені здавалося, що і вони спостерігають за нами. А величезний місяць більше не здававася самотнім, адже їого оточували тисячі, ні, мільйони крихітних зірок, яким раніше я, не надавала великого значення.