Федорець Тимофій

Літературна творчість: Вірші друкувалися у журналах «Дніпро»(Київ), "Арт-Шум" (Дніпропетровськ), "Стых" (Дніпропетровськ). Співавтор колективного збірника "Лілея" (2008), «Барви Слова» (Дніпропетровськ 2011), «Світанкова Палітра» (Дніпропетровськ 2012). Автор книги поезій "Йдучи по місту" (Дніпропетровськ, 2008). Він. Вона. Вони (Дніпропетровськ 2011)

Люблю життя, людей, футбол, посмішки, іноземні мови, подорожі.

Авторська сторінка - www.dniprolit.org.ua/authors/fedorec-tymofij

З міського життя

«Силком не націлуєшся» - подумав я, коли вкотре розійшовся з Оленкою.

А народ наш мудрий, такі приказки вигадав. Воно й правда. Цілуй не цілуй, якщо людина не хоче, вічно ж мучитись не будеш…

Ці емоційні сходження і розходження, що відбувались кожні чотири місяці впровдовж останніх трьох років вже стали для мене ніби якимось ритуалом наших стосунків. Починається все добре - нас притягує один до одного ніби магнітом, потім в неї починаються сумніви, потім настає трагічна сцена, розв'язка, ми розходимось. Щоб через чотири місяці зійтися ще раз, щоб через зазначений період знову розійтися. І так по колу, ніби я постійно переглядаю улюблений фільм, все сподіваючись змінити сумний кінець на хепі енд. Та кожного разу те саме…

Але так хочеться бути поруч саме з цією людиною. Створити родину, виховувати дітей, ділити радість і горе… Бачити її поруч кожного дня, слухати її голос, відчувати підтримку… Бо без вірного друга велика туга, а що вже казати про кохану людину! Ох, і народ у нас, ох, і розумний, Народні приказки - це справжній скарб. Мова це скарб. Як можна цього не розуміти і забувати про це.

А вона, Оленка, теж знай собі розумна.

– Двічі в одну річку не війдеш.

Ох і дівчина, ох і розумниця. І все каже: «я ж погана, я ж вередлива, я ж гостра, нащо я тобі, та ще й відчуваю, щось не так, щось не те, йди краще шукай іншу…» і все в такому дусі, аби мене геть прогнати. І не поцілуй її, і не пригорни. Не хочу і все! Ой, мила, мила, любов не короста — не вигоїш спроста.

До того ж в цю гру можна грати разом.

•  Сонечко моє, не тим люба, що хороша, а тим хороша, що люба - кажу їй у відповідь.

Іноді мені здається, тут головне запитання: в кого з нас раніше приказки скінчаться. А вона, знай, все своєї співає:

•  Олексію, послухай мене. Двічі літо не буває. Треба рухатись далі, я знаю: все буде добре і в тебе, і в мене. Повір, все буде добре, я це відчуваю. Облиш мене, не спаруєш голубки з півнем, бо голубка півневі не рівня.

Що ти з нею будеш робити? Але й я не ликом шитий:

•  Хоч хліб з водою, аби серце з тобою, кохана моя Оленочка – відказую їй.

Ще не вся, почну з кінця. З кожним новим побаченням пісня її продовжується з новою силою:

- Не поможуть і чари, як хто кому не до пари.

От вже ж! Філолог, одне слово! Ото треба було йти їй на ту вищу освіту (вже ж мала професійну середню), щоб засипати тепер мене тими приказками. Знав би тоді - відмовив, завадив, не пустив. Та що тепер. Якби знаття, де впаду, то б і соломки підстелив.

Та ні, таки пустив би, бо вона така щаслива була під час навчання. А що може бути краще за щастя коханої людини. Бо для милого друга і вола з плуга.

Та Оленці хоч кіл на голові теши. Вперта. Усе своє торочить.

•  Не бути нам разом, не хочу цього. Шукай іншу. Силуваним волом не доробишся.

Від свого пана не болить і рана, але як же набридло! Уууу! Філолог! Так їх ті прислів'я, щоб вони згоріли! На кожне слово - приказка! Тут ніяких сил не вистачить боротися з нею!

Добре що моя історична освіта, хоч трохи рятує:

•  Сухарі з водою, аби, серце, з тобою, мила Оленка.

А ми ось такої! Що ви на це скажете, Олена Степанівна? Га?

•  Силуваним конем не поїдеш, Олексію Михайловичу. Ось вам! Отримуйте на горіхи, як так просили!

І, здається, ця боротьба ніколи не припинеться.

Центр міста виблискує вітринами. Натовп снує зі сторони в сторону. Пам'ятник більшовицькому вождю мовчки споглядає зі свого постаменту як між центральним універмагом та Пасажем розігруються людські драми За спиною вождя, над радянськими будівлями здіймає до неба золоті куполи Троїцький собор.

У епіцентрі міського життя, біля яскравої французької каруселі звучить весела мелодія та розважають людей клоуни. Діти на атракціоні обертаючись по колу на різнокольорових кониках радісно плескають в долоні і щось викрикують. Спочатку одні, потім інші, все нові та нові. Карусель мого кохання знову запускається спочатку.

•  Оленка, а, Оленка, виходь за мене заміж? Досить гратися. Я ж тебе кохаю, серйозно. Тільки тебе. Все зроблю щоб ти була щаслива. Не цяцянку говорю, серце віддаю. – вже вкотре запропонував я на наступному побаченні.

•  Ти так нічогісенько і не зрозумів. Ти мене не чуєш. Як завжди… Немає більшого глухого од такого, що не хоче слухати. Олексію, Олексію, як не тямиш, то й не берися. На милування нема силування. Силою колодязь копати — води не пити. Бувай, я їду додому – вона рішуче повертається і впевнено крокує у напрямку трамвайної зупинки.

Мовчки йду слідом за нею.

Що їй скажеш. Я відступаю. Філолог переміг. Мовчу. Згадай та охни, мовчи та сохни.

Оленка сідає на перший трамвай і вирушає в напрямку свого району. І мчить її старий електрон туди, де шумлять величезні промислові заводи, що ось вже протягом століття здобували і продовжують здобувати славу нашому місту. Туди, де знаходиться серце нашого мегаполісу, де біло-сині брежнівські багатоповерхівки зливаються зі старими козацькими глиняними хатами, де діє найкоротше в світі метро, де знаходиться чудовий парк, який є справжньою прикрасою міста на Дніпрі, але про який далеко не кожен з мешканців колишнього Катеринослава щось знає. У ті місця де почалося наше кохання.

Я сідаю до своєї маршрутки і їду додому. Туди, у зовсім іншу сторону, на свою околицю. Певно, що моє село, що нині є районом нашого міста, теж було козацьким поселенням. Тут, а особливо на природі, яка починається за дачними городами, поміж старезних пагорбів, що на їх схилах пасли худобу мої пра-прадіди, я ніби відчуваю ту оспівану у сотнях пісень таку жадану вкраїнську волю, той неймовірний прилив сил, відчуваю свої корені. І хочеться співати на повні груди. І я співаю. І мені добре.

Але зараз все не так. Я їду у маршрутному таксі і дивлюсь у вікно, де починається дощ. Краплі води повільно стікають по закритому склу, так ніби підспівують сумну мелодію моєї душі.

І знову ниє серце, і знову цей щем у грудях, і знову важкі думи обсідають голову. Та я жену їх геть. Бо життя триває, кохання не іржавіє, а я таки кохаю її, мою Оленку. І ми ще з нею поборемося. До того ж вдома у мене лежить двотомне зібрання українських приказок та прислів'їв.