Близнюк Алла

На даний час маю майже завершену для видання збірку.

* * *

Маленька Забута Ніжність
Самотньо блукала по світу,
Задумливий Сум Великий
Тинявсь без тепла і привіту –
Любові зраджені діти...
...Годин гамірні перони,
Де з клунків життя випадають
Осяяння, біль, безнадійність...
Зустрілись в однім вагоні.
…У синю бездонність рушала
Велика Задумлива Ніжність.

Дещо з анатомії

Десь на дні мого серця...
П. Тичина
Десь на дні мого серця –
запилена чаша
невипитої любові,
під масивною брилою
павутиння снується
снів наших
з ошурками мрій світанкових,
а над тим – з незбагненною силою –
щастя сріблені скельця,
і пристрасть, і вдача,
і помилки безголові –
Скипають. Караються. Милують.

ПРО ЛЮБОВ

О, невблаганна,
бездоганна
моя Любове,
квітко-панно!
Розпатланий чаклун
“Осанна!”
тобі, приблудо
окаянна,
вкрай збожеволівши,
кричав.
Сказившись від безсилля й злоби,
отрути, варива і колби
порозливав
і розтрощив,
не змігши, злюко,
сонцем п’яна,
твою подобу осіянну
з священних стерти
образів!

* * *

Останній краб
останньої образи
сповзе по вже сухім сліду сльози,
по соломині зілля, що без назви –
в матерію забутих віщих снів,
в самоті свят, старих дороговказів,
непотребом своїм благословенних, –
із віршів, напіввидобутих з брил
свідомості чи болю.
Ось і заступ,
що хтось, працюючи,
зневірився й лишив
(так і стоять – німі і безіменні).
…А губи знову
стануть червоніші,
бо ж не знекровленими
синіми рубцями
новонароджене
гойдати сонце!

Майстер, що робить крила

Я майстер. Я творитель крил
для душ, просяклих
мудрістю і болем.
Старезний син
легенди про Ікара,
що марив Сонцем.
А Ви – чого прийшли,
чарівна панно?
Вам потрібні крила?
Напевно, любите птахів,
бо лебедині
найбільше личать Вам,
але не знаю,
чи зможу чимсь допомогти, –
чи стане
у Вашій, юній ще, душі
любові й болю,
скріплених сльозами, –
з матеріалів тільки цих
роблю я крила,
дух вплітаю в них
і між пір'їн –
прадавнє прагнення польоту.
У роботі цій
душа моя –
над Сонцем.

* * *

Я – закоханий кіт.
Я пантрую вогонь
і щоб кава
на черінь не збігла.
Підпираючи лапою день,
ціджу тихо й повільно його
на дрімаючі в закутку крила,
що від полум’я –
біло-рожеві.

* * *
Цей Ангел потребує допомоги.
Він жив серед людей і був блаженний,
Йдучи по світу, полюбив дорогу,
Приймав в дарунок квіти безіменні.
Та люди узяли його в облогу,
Збудовану із пристрастей шалених
І годі кликати на допомогу,
І вже тут не до квітів безіменних.
А з пристрастями − треба ж щось робити! −
Ну що за кара? За яку провину?
…Йому би зараз просто помолитись
І пригостити яблуком дитину…