Умнова Марина

Захоплююсь літературою та театром.

Посмішка місяця

Здається у цьому пошуку роботи можна провести все життя. Яке тільки мало б починатися, бо тільки цього літа університет закінчив. «Нажаль, Ви нам не підходите», або «Залиште ваше резюме, ми вам обов'язково зателефонуємо». Скільки можна? А ці дивні запитання в анкетах? Хто їх вигадує? Вони ніби створені для знущання над людиною.

А ці роботи на день, що не знаєш чи щось заробиш, чи хоча б цілим додому прийдеш.

От вчора, запросив сусід Микола на будівництві допомогти. Допомогти допоміг, а от грошей досі в очі не бачив. А наче ж у такому будинку працювали. У хазяїна грошей кури не клюють, все таке дорогуще, що торкнутися страшно, щоб раптом не пошкодити... Крім того він попросив йому сейф встановити. Встановити встановили, от тільки закріпити забули. Точніше не встигли, бо хлопці то перекурювали, то перекусували, то чогось не могли знайти, а тут вже і хазяїна принесло. Може, через це і не розплатився, хоча наврядчи він щось помітив...

Де б взяти тих грошей? А то і до дівчини соромно підійти. Не запросиш же її на пішу прогулянку містом без перекусів. Скільки ж можна! Та й осінь вже нагадує про себе прохолодним вітерцем, а для того, щоб дозволити собі затишок теплої кав ' ярні, потрібні гроші, потрібна робота.

Доречі про перекуси. Їсти хочеться жах. Я ж з самого ранку без сніданку, як побіг так і досі не можу зупинитися. А тут по дорозі наче навмисне стоять жіночки з пиріжками. І кожна запрошує, і відмовитись я не зміг.

•  Дякую, внучику. Їж на здоров'я. Хай тобі щастить. Щоб всі твої

мрії здійснилися. І грошей тобі по-більше.

Еге ж, якби так воно і було. А тепер мені з пиріжком пішки додому

йти.

А одного разу, щоб гроші в сім'ї водилися. Матуся десь вичитала, що треба гроші в мурашник закопати. Досі пам'ятаю, як потім викопували їх звідти. Мені потім тиждень здавалось, що по мені мурахи бігають.

А ще кажуть, коли на місяць, що росте показати грощі, то вони і в кишенях рости починають. Зараз якраз на мене з неба зиркнув надкушений місяць. Якщо вказівний палець поставити до місяця і вийде буква «р», то місяць – росте. Може спробувати? Зрештою, що я втрачаю. Я вже майже дійшов до свого приватного сектору і місяць добре видно. «Дивись, місяцю, на мої гроші та тільки не дуже голосно смійся» – прошепотів я.

І раптом місяць мені підморгнув, а зорі завели хоровод, а потім я взагалі побачив щось дивне: на мене поглянув велетенський пес. Коли прийшов до тями, то зрозумів, що лежу на землі, без мобільного у кишені, без золотого ланцюжка на шиї, маминого подарунка, та без батьківського годинника на руці. Оце так почав заробляти. Коли свого розуму немає, і позичити ніде, то сиди вдома не вилазь, а тимпаче поночі. І ще той клятий пиріжок, що тепер назовні проситься. Треба вмикати автопілот і додому рухатись. Завтра ще на одну співбесіду йти, ще треба подумати, що вдягти, бо чи відпереться цей бруд з одягу не відомо.

Кіт Васька кинувся мені під ноги і я під голосний «няв», в ' їхав на ньому до кухні. Цей «няв» перекладу не потребував, тож довелось як найшвидше наповнити їжею його порожню миску і тільки потім свою. «От ненажера і як воно в тобі стільки вміщається?!» – подумав я дивлячись, як бідолаха ковтає смаколики. Кіт поглянув на мене, ніби казав: «не переймайся», а поївши з вдячністю боднув мене головою по нозі.

Уночі наснився мені місяць, він стрибав навколо мене наче дитина та сміявся з мене, потім він став нестерпно жовтий, почав мене сліпити, я мружився, мружився, поки не зрозумів, що це сонячний промінчик. Вже ранок.

Але це був схоже єдиний такий яскравий промінець того ранку. Бо на дворі стало значно прохолодніше і вже збирався піти дощ.

Без мобільного та батьківського годинника почувався мов без рук. Про міліцію вчора навіть не подумав, а сьогодні куди бігти «в свинячий голос», так мама каже, коли вже запізно щось робити. Добре, що вони з батьком у відряджені, а то було б ще прикріше за втрачені подарунки. Але пояснення ще попереду, але поки вони приїдуть, може в мене голова так не болітиме та роботу вже матиму. Буде не так гірко.

Я дуже поспішав, бо вже запізнювався, тому не одразу помітив рудоволосу дівчину, що невідомо звідки з'явилась на моєму шляху. Вона подивилась на мене своїми зеленими очима і я ніби опинився на іншій планеті: де не було болісних переживань, де ласкаво світить сонечко і заколисує шепіт моря. Це тривало лише одну солодку мить. Дівчина повернула мене на грішну землю, тицьнувши мені в обличчя якесь лисе страховисько.

- Не лякайтесь, – сказала вона. Мабуть, обличчя моє було промовистішим за мене. – Пробачте, може, ви підкажете... чий це кіт?

- Це кіт? – перепитав я, роздивляючись чудасію та не ймучи віри, в те, що природа могла так познущалася з тварини. – Чи це бува не якийсь інопланетний мутант?!

Повз нас проходив якийсь чоловік, він з цікавістю подивився на створіння, що вмостившись на руках дівчини голосно муркотіло й мружило очі, ніби доводячи, що всеж таки воно кіт.

Він подивися та сказав:

•  Хіба це кіт? Це якась Чупакабра.

Сказав і пішов собі по своїх справах.

•  Це порода така сфінкс, – захищаючи тваринку, сказала

дівчина. – Я знайшла його тут через дорогу. Він, напевне, дуже змерз, бо заліз мені на руки по штанях, поки я приходила до тями, від несподіваної зустрічі. Я шукаю його хазяїна, але, здається, тут взагалі ніхто не бачив такого звіра.

•  Це точно, – проговорив я. Мозок нарешті увімкнувся і тому я вже

вирішив, що робити далі. – Ходімо зі мною. Моя сусідка баба Ліда, все про всіх знає. І якщо у когось поблизу є такий кіт... Пішли швидше, бо я на співбесіду запізнююсь.

•  А я на роботу, – сказала вона. – Доречі, мене звуть Світлана.

•  А мене Дмитро.

Ми навіть не встигли підійти до калитки, коли двері самі швиденько

відчинилися і звідти вискочила пухкенька бабуся, ніби саме на нас чекала.

•  Ой! А це що за чудовисько? – сплеснула вона руками.

Поки Світлана розповідала все про свою знахідку, а баба Ліда

гладила сфінкса та згадувала всіх хто міг би наважитись мати такого красунчика. Я думав, що робити. Бо з усього виходило, що у нас поблизу такі коти не живуть. Але як він потрапив на нашу вулицю? Співбесіда, дівчина, кіт чи кіт, дівчина, співбесіда, в якому порядку не постав потрібен час. Всюди потрібен час, а в мене як би це не звучало його вкрали.

•  Ой! – бідкалася сусідка. – Я б його залишила та у мене ж Люся.

Кішка у неї вся в хазяйку, також всюдисуща. Я вже почав співчувати сфінксу, через те, що збирався зробити. Мені потрібен час. К i т , ніби, все зрозумівши подивився на мене своїми всерозуміючими очима.

•  То, може, – запропонував я, – ви за ним приглянете, поки я

з'їжджу по справах, а потім я його десь влаштую.

•  Чого це я? Хай хто знайшов, той і бере. Нічого свої проблеми на

інших вішати.

•  Якби ж я могла, – відповіла дівчина. – У мене вдома пес, кіт та

папуга, про рибок мовчу. Якщо чесно, мене вже вигнали з цим котом на вулицю, батьки навіть у квартиру не впустили. А мені на роботу бігти треба, я в ювелірному магазині «Юліана», продавчинею працююю. Не лишати ж на вулиці, він змерзне і дощ накрапає.

•  У мене лише кіт Василій, але цього він з'їсть, – сказав я. – Що ж

робити?

•  Добре, – здалась сусідка, дивлячись на наші розгублені обличчя. –

Поки він побуде у мене. Але одразу, коли впораєтесь зі своїми справами, заберете.

•  Дякуємо! – випалили ми разом.

•  Якщо ти не прийдеш, сама тобі його принесу, – звертаючись до

мене додала баба Ліда, заходячи в будинок. – Не відкрутишся, не сумнівайся.

Зі Світланою ми домовились зустрітися біля її роботи о п'ятій. Вона збиралася надрукувати об'яви про знайденого сфінкса, потім разом ми їх розклеїмо. А от що робити з котом? Питання залишалося відкритим.

Співбесіда пройшла я б сказав непомітно для мене. Через те, що запізнювався, я думав, що мене вже не приймуть. Але знову було очікування, анкети, розмова і дежурна фраза з такою ж посмішкою, що свідчила про закінчення тортур: «Ми вам зателефонуємо!». Я вилетів за двері, відчуваючи полегшення, від виконаної справи. Тепер далі по списку. Під першим номером стоїть пункт: чи можна повертути мені мої речі? Другий номер – це кіт.

Додому далеченько, довелось іти в інтернет клуб. На півдорозі згадав, що грощей у мене нема. Тому поплентався до бібліотеки. Там, слава Богу, для таких як я безкоштовний інтернет. Знайшов інформацію про сфінксів: що їдять, як за ними доглядати і таке інше. А також телефони та адреси приютів. Ще розвідав де могли продати мої речі.

І поки був час побіг по тих скупках та ломбардах. Але це нічого не дало. А коли спитав котра година, зрозумів, що запізнююсь на зустіч зі Світланою. А вона ж може подумати, що я залишив її саму розбиратися зі сфінксом. Ех, як же мені не вистачає мобільного.

Нісся, мов скажений. Коли нарешті побачив її, вона була чимось стурбована. Я одразу ж випалив їй всю інформацію. Ми почали розкліювати об'яви. І вона розповіла, що її непокоїть. Виявилося, що вчора вдень їх магазин пограбували, вкрали золотих прикрас десь на десять тисяч гривень, що тепер їм, працівникам, будуть вираховувати цю суму з зарплатні.

•  Ви ж не винні! – вигукнув я.

•  Так. Але так завжди робиться… Уяви, зайшла до магазину

звичайна сім'я: чоловік, жінка та дитина, дівчинка років десяти. Всі добре вдягнуті. У нас продавчинь око вже досвідчене, щоб розпізнати різних підозрілих осіб. Але тоді ніхто нічого навіть не запідозрив. Коли виявили пропажу, то передивилися записи на камерах спостереження і виявили, що це були саме вони. Дівчата відволікали, а той крав. І тільки потім ми помітили, що все ж він виглядав підозріло. Татуювання на руці та занадто самовпевнена поведінка...

•  Не засмучуйся, – спробував заспокоїти її. І розповів їй про свої

пригоди.

•  А де це сталося? Ти був на тому місці?

•  Ні, – ці розпроси збили мене з пантелику. – Навіщо? Наврядче там

щось залишилось.

•  Всеодно це ж поряд та й по дорозі, ходімо! І кота заберемо.

Доречі, куди ми його? Ти казав про телефони притулків...

Ми взялись за справу. Добре, що у Світлани є телефон. Але виявилося, що такого кота влаштувати складніше ніж звичайного, адже сфінкси потребують специфічного догляду.

•  Що робити? – занервувала дівчина.

Тут невідомо звідки вибігла баба Ліда з котом на руках:

•  Я вас уже давно чекаю. Думала ви до мене йдете, а ви невідомо

чим тут займаєтесь. Він мені весь дім перевернув. Люсі він не сподобався. Ось, тримайте ваш скарб.

Тицьнула сфінкса Світлані та пішла геть.

•  А давай підемо до ветеринара. Може, щось підкаже. Заодно

дізнаємось чи все з ним гаразд, – запропонував я.

•  Пішли, – погодилась вона.

У ветеринара ми пояснили всю ситуацію. Він теж зв'язався з якимось

притулком. І йому пощастило. Кота погодились взяти по-знайомству.

- Цікаво, як звуть такого красеня? – спитав наш рятівник.

- Чупакабра, – одразу відповів я.

- Якщо раптом знайдеться хазяїн і взагалі, щоб знати долю

сфінкса залиште свій номер.

Обмінявшись номерами телефонів, ми задоволені вийшли на

вулицю.

•  Ти хотіла бачити місце моєї вчорашної пригоди? – спитав я, коли

ми вийшли до тієї вулиці.

•  Так.

•  Ось, воно.

Дерево, бордюр, трава, за кілька кроків сміттєвий бак. Нічого

особливого. Світлана почала роздивлятися щось на землі.

•  Якщо ви щось загубили, дітки, – сказала худенька бабуся, яка

вигулькнула зі свого двору, навпроти якого ми зупинилися. – Треба сказати: «Святий Наум, наведи на ум». І обов'язково знайдете.

Та пішла по своїх справах, мабуть, до крамниці.

•  Що ж пошукаємо, – сказала дівчина. – Святий Наум наведи на ум.

•  Добре, – погодився я, не вірячи в те, що роблю.

Коли вже складно стало щось розгледіти. Я вирішив припинити ці

безнадійні пошуки.

•  Ще хвилинку, – сказала Світлана.

•  Святий Наум наведи на ум, – прошепотів я. І моя рука намацала

щось дуже схоже на ланцюжок. Не сміючи радіти, я підніс знахідку до очей.

•  Знайшов! – викрикнув я і, підхопивши Світлану на руки,

закружляв у танці. – Дякую!

•  За що? Це ж бабуся...

•  За все!

Провівши Світлану додому, я у піднесеному настрої крокував

до своєї хати. Вже біля калитки з бузкового куща на мене вилетіла чиясь тінь. Тінь тихенько розміялась та протягла до мене руки.

•  Привіт! – пролунав голос. – Ти чого? Це ж я, Микола! Дмитро, з

тобою все гаразд?

Бо я вже провсяк випадок затулив голову руками.

•  Вже так, – розслабився я.

•  Я тобі гроші приніс за той сейф, а додзвонитися не можу. От

вирішив зачекати. А ще от тобі листоноша принесла ось це, тримай. Налякав?

•  Та так, – промимрив я, беручи конверт. – Дякую.

•  Ну, бувай!

Вдома, прочитавши лист, з подивом знайшов там запрошення

на роботу. Оце так! Невже одна з моїх співбесід спрацювала?! Щастить же!

Вночі, я почув якийсь дивний звук, ніби хтось стукотить та шкребеться. Спочатку я подумав, що це Вася. Але він нявкнув з іншого кутка кімнати та стрибонув на книжкову полицю. Полетіли книги. Довелось увімкнути світло. Виявилось, що до кімнати через кватирку залетів кажан. Щоб його не вполював, довелось виштовхати кота за двері. Він образився.

Я загуглив інформацію про кажанів. І зрозумів, що все не так просто. А що коли кіт його поранив? А ще на дворі осінь, йому треба влаштовуватись на зимівлю. Якщо на дворі мінусова температура, він не знайде собі притулок і загине. Треба передати його спеціалістам. Адреса і телефони є, але у мене мобільний тільки завтра буде. Адже гроші на простенький вже є. Доречі, появу кажана у будинку пов'язують з фінансивим благополуччям, прочитавши це я заспокоївся та й китайцям думаю можна довіряти, у них це створіннячко символ удачі. Тож я виконуючи вказівки з інтернету, як впіймати (натяг шкіряні перчатки), тваринку помістив до коробки і в прохолодне місце до підвалу. Добре, що він у мене в хаті під підлогою розташований.

Потім всю ніч мені снилися летючі миші, що шугали над моєю головою.

Наступний день промайнув дуже швидко. Я ж бо пішов на роботу,

мене взяли на випробувальний термін. Мені сподобалась дружня атмосфера у колективі. Ще й відпустили мене раніше. І осінь вже не здавалась мені такою похмурою. Ноги мене самі собою привели до магазину «Юліана». Дуже вже мені кортіло поділитися своєю радістю зі Світланою. До того ж я купив беушний телефон та телефонну картку, тож просто не міг дочекатися, щоб додати туди її номер. Чекаючи поки вона закінчить, розмістився на лавці поряд з магазином, позвонив батькам та декому з друзів чиї номери пам'ятав.

Раптом з магазину почувся галас:

•  Це він! Тримайте його!

Спочатку вибігла жінка, а за нею кремезний чоловік, я кинувся

його наздоганяти. Схопив його за куртку та він швидко розвернувся і так спритно вивернувся, що куртка залишилась в моїх руках. На мене тільки глянули собачі очі, ті самі, що я бачив, коли на мене напали. Це була футболка з зображенням морди пса. А він побіг. Опанувавши себе, я схопив палицю, що валялась неподалік і кинув йому під ноги. Цей кидок був радше від безнадії. Але я в нього вклав усі свої сили. Палиця спрацюва як треба. Він заплутався і впав. Я підбіг і притис його до землі. Тут і підмога підоспіла охоронець з магазину, міліція та Світлана.

На руці у злодія я побачив годинник свого батька.

•  І щастить же мені, – прошепотів я.

•  Ти цілий? – спитала вона.

•  Так. То ти даш мені свій телефончик? Я ж бо тепер герой?!

•  Сподіваюсь, на сьогодні ти закінчив геройствувати?

•  Ні, ще треба кажанчика пристроїти, – посміхнувся я.